Стара фортеця

Несподівана зустріч

— Дядьку Йване, — перший порушив мовчання Маремуха, — а ви самі не боїтесь, що вас спіймають петлюрівці? Чого ви тут ждете? Тікайте в Жмеринку, вірне слово!

— А що в Жмеринці? — посміхнувся Омелюстий.

— Як-то що? Там же червоні! — сказав Куниця.

— І в Петрограді теж червоні, — відповів Омелюстий, — то що ж, по-вашому, я й туди маю тікати? Краще вже ми Червоній Армії звідси підсобимо. А то як усі звідси побіжать до Жмеринки, то хто ж за Радянську владу з підпілля боротиметься? Правда ж, Мироне?

— Гаразд, гаразд, нам із тобою час іти! — ухильно сказав мій батько.

Тепер він сидів похмурий, смутний, такий, як завжди. Певне, йому було дуже жаль Сергушина. Помовчавши, батько запропонував:

— А чи не скупатися нам у річці?

— Звичайно, скупаємося! — погодився Іван. — Поки підійдуть люди з Чорнокозинців, у нас добрих дві години.

— А вони до печер не можуть одразу прийти? — спитав батько. — Прийдуть — а ми пішли?

— Ні, ні. Я пояснив Прокопові. Він приведе їх до млина, — заспокоїв батька сусід і, звертаючись до нас, запропонував: — Гайда купатися, хлопці!

Цілим загоном ми сходимо яром до річки. Вийшовши з лісу, ми підходимо до млинового саду. Він огороджений високим тином. Стрункі сріблясті тополі ростуть у цьому занедбаному саду. Річка тут повернула ліворуч, до млина поміщика Тшилятковського.

Крізь гущавину саду чути шум води на млинових колесах. Поскрипують жорна в сірій кам'яній будівлі млина, її стіни видно крізь просвіти в деревах. Там, у запруді, біля млина, ми будемо купатися. Кращого місця для купання не знайти. Дно в запруді чисте, піщане, вода біжить спокійно, а берег гладкий, спадистий, всипаний сухим жовтим піском.

Але що це? Якийсь чудний дрібний стукіт долинає до нас згори. Схоже, — хтось б'є палицею по днищу порожнього відра. Захлинаючись, загавкали собаки, схвильовані цим незрозумілим звуком.

Невже це барабан б'є там, на горі?

Батько з Омелюстим завмерли на місці. Вони прислухаються. Тепер було вже зрозуміло, що це б'ють у найсправжнісінький барабан. І слідом за барабанною тріскотнею з-за невисокої гірки раптом виплив жовто-блакитний петлюрівський прапор.

— Петлюри! — кинув мій батько Іванові Омелюстому. Відтак батько одразу нахилився до мене й шепнув: — Ви нас тут не бачили. Зрозуміло? Оська залишається з вами. Простежте, куди вони підуть.

— Давай, Мироне, швиденько! — поквапив Омелюстий батька.

І одразу, не встигли ми ще зміркувати, в чім річ, батько й сусід перестрибнули через тин млинового саду. Чути було, як зашелестів бур'ян під їхніми швидкими кроками. А ми, покинуті, залишилися на дорозі самі в затінку високого явора.

Жовто-блакитний прапор пливе на нас згори. Ми вже розрізняємо офіцера, який іде попереду перед прапором. Слідом за ним, під швидкий дріб барабана, рівно крокують петлюрівці.

— Гайда в сад! — вирішив Оська й підбіг до тину. Тепер уже Оська був за командира.

Один по одному ми полізли на високий, хиткий тин. Він коливався під нами. Здавалося, от-от хруснуть тонкі, обплетені лозою кілки, і ми полетимо на землю. Але все минулося добре. Один по одному ми пострибали з тину в бур'ян і посідали навпочіпки. Через щілину тину нам добре було видно закурений путівець.

Барабан бив зовсім близько. Тільки-но перший загін підійшов до тину, я мало не скрикнув од несподіванки і штовхнув під бік Куницю:

— Ну й диваки ми! Та це ж наші гімназичні скаути!

Оська швидко підхопився.

— Оце-то штука, — сказав він. — Ці ж паничі можуть ненароком полізти в Лисячі печери…

— А що в печерах, Осько, що? — заметушився Маремуха.

— Не мороч голови! — суворо сказав мій брат і одразу ж підбіг до стрункої сріблястої тополі, що росла біля самого тину. Оська виліз на тин, а тоді, обхопивши руками й ногами блідо-зелений стовбур тополі, наче кішка, подряпався вгору.

Па сусідній вербі чорніла купа хмизу — вороняче гніздо. «У ньому покрякували молоді воронята. Старі ворони помітили Оську. Вони стривожилися й, залопотівши тугими крилами, знялися з верби. Ворони закружляли над деревом. Вони думали, що Оська поліз забирати у них пташенят. З хвилину ціла зграя чорної галичі, голосно крякаючи, літала над млиновим садом.

Оську нам було ледве видно з землі. Лише де-не-де крізь сріблясте м'яке листя просвічувала його біла сорочка.

— Василю! Чуєш, Васько! — раптом гукнув він мені з верховіття тополі.

Вороняче каркання заглушило його крик.

— Я тут. Лізти до тебе, так? — задерши голову, відповів я.

— Біжи в село! Знайди мого батька, нехай скаже Омелюстому: вони спинилися біля зламаного дуба!..

— А хлопці? — склавши біля рота човником руки, гукнув я.

— Нехай залишаються тут… І ти сюди повертайся. Скажи: вони можуть знайти Лисячі печери. Швидко!

Я встиг тільки шепнути Петькові й Куниці: «Сидіть тихо!» — а сам, стрімголов перестрибнувши через тин, збиваючи босими ногами нагріту сонцем пилюку, побіг нагору, в село.

Біля кладовища я випадково зустрів Авксентія. Він був чимось схвильований і, певне, не радий був, що стрів мене. У нього в руках був жовтий фанерний чемоданчик, а за плечима теліпався двоствольний дробовик.

— Куди ти бігав? Скажи Оксані, нехай розігріє тобі рибу, — неуважно кинув він і одразу яг пішов далі в напрямку до Мідної гори.

— Дядьку, послухайте! — наздоганяючи Авксентія, гукнув я.

Дядько зупинився. Тоді я розповів йому, що бачив батька і Омелюстого, і переказав Осьчині слова.

— На млин побігли? — перепитав він. Подумавши хвилину, дядько. струснув головою й сказав: — Ну, гаразд, я їх побачу… Знаєш, Василю, здається мені, що петлюрівці тікають. Чогось надто багато їх на Калинівському шляху.

— Тікають, правда? — мало не підстрибнув я з радощів.

— А що ж, зимувати їм тут, по-твоєму? Годі, попанували, — з люттю відповів дядько й, круто повернувшись, широким кроком пішов до Мідної гори.

Я миттю кинувся назад.

Треба якнайшвидше повернутися до хлопців. От буде здорово, якщо дядько не бреше! Аби лиш червоні притисли Петлюру якнайдужче.

Одне мені незрозуміло: чому петлюрівські бойскаути прийшли сюди? Та ще разом з кошовим Гржибовським. А може, вони ще не знали, що Петлюра відступає? Напевне, не знали.

— Тікають, тікають! — наспівуючи собі під ніс, мчав я до хлопців.

Маремуха і Куниця лежали за кущами кропиви в млиновому саду. Заклавши руки під голову, Юзик дивився на верховіття тополі. Там виднівся Оська. Чорні ворони, підозріло витягши шиї, погойдуючись на верховітті сусідніх дерен, стежили за ним. Я переліз через тин і гукнув братові:

— Злазь!

Хлопці посхоплювалися.

— Ну що, знайшов дядька? — спитав Маремуха.

Оська швидко зліз униз. Він стрибнув просто в кропиву й підбіг до мене, на ходу обсмикуючи сорочку.

— А що я знаю, Осько! Слухай! — І я переказав братові те, що сказав Авксентій.

— А-а-а, он що! — одразу запалився Оська. — Ну, тоді ми їм покажемо! Слухайте-но, хлопці, давайте нападемо зараз на цих паничів! Не можна їх пускати в Лисячі печери, вони шкоди там накоять…

— Та їх же багато! Вони нас спіймають! — захвилювався Маремуха.

— А ми не самі будемо, хлопців зараз покличемо. Гайда, в село! — скомандував Оська.

Ми прибігли п соло. Оська довго водив нас кривими провулочками, скликаючи хлопців. На його свист з-за тинів раз у раз з'являлися незнайомі нам хлопці. Нікого з них я по знав.

— Гайда паничів бити! Брилі забирати в них! — запрошував Оська.

Хлопці розуміли Оську з півслова. Мабуть, не раз збиралися вони разом, затівали бійки, ходили в ліс. У них тут привільно — не те, що у нас, у місті.

Коли навколо нас зібралася ціла ватага, Оська наказав:

— А зараз усі по домівках. Несіть вапно та пляшки. І пробок якомога більше. Збираємося на кладовищі, біля братської могили. Швидше!

Хлопці квапливо порозбігалися по домівках.