Стара фортеця

Голос Тараса

Та й здорово ж їхати на гуркотливій підводі по знайомому місту саме тоді, коли всі приятелі сидять у нудних і курних класах. Якби не ця подорож по барвінок, сидіти б і нам тепер на уроці закону божого та заучувати напам'ять «Отче наш».

А хіба в таку погоду полізе в голову «Отче наш» або історія попа Кияниці?

Куниця теж задоволений:

— Я б щодня погодився їздити по барвінок — нехай звільняють від уроків. А ти?

— Питаєш! — відповів я йому. І мені відразу стало дуже сумно, що тільки на сьогодні випало нам таке щастя. А завтра…

— Петлюрівці! — штовхнув мене Юзик.

Назустріч іде колона петлюрівців. Їх обличчя вилискують від поту. Збоку з хлистиком у руці крокує сотник. Він хитрий, холера: солдатів змусив надягти сині жупани, білі каракулеві папахи з оксамитними «китицями», а сам іде в легенькому френчі англійського крою, на голові в нього літній захисного кольору кашкет з довгим козирком, що затуляє обличчя від сонця.

Возій звертає. Ліві колеса вже котяться по тротуару, — ось-ось ми зачепимо віссю дощаний паркан міністерства морських справ петлюрівської директорії.

Однаково тісно. Возій круто зупиняв коня.

Колона порівнялася з нами.

Сотник, пропустивши солдатів уперед, підбіг до возія, — розмахуючи хлистиком, закричав:

— Куди їдеш, сучий сину? Не міг почекати отам, на горі? Не бачиш — козаки йдуть?

— Та я… — хотів був виправдатися возій, сивий старий у брилі, але петлюрівський сотник раптом повернувся і, наздоганяючи загін, закричав:

— Відставити пісню!

І не встигли затихнути голоси петлюрівців, як сотник дзвінко скомандував:

— Струнко!

Солдати відразу пішли струнко, повернувши голови вліво. Бороновані дула карабінів перестали теліпатися абияк І заколихалися рівніше. Та чого ради він скомандував «струнко»? Ах, он воно що!

На тротуарі з'явилося двоє офіцерів-пілсудчиків. Один н цих — маленький, білявий, другий, трохи старший, — червонолиций, з чорними бакенбардами. Пілсудчики йдуть, розмовляючи один з одним, і не помічають поданої команди. Сотник зупинився й дивиться на пілсудчиків в упор.

Не помічають.

Сотник знову командує на всю вулицю:

— Струнко! Помітили.

Білявий офіцер штовхнув червонолицього. Той виструнчився, непомітно поправив пояс і закрокував, дивлячись на колону.

Тільки коли перший ряд підійшов до офіцерів, обидва спритно піднесли до лакованих козирків конфедераток по два пальці. А сотник виструнчився так, наче хотів вискочити з свого френча, і, ніжно ступаючи по бруківці, приклавши руку до скроні, пройшов перед пілсудчиками, як на нараді.

… Ми їхали повільно поряд з офіцерами по вузенькій і кривій вулиці. Куниця скоса розглядав їхні гаптовані позументами стоячі коміри. Офіцери йшли посміхаючись, а маленький, покрутивши головою, сказав:

— Зовсім непотрібне лакейство!

— Але чого пан поручик хоче? Він мужик і мужиком згниє, — відповів білявому офіцер з бакенбардами і, вийнявши з кишені маленьку, обшиту мереживом хусточку, став сякатися, та так здорово, що бакенбарди, наче миші, заворушилися на його рум'яних щоках. Я зрозумів, що польські офіцери глузують з петлюрівського сотника, який двічі подавав команду «струнко», тільки б вислужитися перед ними.

Юзик раптом теж засміявся.

— Ти чого?

— А пам'ятаєш ксьондза? — прошепотів він, захлинаючись сміхом.

— Ще б пак!

Тут я згадав, що відразу ж після того, як пілсудчики разом з петлюрівцями захопили наше місто, на Гімназичному майдані з раннього ранку стали збиратися легіонери Пілсудського. Поки війська підходили й шикувалися, в сусідньому з гімназією кафедральному костьолі правив урочистий молебень якийсь знаменитий польський біскуп[1]. Казали, що він приїхав з самої Варшави. Його виїзд — високий лакований фаетон на гумових шинах — стояв у нас на гімназичному подвір'ї. Нам з Куницею дуже хотілося потрапити до костьолу, подивитися на цього поважного біскупа, але потрапити туди було важко. На паперті, біля чорних, навстіж розчинених дверей костьолу, стояло двоє легіонерів з гвинтівками. Легіонери пускали до костьолу лише дорослих, а хлопчаків відганяли геть. Ми чекали біскупа на вулиці.

З різнокольорових вузеньких віконець долинали до нас тягучі звуки органа, інколи долітали співи.

Тільки-но закінчилася відправа, з костьольних дверей на майдан до військ посунула шляхта. Кого тільки не було тут!

Ішли, оглядаючись назад і перешіптуючись, старі польські пані в чорних мереживних пелеринках, у кумедних капелюшках із страусовими перами. Хоч було ясне небо й ніхто не чокав дощу, в кожної з них була про запас парасолька.

Ішли, затиснувши в руках маленькі молитовники, любимиці ксьондза — зморщені старі діви, «дівотки», прошкандибала в шерстяній мантильї, з лорнеткою на шиї, вчителька музики пані Стеранчковська. За Стеранчковською ішов голова батьківського комітету нашої гімназії поміщик Язловецький. Поряд з ним у синій венгерці з чорними галунами майже біг перевалюючись товстенький, коротконогий власник цукроварні Зембицький.

І ось, нарешті, в ошатній мантії, з важким золотим хрестом на грудях з'явився сам біскуп.

Дзвонар зчинив цієї миті такий передзвін, що всі голуби з переляку посхоплювалися з дахів і полетіли далеко на Заріччя.

Біскуп ішов поважний, стуливши губи, під білим парчевим балдахіном, який несли служки в червоних убраннях. Двоє з них бігли попереду і, розчищаючи дорогу, теж дзвонили в блискучі ручні дзвіночки. З усіх боків біскупа оточували приїжджі ксьондзи та служки, вони забігали вперед, зазирали йому в обличчя. Звідки їх стільки набралося, ми зрозуміти не могли.

Дорослі служки тягли на плечах гаптовані блискітками корогви, дубові хрести.

Вся ця юрба вийшла на майдан і вишикувалася біля дерев'яного помосту, поряд з генералами і офіцерами, на ліпому фланзі військ Пілсудського. Кляті служки заступили своїми корогвами все. Довелося шукати зручне місце, звідки парад було б видно краще. Разом з іншими учнями чи пробралися через чорний хід до гімназії й вибігли на балкон.

З цього балкона було добре видно весь майдан — рівні голубуваті ряди піхоти, познанських уланів з біло-малиновими прапорцями на гострих піках, заквітчаний сосновими гілками дерев'яний поміст, збудований посередині майдану.

На поручнях помосту були прибиті картонні щитки з коронованими орлами.

Не встигли ми як слід розглянути всіх на майдані, як на дощаний поміст виліз військовий ксьондз у насунутій на лоб кумедній оксамитній шапочці й став виголошувати промову. Говорив він голосно, вигукуючи окремі слова так, наче команду подавав. Я ніколи не думав, що ксьондзи вміють тик кричати. Ксьондз вихвалявся, що армія Пілсудського на три дні розправиться з більшовиками і що «білий коронований орел гордо замайорить над дзвіницями Москви».

— Та земля, на яку ступила нога легіонера, навіки залишиться нашою! — вигукнув наостанку ксьондз і міцно тупнув ногою.

Поміст захитався і раптом із страшним тріском, наче підрубане дерево, впав на майдан, а військовий ксьондз, дригаючи ногами, полетів просто на каміння.

Ох і сміялися ж ми тоді!

Та й не тільки ми сміялися. Навіть петлюрівці, які стояли поблизу і які покликали собі на допомогу завойовувати Україну легіонерів Пілсудського, і ті реготали.

Промова ксьондза їм дошкулила. Хоч Петлюра й віддав Пілсудському Західну Україну за допомогу директорії в боротьбі з більшовиками, але на цій землі петлюрівці вважали себе господарями, а пілсудчиків — лише гістьми.

Особливо смішно було дивитися, як ксьондз, який лише кілька хвилин тому кричав так, що всі легіонери тремтіли, тепер тихий і смиренний, наче його висікли, підібравши подерту сутану, вистрибом біг до дверей костьолу.

Цікаво, чи знають цього ксьондза пілсудчики, які йдуть вираз поряд з нашою підводою?

«Мабуть, знають!» подумав я, ще раз подивившись на цих фасонистих, гордовитих офіцерів.

Біля Гімназичного майдану вони повернули в провулочок до свого штабу, а ми з гуркотом в'їхали на майдан.

Забрукований булижником, він правильним квадратом розстилався перед гімназією. Посередині майдану, саме на тому місці, де був збудований поміст, з якого гепнувся ксьондз, валялися ще не прибрані ялинові гілки, що наполовину пообсипалися.

У гімназії було тихо.

Видно, ще тривали уроки.

Не встиг кінь спинитися, як ми з Юзиком сплигнули з підводи й побігли кам'яними сходами нагору, в учительську.

Назустріч нам трапився вчитель української мови Георгій Авдійович Подуст. Його цими днями прислали до гімназії з губернської духовної семінарії.

Немолодий, у вицвілому мундирі вчителя духовної семінарії, Подуст швидко йшов по рипучому паркету і, помітивши нас, уривисто спитав:

— Принесли?

— Принесли! — відповів Куниця. — Повну підводу.

— Що?.. Підводу?… Яку підводу? — здивовано дивився на Куницю Подуст. — Я нічого не розумію. Вас же по цвяхи посилали?

Я вже знав, що вчитель Подуст дуже неуважливий, все завжди плутає, і відразу пояснив:

— Ми на кладовище по барвінок їздили, пане вчителю. Привезли цілу підводу барвінку!

— Ах, он що! Цілком точно! — закліпав віями Подуст. — Це Кулібаба по цвяхи побіг. А ви Кулібабу не зустрічали?

— Не зустрічали! — відповів Юзик, а Подуст побіг далі, та раптом швидко повернувся і, взявши мене за пряжку пояса, спитав:

— Скажи, любий… Ти… От лихо… Ну… як твоє прізвище?

— Манджура! — відповів я і обережно позадкував. Усій гімназії було відомо, що Подуст плюється, коли починає говорити швидко.

— Еге ж, еге ж. Цілком точно. Манджура! — зрадів Подуст. — Скажи, які саме вірші ти можеш декламувати?

— А що?

— Та не бійся. Тебе питають.

— «Бики» можу — Степана Руданського, а ще… Шевченка. Тільки я забув трошки.

— От і чудово! — сказав Подуст і, відпустивши мій пояс, потер руки. — В цьому є великий сенс: нашу гімназію названо ім'ям поета Степана Руданського, а ти прочитаєш на першому ж урочистому вечорі його вірші. Чудова ідея! Краще не придумати… Тепер слухай. Іди негайно додому і вчи, все, що знаєш. Ні, мабуть, не все, а так приблизно два-три вірші. Тільки знаєш… добре… виразно!

Він закашлявся і потім, нахилившись до мене, прошепотів:

— Добре вчи. Чуєш? Можливо, сам батько Петлюра приїде…

— А додому йти… зараз?

— Еге ж, еге ж… І відразу ж учи. А до гімназії прийдеш післязавтра. І я сам тебе перевірю.

— А що як пан інспектор спитає?

— Дарма. Я його повідомлю. Твоє прізвище?

— Манджура!

— Так, так, Манджура, цілком точно. Будь спокійний, — пробурмотів Подуст і відразу побіг у темний коридор.

— Ех ти, підлиза! — Куниця похмуро подивився на мене і, передражнюючи, додав: — «Бики» можу і ще Шевченка! Дуже тобі треба декламувати. Вислужуєшся перед цим гадом! Поїхали б краще знову по барвінок.

Цілісінький вечір я розгулював по нашому городу, поміж грядок, і бубонів собі під ніс:

— «Бики, бики»! — гукнула мені, виглянувши з вікна тітка. — Ти мені із своїми «биками» всі огірки потопчеш. Іди краще на вулицю!

— Дарма, тітонько, не займайте мене! Я вчу декламувати вірші, — весело відповів я. — Мене, може, сам батько Петлюра приїде слухати. Якщо мені дадуть нагороду, я й нам половину принесу!

Кляті «Бики» мене здорово помучили. Смішно: такий, здавалося б, легкий вірш, а заучувати його вдруге напам'ять було значно важче, ніж ті вірші Шевченка, які я вчив дуже давно, ще у вищепочатковому училищі. Їх я повторив тричі по «Кобзарю» — і все, а от з «Биками» провозився довго.

Я ніяк не міг запам'ятати цей вірш по порядку. Сперту я читав, як дозріває хліб на ланах та як течуть молоко І мед по святій землі, а вже потім — як бики, орючи поле, ламають бур'яни та чортополох. А треба було читати якраз навпаки. Я вже пошкодував навіть, що зголосився вчити саме цей вірш про биків. Але тоді, мабуть, Подуст не відпустив би мене додому.

… Лише надвечір наступного дня я, нарешті, завчив правильно вірш про биків і вранці з легким серцем пішов у гімназію до Подуста.

— Ага, Кулібаба! — радісно сказав Подуст. — Ти будеш… вижимати гирі?

«От і старайся надалі для такого чорта, а він навіть не може запам'ятати мене», — подумав я й відповів:

— Я не Кулібаба, а Василь Манджура. Ви мені звеліли вчити вірші.

— Манджура? Та хіба не однаково — Кулібаба, Манджура?

Ховаючи в кишеню окуляри, Подуст запропонував:

— Ходімо в актовий зал, прорепетируємо!..

І тільки-но ми переступили поріг актового залу, з усіх вікон мені в очі вдарило сонце.

Протягом тих днів, що я не ходив до гімназії, в актовому залі сталися зміни. Поблизу сцени з свіжих соснових дощок збудували високу ложу. Через увесь зал були простягнуті дві товсті гірлянди, сплетені з привезеного нами барвінку. Разом із стеблами барвінку в гірлянди повплітали шовкові жовто-блакитні стрічки. Гірлянди перехрещувалися під кришталевою люстрою, що виблискувала в сонячному промінні. Пофарбовані олійною фарбою стіни актового залу були добре вимиті і теж блищали на сонці. Вгорі, під ліпними карнизами, висіли портрети петлюрівських міністрів, а біля білої кахляної грубки, перевитий вишиваним рушником, виднівся на стіні великий портрет Тараса Шевченка.

Подуст вибрався на суфлерську будку і, сидячи на ній, наче на сідлі, кивнув:

— Давай!

Було дуже незручно декламувати в цьому порожньому сонячному залі на слизькому паркеті, але я відкашлявся й почав виразно:

Я бачив перед собою широкий, увесь у дрібненьких ямках ніс учителя, бачив зовсім близько зеленуваті короткозорі очі його, посипаний лупою і засмальцьований комір його мундира.

Подуст у такт читанню притопував ногою.

Не дочекавшись, поки я закінчу, він схопився і мало не перекинув суфлерську будку.

— Дуже гарно! Тільки трошки голосніше. Вірші Шевченка в такому ж дусі читаєш?

Я кивнув головою.

— То й добре. Це буде коронний номер. Раджу тільки тоні випити сире яйце, перед тим як вийдеш на сцену, щоб не зірвався голос. Не забудеш?

— А качине можна?

— Це не має значення — качине чи куряче. Важливо, щоб сире було. Зрозумів?

— Послухайте ще, пане вчителю…

— Ой! — раптом ударив себе долонею по лобі Подуст. — Мене ж пан директор чекає! Я зовсім забув.

Тут-таки він зіскочив на паркет і послизнувся. Я його підтримав.

— Стривай, стривай, як твоє прізвище?

Вийнявши олівець і аркушик паперу, щурячи свої підсліпуваті очі, Подуст подивився на мене так, наче щойно мене побачив.

— Манджура! — знову підказав я і знову в думках вилаяв учителя.

— Чудово. Отже, я записую: учень Манджура — декламація..

Записочки цієї Подуст не загубив. Коли в день свята я прийшов до гімназії, мене зустрів на сходах Юзик і насмішкувато сказав:

— Подумаєш — артист…

Він вийняв з кишені рожеву програмку й простягнув її мені. Поряд з словом «декламація» у цій програмці я знайшов надруковане справжніми друкарськими літерами своє прізвище. Це було дуже приємно.

— Петлюра буде! — нахиляючись до мене, прошепотів Куниця.

— Правда?

— А ось поглянь, уже караулить!

Повз нас, високо підвівши голову і, видно, виглядаючи когось, пройшов у добре випрасуваному мундирі директор гімназії Прокопович. З петлиці мундира в нього стирчав букетик братків. Директор навмисне посилав у сусідній Довжецький ліс гімназичного сторожа Никифора по ці жовто-сині квіти. Подейкували, що Прокопович приятелює з Петлюрою, а Подуст навіть розповідав, що наш директор незабаром буде в отамана міністром освіти.

До початку вечора залишалося багато часу.

Удвох з Куницею ми довго бродили по гімназичних коридорах, зайшли в заквітчаний сосновими гілками буфет, і там він почастував мене зельтерською водою з смачним сиропом «Свіже сіно». Навзамін я дозволив йому залізти до мене в кишеню й витягти звідти жменю смаженої кукурудзи. Ми лузали ці білі, лопнуті на вогні зернятка й стежили, як високий скаут Кулібаба, стоячи з палицею на контролі, пускає до гімназії запрошених гостей. Коли хто-небудь пробігав мимо, я відсторонявся, щоб не роздавили качине яйце, яке я приніс із собою на вечір. Воно лежало в кашкеті. Це яйце сьогодні знесла наша стара біла качка, і я потай від тітки поцупив його з кубла.

Було незвично гуляти по коридору в тісному сукняному мундирчику. Я позичив його в зарічанського хлопця Мишка Криворучка, якого ще за гетьмана вигнали з гімназії за те, що він побив вікна в будинку поміщика Язловецького. Мундир тиснув під пахвами, було жарко.

Чим більше збиралося в актовому залі народу, тим страшніше ставало мені. Я ж ніколи раніше не декламував на таких вечорах. У класі біля дошки я читав напам'ять вірші, але то було в класі, де сиділи свої знайомі хлопці з вищепочаткового. А тут багатьох людей, особливо військових, я не знав. У мене сильно калатало серце і ноги ставали важкими, коли ми з Куницею, прогулюючись по коридору, підходили до дверей залу.

— Кажуть, на Руських фільварках сьогодні вимкнули електрику, щоб у нас горіла цілу ніч. Чув? — прошепотів Юзик.

— Невже? Ні, не чув! — відповів я.

На Заріччі, де жили ми, і зовсім ніколи не було електрики. Чи варт мені тепер через це тривожитися? Зате я все частіше думав собі: а чи не втекти мені звідси, поки не пізно? Мені дедалі більше здавалося, що я забув вірші, й це було найстрашніше. Ворушачи холодними губами, я шепотів сам собі рядки й з переляку зовсім не розумів нічого. Ввижалося, що це не я читаю, а що поруч мене йде зовсім незнайома людина й нашіптує на вухо якісь чужі й незрозумілі слова.

А тут ще Куниця причепився. Заглянувши мені в обличчя, він засміявся:

— Йой! Чого ти такий білий, Васько, наче тебе крейдою вимазали?

— Звідки ти взяв?

— Еге ж, звідки, — засміявся Куниця. — Я знаю, ти боїшся. Правда? Ану, признавайся!

— І зовсім не страшно! — сказав я твердо, але відразу ж запропонував: — Юзику, а давай я тобі раніше прочитаю! Ось зайдімо сюди! — І я кивнув головою на прочинені двері темного класу.

Юзик заглянув у клас, але, видно, йому не сподобалось, що в класі зовсім темно, і він сказав, лузаючи кукурудзу:

— Ні, навіщо тут? Я тебе краще в залі послухаю.

— А як оголосити краще: вірш Шевченка чи вірш Тараса Григоровича Шевченка?

— Ну, звичайно, Тараса Григоровича. Адже так нам і Лазарєв пояснював.

Цієї хвилини промчав чорноволосий восьмикласник з пов'язкою розпорядника на рукаві й гукнув на весь коридор:

— Артисти, на сцену!

— Іди! — І Юзик виштовхнув мене в освітлений актовий зал.

По сцені бігали гімназисти, хтось гуркотів гирями, видимаючи їх однією рукою. Пахло пудрою і нафталіном. Я обережно пробрався в глиб сцени, де було трохи темніше. Не шати звідки, назустріч мені вискочив запорожець з сивими мусами, в голубому кунтуші. Кривий ятаган висів у запорожця на боці. Я відсахнувся набік і мало не впав, спотикнувшись об чавунну гирю. Яйце застрибало у мене в кашкеті.

Запорожець засміявся і крикнув басом:

— Ага, Васько, не впізнаєш, а я тобі зараз голову зрубаю! — Вихопивши ятаган, він і справді заніс його над моєю головою. Впізнавши по голосу, що це не справжній запорожець, а наш однокласник, довготелесий Володька Марценюк, н миттю схопив його за горлянку.

— Це що за пустощі? — почулося позаду.

Я відразу відпустив запорожця. Біля нас стояв Подуст.

Я подивився на нього й навіть не повірив, що це Подуст. З-під оксамитного коміра його нового мундира стирчав чистий крохмальний комірець, ріденьке сиве волосся було зачесане, навіть пенсне він надів нове, парадне, з блискучою позолоченою дужкою, яка, наче клешня рогача, вп'ялася в червоне, м'ясисте перенісся вчителя. На груди він приколов англійською булавкою букетик з настурцій та волошок. Просто не вірилось, що цей франт і є наш старий, схожий на сільського дячка вчитель Подуст, якого ми всі за його неуважливість прозвали Забудьком.

— Ага… Манджура! — сказав він мені весело й хитро підморгнув: —Ну, держись, держись, я тебе випускаю першого в другому відділі.

Цієї хвилини на сцену вбіг чорноволосий гімназист-розпорядник. Він кинувся до Подуста й прошепотів:

— Георгію Авдійовичу! Головний отаман їдуть…

З вулиці через відчинені вікна актового залу долинуло гудіння машини.

Усі, хто був на сцені, підбігли до завіси. Але дірок на всіх не вистачило, а мене зовсім відтіснили. Я швидко сплигнув з підмостків і, відбігши два кроки вбік, спинився біля глухої полотняної стінки, яка відокремлювала актовий зал від сцени. Я миттю дістав олівець і проколов у полотні дуже зручну дірку. Через цю дірку я побачив, як батько Петлюра з почтом зайшов у зал. Назустріч йому вискочив Прокопович і, впустивши палицю, обняв отамана. Вони поцілувалися. Навіть тут, за сценою, було чути, як хтось із них смачно цмокнув м'ясистими губами. Всі гімназисти посхоплювалися з своїх місць і загорлали «слава».

Петлюра махнув їм рукою, щоб вони сідали, а сам попрямував далі. Він пройшов під самісінькою сценою і сів у ложі, за яких-небудь п'ять кроків од мене. Дуже було неприємно дивитися на нього в упор, так і хотілося весь час одвернутися, але я, пересилюючи страх, дивився.

Вдягнений у синій, наглухо застебнутий френч, Петлюра сидів у ложі у плюшевому кріслі, поклавши ногу на ногу. В руках він тримав кашкет-«керенку» із золотим тризубом на околиші. Волосся у Петлюри було зачесане наліво й лежало гладко: мабуть, він змастив його реп'яховою олією.

Мені здалося, що я десь бачив Петлюру, але де — я спершу пригадати не міг, а згадав тільки потім. На жерстяній, вигорілій від сонця вивісці в нашого зарічанського перукаря Новижена був намальований ось такий же прилизаний, пихатий мужчина.

Петлюра весь час оглядався на всі боки, один раз він навіть нахилився і непомітно подивився під м'який пружинний стілець, на якому сидів, і, побачивши, що під стільцем нікого нема, вже спокійніше став розглядати портрети своїх міністрів.

За плечима у «батька» на дерев'яних поручнях ложі сидів начальник контррозвідки Чоботарьов. Навіть самі петлюрівці називали його Малютою Скуратовим. Чоботарьову було нудно тут, у гімназії. Широкоплечий, з обличчям, подзьобаним віспою, вдягнений у сіру австрійську форму, з важким маузером при боці, Чоботарьов позіхав, — мабуть, йому хотілося піти звідси. Крім Чоботарьова, інших петлюрівських старшин у ложі не було.

Петлюру оточували польські офіцери в нарядних голубуватих мундирах. Простора ложа була геть забита ними. Серед пілсудчиків я раптом помітив офіцера з чорними бакенбардами, якого ми з Маремухою бачили кілька днів тому в місті. Він сидів на віденському стільці поруч отамана й стиха щось йому розповідав. Петлюра став посміхатися. Він витяг з кишені довгий гребінець і обережно, так, наче боявся роздряпати шкіру, став зачісувати цим гребінцем набік своє липке, маслянисте волосся. А пілсудчик з бакенбардами ляснув себе по коліну і, рвучко повернувшись, раптом поманив когось рукавичкою.

Я відразу подивився вбік і побачив у проході того самого військового ксьондза, який перекинувся з помосту в день параду на Гімназичному майдані.

Високий, худий, з чисто поголеними запалими щоками, ксьондз, зігнувшись, пробирався між рядами лав, і гімназисти, підводячись один по одному, давали йому дорогу. На голові в ксьондза була та сама кумедна оксамитна шапочка. Обережно забравшись у ложу, ксьондз уклонився — спершу Петлюрі, тоді офіцерам. Не знати звідки, з стільцем у руках підскочив чорноволосий розпорядник. Навіть не подивившись на нього, ксьондз спритно однією рукою підняв стілець і сів. Сутана його розкрилася, і я побачив під нею добре начищені чоботи з високими халявами. Ксьондз скинув шапочку, і поголена кружечком на його голові тонзура заблищала під яскравим світлом люстри. «Мабуть, це який-небудь знаменитий, особливий ксьондз, — подумав я, — коли й Петлюра його знає».

Цієї хвилини в залі згасло світло й зі сцени почувся голос директора гімназії Прокоповича.

Раз у раз запинаючись, директор густим басом говорив, як йому радісно на душі від того, що до гімназії прийшли такі дорогі гості, та ще в ці дні укладення воєнного союзу а маршалом Пілсудським проти більшовиків.

Тут через дірку я побачив, що Петлюра й пілсудчики підвелись. Зіскочив з поручнів ложі й Чоботарьов, і дошки зарипіли під ним. Посхоплювалися з своїх місць скаути, гімназисти стали кричати «слава», а оркестр голосно заграв «Ще не вмерла Україна», і зайчики від піднятих мідних сурм побігли в різні боки напівтемного залу.

Петлюра, як тільки заграла музика, надів кашкет і взяв під козирок. Так само по команді «струнко» стояли в ложі польські офіцери. Перебираючи чотки, виструнчився разом з ними і ксьондз. Ледве затихли останні звуки петлюрівського гімну і всі стали сідати по місцях, як директор гучно, наче в порожню діжку, закричав у актовий зал:

— За процвітання нашої дорогої союзниці — великої Речі Посполитої та її маршала Юзефа Пілсудського — слава!

— Слава! Віват! — загорлали врозбрід гімназисти. Хтось гукнув «віват» навіть і тут, за сценою. Оркестр знову заграв, тільки цього разу вже польський гімн. Цієї хвилини мене взяли за комір. Я оглянувся.

Позаду, з тесаком на ремені, стояв здоровенний Кулібаба. Поблизу він здавався ще вищим.

— Ану, дай подивлюсь! — владно просичав він.

— Тільки недовго, — попросив я і відсторонився.

Але Кулібаба, мабуть, і не думав скоро йти. Він дивився в зал, трохи зігнувшись і широко розставивши свої голі до колін волосаті ноги. Тесак, як маятник, теліпався на поясі Кулібаби. Мені набридло караулити дірку, і я пішов геть.

Я не став дивитися, як бойскаути-спортсмени вижимали гирі та робили піраміди, — ці штуки я бачив не раз на гімназичному подвір'ї. Я бродив у глибині сцени й тільки чув, як там, за декораціями, раз у раз гупають, падаючи на підлогу, важкі гирі.

А от живу картину я пропустити ніяк не міг. Поки зі сцени прибирали килими й відтягали набік гирі, я добре влаштувався біля сигнального дзвону. Звідси сцену було видно значно краще, — ніж з ложі, а найголовніше — артисти бігали поряд, їх, якби схотілося, можна було торкнути рукою.

Завіса, подзвонюючи кільцями, розсунулась. На сцені, навколо дерев'яного простого стола, сиділи запорожці. Спершу вони мовчали й навіть не ворушились. Аж ось голий до пояса, рудочубий запорожець затрусився, наче в падучій, відкинувся назад і навідліг гепнув кулаком по спині іншого, теж оголеного до пояса, запорожця в папасі з червоним шликом. Удар був дуже сильний, бідолашний запорожець не витримав і навіть глухо крякнув на весь актовий зал. А в цей час лисий, з сивим чубчиком на лобі, старий запорозький вояка голосно засміявся і ніби від сміху повалився на пивне барило, що лежало біля суфлерської будки. Поки цей лисий сміявся, з усіх кутків стола стали збігатися з списами, із згорнутими прапорами всі інші запорожці. Підбігши до стола, вони посхилялися над писарем, а писар у чорному камзолі, з білим коміром щось швидко задряпав сухим гусячим пером по паперу.

У мене під самісіньким вухом вдарили в дзвін.

І за цим сигналом артисти раптом завмерли на своїх місцях, де хто був, все стало дуже схоже на картину «Запорожці пишуть листа до турецького султана». Ця картина висіла у нас в учительській. Минула хвилина, друга, а запорожці сиділи й стояли на сцені, — мені навіть набридло дивитися на них, а в залі стали кахикати.

Завісу запинали дуже повільно, і артисти не рушили з місця доти, поки обидві її половинки не зійшлися зовсім.

Не встиг я одійти від дзвону, як до мене, поправляючи пенсне, підбіг Подуст.

— Приготуйся, любий! Твоя черга! — сказав він.

— Як, уже? Краще я потім…

— Нічого, не бійся! — підбадьорив мене Подуст і один по одному перевірив усі ґудзики на своєму мундирі. Потім він підійшов до дзеркала й оглянув себе.

Поки Подуст причепурювався, я обережно вийняв з кашкета качине яйце, розбив його й випив тут же, на сцені. Яйце було тепле, слизьке, дуже гидке.

Наче уві сні я почув протяжні слова Подуста:

— Зараз, панове, виступить з декламацією учень п'ятого класу Української державної гімназії Василь Манджура!

Не пам'ятаю, як я вибіг на сцену. Я спинився вже біля самісінької рампи й мало не роздавив ногою електричну лампочку. Освітлені червонястим відблиском сцени, пильно дивилися на мене з перших рядів учителі й гімназисти. Я помітив на плетеному кріслі в першому ряді бородатого директора гімназії Прокоповича. Він сидів, затиснувши ногами палицю. Збоку в темній ложі блищала рівно зачесана голова Петлюри. В залі було дуже тихо.

— Вірш Степана Руданського «Гей, бики!», — несміливо почав я й відразу, наважившись, продовжував:

По всіх кутках залу, лякаючи мене, прокотилася луна. Щоб заглушити її, я ще голосніше питав:

Страшний і далекий зал слухав. Наче великі коси, відкидаючи на стіни довгі тіні, звисали над публікою дві гірлянди барвінку.

І раптом я згадав кладовище: ми з Куницею рвемо барвінок для урочистого вечора. Нам так спокійно серед могил! Високі берести та граби майже суцільно затуляють пам'ятники від сонця, інколи залопотить тугими крилами вгорі, в рясному листі, горлиця; потуркотить трохи та й полетить геть, за річку, в ліс, де світліше й не так пустинно.

І мені захотілося втекти звідси куди завгодно, хоч на кладовище…

Але я бачив пильні очі вчителів, вони чекали, щоб я читав далі.

Раптом у залі пролунали кроки. Під самісінькою сценою пройшов до виходу Чоботарьов. Мені відразу стало легше. Зібравши останні сили, я закричав:

У відповідь мені гучно заплескали. Я відразу повернувся, але не встиг забігти за куліси, як мене спинив Подуст:

— Молодець! Чудово! Читай ще!

Тепер, після похвали вчителя, мені було вже не так страшно. Я повернувся назад до рампи, вклонився й оголосив:

— «Ще як були ми козаками». Вірш Тараса Шевченка!

У залі знову заплескали, — мабуть, їм справді сподобалася моя декламація, тільки директор Прокопович раптом засовався на своєму рипучому кріслі, але я, не дивлячись на нього, сміливо почав:

Тут я відітхнув, ковтнув якомога більше повітря, але раптом почув шепіт:

— Манджура! Манджура!

Я повернув голову.

Збоку з-за полотняних декорацій з перекривленим обличчям на мене страшно дивився учитель Подуст. Він робив мені якісь знаки. Я вирішив, що, мабуть, помилився і який-небудь рядок прочитав не так. Щоб не помітили моєї помилки, я ще голосніше й швидше продовжував:

Що таке? Тепер дуже дивно дивився на мене і директор гімназії бородатий Прокопович. Він раптом підняв палицю й погрозив нею мені так, наче хотів прогнати мене зі сцени. Потім він підніс руку до бороди й долонею затулив собі рота. Скидалося на те, що йому не подобалось, як я читаю. І в ложі, де сидів Петлюра, загомоніли. Крізь півтемряву залу я побачив, як один по одному підводилися з моїх стільців пілсудчики, я чув, як дзвеніли їх остроги.

— Манджура! Манджура! — лунало з-за куліс.

Я зовсім розгубився.

«А може, все це мені тільки здається?» — подумав я.

І, відчуваючи, як до обличчя приливає кров, відчуваючи, як дедалі дужче тягне мене до себе зал для глядачів, насилу стримуючись, щоб не впасти туди, вниз, на слизький паркет, я швидко прочитав:

… На мене з скреготом летіла завіса.

І не встиг я прочитати останніх рядків вірша, не встиг навіть відскочити назад, як обидві половинки цупкої сукняної завіси ляснули мене по ушах.

Я кинувся назад, і цієї ж хвилини мене із страшною силою, наче важким свинцевим кастетом, ударили під око. Па мить усі лампочки на сцені згасли, але потім засвітилися з такою силою, наче яскраві блискавки закружляли перед моїм обличчям. І в цьому сліпучому світлі, що спалахнуло у мене перед очима, я побачив бліде й люте обличчя Подуста, його виставлені вперед кощаві кулаки.

Подуст хотів ударити мене вдруге, але я швидко пригнувся, і вчителів кулак пролетів у мене над головою. Я подався до дверей, але Подуст перетяв мені дорогу. Його пенсне упало на підлогу. Мундир розстебнувся.

— Стій!.. Стій!.. Куди, сволото?.. — хрипів Подуст і розмахував руками. Ухиляючись від його ударів, я кидався з одного кутка в інший, я вже просто повзав по підлозі. Гарячі солоні сльози лилися по обличчю, застилали мені очі. Ще трошки, і я, зовсім знесилившись, гепнувся б на підлогу. Та цієї хвилини я почув за спиною голос директора гімназії.

— Де він? — спитав директор, спираючись на букову палицю із срібними монограмами.

— Ось, полюбуйтесь! — сказав блідий Подуст, тицяючи в мене пальцем і швидко застібаючи мундир.

— Ви теж хороші! — крикнув директор і підійшов впритул до Подуста. — Я ж наказував вам перевірити програму… А ви… Це ж ганьба, ганьба, ви розумієте? Так образити наших союзників! Так образити католицьку церкву!

Прислухаючись до слів директора, я вирішив, що мене не битимуть. Мені навіть стало радісно, що через мене попало Подусту. «Так тобі й треба, чорте очкастий, щоб не бився!» Та тільки-но я подумав це, витираючи брудною долонею сльози, як директор схопив мене за комір і, повернувши свою руку так, що комір відразу став мене душити, закричав:

— Мерзотнику! Розумієш, що ти знеславив нашу гімназію? Та ще такого дня! Про це доведуть до відома Пілсудського. О боже, боже! Розумієш ти це чи ні, байстрюк?

А що я міг сказати директорові, коли я нічого не розумів?

Нехай я, припустімо, зробив помилку, то навіщо ж битися?

Я думав: «Кричи, кричи, а я мовчатиму». І мовчав.

Директор оглянувся. З усіх боків, з вікон і дверей цієї розмальованої під українську хату декорації, повитягавши довгі, худі шиї, дивилися на нас вимазані гримом запорожці. Одні вже познімали вуса й парики, інші ще були в париках.

Раптом із залу прочинили завісу. Звідти виглянув гімназист-розпорядник і злякано прошепотів:

— Пане директор, вас кличуть!

Прокопович здригнувся і, схопивши мене за комір, наказав:

— Будеш перепрошувати! — І відразу ж потяг до сходів, що ведуть у зал.

— Куди?.. Я не хочу… Пустіть, пане директор… Пустіть! Я ж нічого не зробив!..

— Ах ти, злидень… Ти що знущаєшся?.. Ти нічого не зробив? Он як?! — вигукував директор і відразу потяг мене за собою так, що я впав на коліна й проїхав навпочіпки по слизькому паркету кілька кроків.

Але навіть перепрошувати мені не довелось. Не встиг директор підтягти мене до ложі, як звідти, дзенькаючи острогами, зійшов пілсудчик з чорними бакенбардами. Слідом за ним рушили до нас Петлюра та його почет.

— Хто тебе навчив, лайдаку?! — в упор вигукнув офіцер з бакенбардами.

Директор відпустив мене, і тепер я стояв вільний…

— Пся крев! Хто навчив? Я питам? — знову повторив пілсудчик. Від нього сильно пахло тютюном і духами.

— Ніхто, — відповів я, оглядаючись і думаючи, як би його втекти.

— Як то ніхто? Хто навчив, мув? Ну? — І офіцер підніс над моєю головою кулак.

Я зіщулився. Ще дужче занила щока. Я згадав, як мене бив Подуст, як не дав він мені дочитати вірші Шевченка, і, схлипуючи, випалив:

— Подуст навчив!

— А-а! Подуст? Хто то такі єст Подуст? — Офіцер пильно подивився на директора.

— Прошу пробачення. Подуст — це наш викладач, ось він, до речі, тут! — відповів директор, показуючи на Георгія Авдійовича.

— Ви?

Пілсудчик відразу рушив до Подуста.

— Це неправда! — застогнав Подуст і позадкував. — Це зухвалий наклеп… Я не вивчав з ними Шевченка… У них був не допущений тепер до гімназії Лазарєв. Можливо, це він…

— Що ж ви брешете, пане вчителю! Ви ж мені наказували, щоб… — схлипуючи закричав я, але тут поруч з офіцером з'явився ксьондз.

— Пшепрашам! — не звертаючи на мене уваги, сказав він Подусту. — Пан його не вчив. Я то рузумєм. Але ж як пан допустив його читати вірші тего святотатця? Tero одвєчнего врога косцьолу польскего і Ватікану?

— Я гадав… — забурмотів Подуст, — я гадав, що він «Садок вишневий» прочитає…

— Гадали, гадали!.. — на весь голос закричав офіцер, і щоки його налилися кров'ю. — Чого ви нам морочите голому? То єсть більшовицька пропаганда… от цо! — І, звертаючись до директора, він з люттю додав: — Прошу переконатися, портрет цього розбійника у вас на головному місці висить. Він навчить ваших гімназистів, як убивати людей на великій дорозі.

І всі, хто був навколо, задерли голови й стали дивитися під стелю, туди, де у важкій, позолоченій рамі, вкритій вишиваним українським рушником, висів ошатний портрет Тараса Шевченка.

Сердитий, великочолий, в розстебнутому кожусі, в теплій смушковій шапці, насупивши брови, він дивився з портрета просто на нас.

Петлюра, прагнучи догодити пілсудчикам, ступив до директора й різко, наче зовсім незнайомій людині, крикнув, показуючи на портрет:

— Зняти!

І тієї ж хвилини кілька скаутів, обганяючи один одного гепнулися до білої кахляної грубки. Перший з них з шум присунув до стіни високу лаковану парту. Хтось навалив на парту довгу лаву. Відразу ж на цю лаву поліз чорноволосий розпорядник.

Спіймавши позолочену раму портрета, він щосили смикнув портрет униз.

З тріском лопнула вірьовка.

Тільки-но портрет Шевченка стукнувся об край парти, його миттю схопили двоє скаутів і потягли в темний коридор.

На жовтій стіні залу, під ліпними карнизами, стирчав тепер тільки великий гак, і біля нього колихалося запорошене, потривожене павутиння.

— А з ним що робити? — показуючи на мене, стиха запитав у офіцера з бакенбардами директор Прокопович.

— З ним? — Пілсудчик зневажливо знизав плечима. — Ну, якщо пан директор і зараз потребує радників, тоді мені тільки залишається пошкодувати ваших учнів!

Прокопович здригнувся й густо почервонів. Потім метушливо глянув на Подуста. Поряд з Подустом стояв, осміхаючись, Кулібаба.

Прокопович поманив його палицею. Кулібаба, притримуючи тесак, миттю підлетів до директора й козирнув на ходу Петлюрі. Киваючи на мене, директор наказав Кулібабі:

— До карцера! І не випускати до мого розпорядження! А ви, — сказав він переляканому Подусту, — продовжуйте вечір. Завтра поговоримо.

Коли Кулібаба виводив мене в коридор, біля виходу з'юрмилося багато гімназистів. Хтось тицяв у мене пальцем. Я йшов опинаючись. Хотілося заповзти далеко під парти, щоб тільки мене не розглядали, як мавпу. Легше стало тільки в темному коридорі. Не знати звідки з'явився й підбіг до мене Куниця й прошепотів:

— Не журись, Василю, з кожним трапляється!

Кулібаба з ходу вдарив Юзика ногою, і той, відстрибнувши в темряву, загорлав звідти на весь коридор:

Бачачи, що Кулібаба мовчить, Юзик помчав уперед і, тільки-но ми порівнялися з темним класом, голосно закричав звідти:

— Гей, ти, патлатий, іди сюди!

Кулібаба не зупинявся.

Я зрозумів, що Куниця хоче врятувати мене й навмисно дражнить Кулібабу. Куниця гадав, що Кулібаба кинеться за ним, а я в цей час зможу втекти.

— Боїшся? Іди, йди сюди, талалайка, я тобі надаю! — ричав Куниця, бігаючи позаду нас.

Але Кулібаба виявився хитрішим і так мене й не пустив.

Карцер містився в підвальному поверсі гімназії, біля дров'яних сараїв. Кулібаба вштовхнув мене туди й відразу ж, не запалюючи світла, навпомацки замкнув на висячий замок обкуті жерстю двері.

В карцері було сиро, пахло осіннім лісом, опеньками, давно покинутими воронячими гніздами. Ще добре було, що надворі світив повний місяць. Ясне світло його проникало в карцер крізь гратоване віконечко. Шибки в ньому були напіврозбиті, і я добре чув, що діється в гімназії.

Нагорі, в актовому залі, зсували парти.

Потім заграв духовий оркестр. Почалися танці. Звуки краков'яків і вальсів долинали до мене сюди. Я чув, як човгають по підлозі ноги танцюючих. Хтось, можливо чорноволосий розпорядник, на все горло кричав там:

— Адруат, панове! Авансе!

Було дуже прикро сидіти тут, у темному й сирому карцері, а найголовніше — не знати, за що саме тебе посадовили. А тут іще щока здорово боліла, я відчував навіть, як напухає око, — клятий Подуст мене дуже сильно вдарив; я не знав раніше, що він може так битися.

І мені так стало шкода, що нема у нас Лазарєва, з яким нас розлучили пілсудчики. Та хіба дозволив би він собі коли-небудь ударити учня? Ніколи в світі! Він і в куток нікого не ставив, а не те щоб битися. І я згадав раптом усе те, що розповідав нам Лазарєв про Шевченка. Як мучили його кляті пани, як запроторив його в далеке заслання цар. Мабуть, багато ночей просидів Шевченко ось так, як оце я тепер, у сирості й холоді, за залізними гратами. І били, мабуть, його не раз…

І мені стало приємно, що я постраждав за нього. І раптом здалося, що Шевченко дивиться на мене з темного кутка карцера — добрий, вусатий Тарас Григорович. Мені навіть почувся його голос:

— Не журись, Василю…

А музика в актовому залі все продовжувала грати.

В перервах між танцями затіяли «летючу пошту»; листоноші дзвінко вигукували номери.

Порозходилися під ранок. Було чути, як віддалялися голоси гімназистів, як затихали їх кроки на порожніх тротуарах сонного, мовчазного міста.

А по мене до першого дзвоника, до початку занять гімназії, так ніхто й не прийшов!

Сидячи на кам'яній підлозі карцера, я знову й знову повторював вірш Шевченка «Ще як були ми козаками».

Тут уже ніхто не заважав мені прочитати його спокійно, до кінця. І у вогкій тиші підвалу, відкарбовуючи кожне слово, я читав сам для себе:

«Чого ж вони до мене присікались? Такі хороші вірші! І навіть дочитати не дали. Може, якби дочитав, усе б стало зрозуміло і ніхто не лаявся б? А втім, хтозна. Хай їм трясця, чого їм треба…»

Я згадав при цьому, скільки в мене є друзів поляків на Заріччі. Як ми гарно живемо з ними! Ну от хоч би Юзик Стародомський — Куниця. Дома він розмовляє з своїми батьками тільки по-польському. І завжди на польські свята частує мене мазурками. Але ж він не образився на мене за цей вірш.

Я прихилився до холодної стіни карцера, і в мене за спиною щось дзвякнуло. Намацав іржаве кільце, продіте в залізну скобу, замуровану в цеглу. Звідки воно тут узялося? Може прикуті ланцюгами до цього кільця, тут колись сиділи ченці, які чимось завинили. Неприємно, моторошно стало на саму думку про це, і я відсунувся від стіни.

Раптом якась тінь майнула по двору, і я почув знайомий голос.

— Василю, живий? — прошепотів Куниця, притискаючись обличчям до розбитого вікна.

— А що зі мною може бути, — якнайспокійніше відповів я.

— Тобі не страшно там?

— Ет, пусте!

Куниця вхопився обома руками за віконні грати, спробував їх розхитати, але, збагнувши, що вони міцно сидять у метровій монастирській стіні, пробурмотів:

— Їх і кувалдою не виб'єш… Слухай, Василю, наші хлопці склались у кого що було і пішли до Никифора. Дали йому хабара два карбованці. Він обіцяв, тільки-но директор ляже спати, випустити тебе. А ми тебе ждатимемо біля входу до кафедрального собору. Разом додому підемо. Згода?

— Дякую, Юзю, — сказав я, зворушений співчуттям хлопців. — Тільки неодмінно підождіть…