Стара фортеця

Лисячі печери

Ми спали дуже довго, а коли прокинулися, дядька вже не було. Він пішов по сіль на, другий край села. Ми поснідали без нього.

Треба хоч зовні, поки нема дядька дома, оглянути Лисячі печери. Я веду хлопців туди стежкою, що в'ється кам'янистим берегом річки.

Річка ледь-ледь димиться. Гладкі жаби, почувши наші кроки, лунко шльопаються одна по одній у воду. Скелі кидають тінь на берег. Вдалині видно порослу доверху лісом Мідну гору, за нею, біля повороту ріки, Борсучий горб і ще далі — біліючі в зеленому лісі, вищерблені вітрами «товтри». В цих «товтрах» приховано немало ущелин і печер… Місцеві жителі бояться заходити далеко в «товтри» і при нагоді обходять їх стороною. Вони кажуть, що тут живе «нечиста сила». Тільки-но людина переступить поріг ущелини або печери, вона хапає її й тягне далі, під землю, в пекло. Мій дядько Авксентій, мабуть, краще за всіх на-горянських селян знає сусідні печери. Верст за п'ять навкруги нема жодної хоч трохи примітної щілини в скелях, яка б не була йому відома. А якщо каміння біля такої щілини закурене, вкрите кіптявою, так і знай: викурив звідти мій дядько жовту пишнохвосту лисицю, вистеживши її сховище по ледь помітному на білому снігу сліду…

… На узліссі, в ліщиннику, ми виламали довгі сучкуваті палиці й пообдирали з них зелене листя.

Ми пішли вгору по встеленому прілим листям і сушняком дну яру. Хмизинки похрускували у нас під ногами. Ми йшли втрьох, відважні, хоробрі мандрівники.

Куниця, хоч і не знав дороги, але йшов попереду, як отаман. Петько пихтів поруч мене. Він сопів — йому було тяжко видиратися вгору нерівним дном яру. По схилах яру росли обомшілі дерева. Їхнє рясне листя закривало сонце. Легка прозора папороть тремтіла у нас під ногами. Коли ми підійшли майже впритул до того місця, де починалися Лисячі печери, я перший вискочив на рівну, всипану дрібним щебенем полянку.

— Дивіться, нічого не видно, правда? — гордо показав я хлопцям на крутий, чорний, де-не-де порослий мохом камінь, що лежав під скелею. Камінь цей здавався скинутим звідкілясь зверху, з Мідної гори.

— Ну, а де ж печери? — спитав Куниця.

— А ось, дивись! — І я сховався за камінь. Мов величезний чорний гарбуз, він прикривав собою вхід у підземелля. Тепер просто передо мною у скелі чорніла розколина. Ніхто б і не подумав, що тут починаються Лисячі печери. А насправді пройти в печери можна легко й вільно. Позаду часто, важко дихав Маремуха. Хлопці обійшли камінь і стояли в мене за спиною.

— Обов'язково підемо сюди! Сьогодні ж! Свічок дістанемо й підемо! — сказав Куниця. Високий, худорлявий, він жадібно дивився в розколину скелі.

— Дивак, де ти дістанеш тут свічок? — відповів я Куниці.

— Де?.. А в церкві! Тут же є церква? Сьогодні що в нас? П'ятниця. Ех, шкода, відправи вранці нема. Ну, просто в старости попросимо або купимо.

Довго стояти перед входом до печери було страшнувато. Дядькові слова про гадюк примусили мене насторожитися. Того й гляди, виповзе яка з розколини…

Я запропонував хлопцям вибратися трохи вище. Ми вилізли на круглий камінь, що закриває здалека вхід до печери. Ми посідали на цьому холодному, слизькому камені, мов справжні лісові розбійники, і, відпочиваючи, позирали на всі боки.

У лісі було дуже тихо. Де-не-де крізь рясне листя високих ясенів пробивався скісний сонячний промінь, освітлюючи радісним, золотавим світлом вогку півтемряву яру. Навкруги було глухо й вогко, наче в льоху. На узліссі, мабуть, сонце гріло нестерпно, а тут нам здавалося, що вже настав вечір.

Раптом Маремуха сіпнув мене за ногу й кивнув на печери.

— Що там таке? Гадюка?

Тепер і я почув якийсь глухий звук, що пролупав у підземеллі.

Чи то хтось кахикнув там, чи то камінь обірвався й глухо впав на землю.

— Ти чув? — шепнув я Куниці.

Куниця відразу насторожився й ліг на камінь. Ми полягали поряд з Куницею.

У печері знову кахикнули, цього разу ще ближче. Може, це бреше лисиця, бавлячись з своїми дитинчатами? Знову десь зовсім близько захрустів щебінь. І раптом з темної щілини виткнулась назовні чиясь рука, а тоді на площадці з'явилася людина.

Від несподіванки я здригнувся. Та це ж мій батько!

Він дуже обріс. У нього повідростали вуса й борода, але я впізнав його одразу й по синій сатиновій сорочці, й по знайомому широкому ремені на ній. Мені хотілося гукнути йому: «Тату, татку! Я тут!» Але вигук застряв у мене в горлі. А батько обернувся до нас спиною й гукнув у печеру:

— Виходьте, де ви там?

І тут з підземелля до чорного каменя вискочив Оська, а за ним вийшов якийсь оброслий бородою чоловік у прорезиненому плащі.

— Це свої! — вигукнув я, штовхаючи хлопців, і ми стрімголов скотилися на землю. Я перший, оббігши круглий камінь, вискочив назустріч батькові, але одразу ж шарахнувся набік.

Батько цілився в мене з нагана, чоловік у прорезииеному плащі — теж.

«Вони божевільні!» — подумав я і що було сил рвонувся до яру.

— Васько! Василю! Постривай! — загукав мені навздогін батько.

Я одразу зупинився й з острахом подивився назад.

Батько стояв, опустивши револьвер. Це справді був мій батько — мовчазний, похмурий, який майже ніколи не посміхався. За поясом у нього стирчав сувій з газетами, віддрукованими на синьому обгортковому папері. Треба було одразу кинутися йому на шию, поцілувати його в густі, колючі вуса, але я підійшов до батька, як до чужого, — повільно, незграбними кроками. Перелякані Куниця й Маремуха визирали з-за каменя.

— Як ти потрапив сюди, Васько? — здивовано спитав батько, нахилившись і цілуючи мене в чоло.

— Я з міста… Ми зайшли до дядька Авксентія…

— Звідки ти знаєш ці печери?

— А мене минулого року дядько Авксентій водив сюди…

— Дядько Авксентій? — перепитав батько й незадоволено крякнув. Потім він похитав головою й, помітивши хлопців, що стояли віддалік, спитав:

— Це Маремуха, так? А другий хто? Я вже забув!

— Юзик Стародомський…

Оська підморгнув мені з-за батькової спини.

— Це наші, зарічанські… — півголосом сказав батько оброслому чоловікові.

Той слідом за батьком сховав у кишеню револьвер. І раптом… Що таке? Не може бути! Та ж це Омелюстий! Авжеж, Іван Омелюстий, наш сусід, який тоді відстрілювався од петлюрівців з вежі Конецьпольського. З переляку я його спочатку не впізнав. От здорово! Виходить, Іван живий! Але як він обріс, — видно не голився з добрий місяць.

— Дядьку Іване, добридень! — весело сказав я, простягаючи сусідові руку.

— Я ж казав Васькові, що вас не спіймали? — сказав, підходячи, Куниця.

— Хто спіймає? Хто мене може спіймати? — насторожившись, спитав Омелюстий.

— А петлюрівці… Ми з Васьком тоді бачили, як ви заскочили у вежу. Пам'ятаєте? А той чубатий хотів перебігти кладку, а ви в нього вистрілили, і він упав просто в річку!

— А, ти он про що! — сказав Іван і здивовано подивився на Куницю. — Ну, це коли було! Я вже й забув. Та хіба так ловлять? Так, братику, ловити, знаєш, цурцура — не вважається.

— Дядьку Іване, а ви знаєте, що з тим чоловіком?

— З яким чоловіком?

— Ну, з хворим. Пам'ятаєте, ви його вночі до нас приводили?

— Сергушин? — підказав сусід.

— Я не знаю прізвища. Ну, тоді вночі ви з ним прийшли.

— Так, так, Сергушин, — сказав Іван.

— То його ж убили! Ми самі все бачили! — І я розповів, як спіймали Сергушина, як розстріляли і як ми втрьох опорядили його могилу.

Батько й Омелюстий слухали мою розповідь дуже уважно. Батько подивився на мене трохи недовірливо.

— То он воно що… — тихо сказав Омелюстий. — Я вже знаю, що його розстріляли, а ось як це трапилося, від вас перших чую.

— Дядьку Омелюстий, а хто був цей чоловік? — зазираючи в очі сусідові, спитав Маремуха.

— Якого розстріляли? Цей чоловік… Довго розповідати… Знаєте що, ось давайте допоможіть нам зараз, а тоді либонь я вам розкажу.

— А що допомагати?

— Вхід до печери закидаємо.

— А ми хотіли…

— Чого хотіли?

— Хотіли піти подивитися печери, — пояснив Маремуха.

— Нема чого вам у печерах робити, — суворо сказав Омелюстий. — Згодом коли-небудь я сам вас усіх поведу. Не вірите? Спитайте Оську, скільки печер я йому тут показав. Правда ж, Осько?

— Показали! — погодився Оська.

— Ото ж бо. А сьогодні ходити туди не можна! — сказав Іван і, оглядаючись, додав: — Нумо, хлопчики, несіть каміння з яру, ми швидко впораємося.

Нічого не вдієш, довелося носити каміння.

Поки ми носили його, батько з Омелюстим закидали цим камінням вхід до печери.

Незабаром від входу до печери залишилася тільки маленька щілина.

— Ох, і заморився! — потираючи руки, сказав Іван. — Ходімо, Осько, ліхтаря не забудь!

Ми пішли до лужка над яром. Моріжок поріс свіжою, соковитою травою. Тут добре полежати. Трава м'яка, запашна.

Батько ліг осторонь, під високим явором. Омелюстий скинув прорезинений плащ і, згорнувши його вдвоє, розстелив на траві. Він примостився на плащі й почав оповідати.