Стара фортеця

Маремуху висікли

Куниця прийшов до мене завидна. Пронизливим свистом він викликав мене на вулицю. Я почув свист і підбіг до дощаного паркана.

— Заходь! — гукнув я Куниці. — Я зараз, тільки нагодую кролицю, а тоді давай до Петька підемо по бузок.

— Його вдома нема, — похмуро сказав Куниця, проходячи зі мною до розчинених дверей крільчатника.

— А ти що — заходив до нього?

— Та я й так знаю. Він просто з уроків із своїми голоногими до театру пішов.

— До театру? Справді?

— Звичайно, до театру. Скінчились уроки — їх усіх вишикували на майдані й повели. З музикою. А попереду Марко Гржибовський! — сердито пояснив Куниця.

Зайшовши в крільчатник, Куниця одразу нахилився до мене й спитав:

— Васько, а навіщо ти мені набрехав?

— Чого набрехав? Коли?

— Ніби не знаєш. Та вчора, коли купатися йшли. І сьогодні вранці — про лишай. Адже бородатий тебе вигнав, так?

— Звідки вигнав? Хто це вигадав? Ніхто мене не виганяв.

— Як ніхто? А наказ для чого вивісили?

— Який наказ?

— А ось який — на стіні біля вчительської висить. Прийди почитай сам, коли не віриш. Сьогодні на великій перерві вивісили. А в наказі написано, що тебе за хуліганство вигнали з гімназії. Сам Прокопович підписав… Сьогодні Сашко Бобир був черговим, він бачив, як твоє прізвище з класного журналу зеленим чорнилом викреслили. Ось. А ти гадав — я не довідаюсь, так? Набрехав-набрехав: «Мене лікар Бик звільнив… Уночі з тіткою побігли… Ось лишай, подивись». А сам не знаєш, що лікар Бик уже другий тиждень заарештований сидить за те, що не дав петлюрівцям обшук зробити у себе в квартирі. Мені сьогодні хлопці розповіли. А я вчора вуха розвісив, повірив тобі.

Куниця замовк і тільки постукував пальцями по кролячій клітці. Тоді ображеним голосом сказав:

— Сьогодні вранці Котька став хвалитися, що тебе вигнали, а я йому кажу: «Нічого не вигнали, він хворий, а ось одужає і вдруге тебе в річку кине». А Котька як засміється. «Хворий, — закричав, — хворий! Та він плаче сидить, що з гімназії витурили». Тут, наче на зло, й наказ вивісили. Навіщо ти мені набрехав? Не соромно тобі?

Мені й справді було соромно. Я по-дурному вчинив, що збрехав Юзикові про лишай і про директора. Кому-кому, а Куниці я міг би довірити будь-яку таємницю. Це не Петько Маремуха. Той боягуз і слова ніколи не додержить. А Куниця — хлопець надійний.

Минулої осені я в училищі зірвав ринву: хотів по пій вилізти на дах, а ринва була іржава, взяла та й упала. Куниця стояв поруч. Потім довго, з добрий місяць, завідуючий по всіх класах допитувався: «Хто зірвав ринву? Хто зірвав ринву?» І вчителі також питали, але Куниця не виказав мене, й відтоді ще міцнішою стала наша дружба. Даремно я не розповів йому все, як було. А ось зараз треба виплутуватися.

— Знаєш, Юзику, я гадав — все так минеться. Пострахав мене Прокопович, а потім простить.

— Минеться! Жди! — посміхнувся Куниця. — От якщо прийдуть червоні, тоді й простять тобі, а цей бородатий нізащо не простить. Ти ще не знаєш, який він уїдливий. І нащо ото нас перевели до цієї гімназії? Кому це потрібно?

— Кому? Петлюрі. Він хоче на свій бік нас переманити, щоб, коли ми попідростаємо, за його директорію воювали. Чорта пухлого! Не діжде, душогуб клятий!

В цей час кролиця застукотіла задніми ланками об дно клітки.

— Ой, який у тебе кролик здоровий! Невже самка? — раптом здивувався Юзик, помітивши в глибині клітки червоні очі моєї кролиці.

— Ага, самка, ангорська. Поглянь, яка вона гладка, з півпуда буде… Трусь, трусь, трусь!.. Іди сюди!.. — покликав я кролицю, простягаючи до неї жовту моркву. Я був радий, що Куниця так швидко перестав сердитися.

Гладка кролиця вистрибнула з глибини клітки й ткнулася мені в долоню гарячою мордою. Гострими зубами вона схопила моркву й заходилася швидко гризти її. На грудях у кролиці від хвилювання стовбурчилася біла пухнаста шерсть, а на морді ворушилися довгі, тонкі вуса.

— Васько, чуєш, Васько! А якого голуба я сьогодні спіймав! — похвалився Куниця, — Крильця бузкові, дзьобик маленький, мов у чижа, лапки в перах, із шпорами, а на грудях бант завивається. Ти ж знаєш, банточні голуби дуже породисті. Візьму за нього на базарі карбованців сто, не менше. Боязко тільки продавати. А що як хазяїн знайдеться? І ти, гляди, мовчи…

— Він сам до тебе сів чи ти підманив?

— У тім-то й штука, що підманив. Я повернувся з гімназії, набрав у кишеню кукурудзи й поліз на покрівлю. Голуби ж у мене зараз не в будці, де навесні були, — будку тато сікачем порубав, — а на горищі того сарая, де він собак тримає. Ну от. Виліз я на покрівлю, відчинив гратки, кинув голубам кукурудзи, — коли, дивлюсь, над Старою садибою голуб кружляє. І низько. Ех, думаю, спробую щастя.

Адже вдома нікого нема: тато Забодаєву собак здає, а мама на базарі. Похапав я голубів та вгору — одного, другого. Аж пір'я полетіло. Свистіти став. А мій голуб, отой білий трубач, і без свисту — як майнув, як рвонув і одразу вад дзвіницею закружляв. Ну, банточний до нього й пристав. Я швиденько з покрівлі на землю, сів у бур'яні під курником, шворочка в руках та й чекаю. Політали вони трохи та й сіли поряд — мій і чужий. Мої-бо голодні, зранку нічого не їли, ну й поскакали в голуб'ятню, а чужий за ними. Я гратки хлоп — і готово! Банточний з ними сидить і вже коло білої самиці крутиться. Я й думаю тепер: а що як йому крила перефарбувати? З бузкових на коричневі? Тоді й на базар можна…

— А навіщо тобі його продавати? Залиш на розплід. Дивак, не знаєш, що зробити? Перев'яжи крило шнурком і не відлетить.

— Та я б перев'язав і приручив, але тато може помітити. А він мені суворо-пресуворо наказав більш як дві пари не тримати. Я й боюсь: побачить п'ятого та й усіх продасть.

— А що? Шкода йому?

— А годувати чим? Кукурудза ж зараз дорога, й дістати її ніде. Селяни на ярмарок тепер не їздять. Бояться, що петлюрівці все у них позабирають.

— У вас своєї хіба нема?

— Та є, тільки мало — не вродила. Нам самим на мамалигу не вистачить.

За будинком грюкнула хвіртка. До нас хтось ішов, мабуть, до тітки. А вона спить. Я залишив Куницю в крільчатнику, а сам побіг назустріч.

Біля ґанку я наштовхнувся на Петька Маремуху.

Він був увесь червоний, скуйовджений і важко дихав. Видно, він біг сюди й через те засапався.

— Ти вдома? — радісно сказав Петько.

— Вдома, — відповів я непривітно. — А що, вистава хіба закінчилася?

Мені було заздро, що Петько ходив до театру, дивився виставу.

— А ти… ти звідки знаєш, що я був у театрі?

— Подумаєш — секрет! Усі знають.

— Куниця?.. Він що — був у театрі?

— Ну, в гімназії бачив, як вас виводили. Чого ти причепився? Ходімо в сарай.

Юзик теж зустрів Маремуху неласкаво. Петько почував себе ніяково, він розумів, що ми не дуже прихильні до нього. Він потупцював трохи на місці, а тоді, побачивши кролицю, метушливо, скоромовкою сказав:

— Ой, який кріль! Де ти такого дістав, Васько? Навесні у вас інший у дворі бігав. Правда? Цей красивіший, цілий баран, а не кріль!

Але даремно витанцьовував Петько перед моєю кролицею. Марно прицмокував він губами від захвату. Куниця і я чудово розуміли, що Петько просто хотів підлеститись до нас. Все було даремно. Одне з двох: або з нами дружити, або із скаутами голоногими до театру ходити. І ми удавали, ніби не помічаємо Маремуху.

Помовчавши трохи, Маремуха знову заговорив:

— Я не додивився всієї вистави. Ще одна дія залишилася.

— Чого ж так? Сидів би вже там до кінця. Чого сюди приперся? — не стерпів Куниця й суворо обірвав Петька. — Які з нас тобі товариші? Паничі, скаути — тобі товариші. Котька Григоренко — тобі товариш. Іди до нього в гості. — І Юзик з люттю сунув у ніс кролиці морквяне бадилля.

— Бодай їм! Хай би вони подавилися… Більше я до них не піду… — зітхнув Маремуха й раптом, почервонівши, одразу випалив: — Вони мене відшмагали!

Ми насторожилися.

Я з недовір'ям подивився на скуйовджене Петькове волосся. Товстенький, схвильований, у зеленому скаутському костюмчику, він стояв перед нами й винувато зазирав Юзикові в очі.

Хто б міг його відшмагати, такого підлизу? Не могло цього бути. І я, вирішивши, що Петько бреше, одверто сказав:

— Ти брешеш!

— Їй-богу! Нехай мене грім поб'є! Слухайте, я вам розповім усе по порядку. Тільки нікому не кажіть, — попросив Петько, — гаразд? Повели нас до театру. Під барабан. Після другого дзвоника Бобир пішов у зал, а я гуляю сам. Нехай, думаю, усі посідають, а я, тільки-но світло в залі загасять, візьму й теж сяду де-небудь скраєчку… От ходжу по коридору й думаю: та гасіть, чорти, світло швидше! А в цей час хтось лясь мене по плечу. Я спершу гадав — Сашко, хотів був йому дати здачі. Оглянувся, дивлюсь — ні, це Жорж Гальчевський, — знаєте, з сьомого класу бойскаут.

— Який Жорж? Той, що з фортечного мосту у водоспад стрибав? — спитав Юзик.

— Та ні. То Мацист стрибав. Того Жоржа Мацистом звуть. Та ти ж повинен знати Гальчевського: він худий такий, кощавий, високий, усе з кастетом ходить. Приятель Кулібаби. Його батько — піп, править у Преображенській церкві за колонією… Ну от, Гальчевський спіймав мене за плече та й каже: «А ти чого, шкот, тут крутишся?» — «Там душно дуже, — кажу, — поки не почалося, я тут повітрям подихаю». — «А квиток є? Покажи-но квиток!» — раптом зажадав Жорж. Став я шукати квиток, шукаю, шукаю, то в одну кишеню полізу, то за пазуху, то в другу кишеню, а сам усе думаю: аби тільки світло швидше загасили, він тоді одчепиться й побіжить до залу на своє місце. Та де там! Він стояв, чекав, а тоді як штовхне мене ззаду коліном та як закричить: «Забирайся геть звідси, шмаркач! Поки я тут черговий, жоден заєць у мене не пройде!» Я спотикнувся, мало не полетів, яблука мої покотилися до вішалки, я їх наздоганяю, а Гальчевський ще кричить контролерові: «Не пускайте цього зайця назад, щоб і духу його більше не було!» Я попідбирав яблука й — бігом на гальорку. Там у мене взяли квиток і пропустили, слова не сказали. Вбігаю — вже темно. Намацав вільне місце на боковій лавці біля самісінького бар'єра, сів і гризу яблуко. З'їв одне, взяв друге, тільки надкусив, — бачу, завіса розсувається. Ну, думаю, доїм потім. Тільки-но хотів покласти яблуко на бар'єр, а воно зірвалося та як полетить униз… Ох, я й налякався! Впустив і навіть глянути вниз боюся — страшно. Чую тільки, вилаявся хтось у партері й стільцем зарипів.

Потім тихо стало. А вистава триває, цікава така, з запорожцями, з танцями й з музикою. «Про що тирса шелестіла» — так називається. Я задивився та й забув про яблуко.

Закінчилася перша дія, запалили світло, я сиджу, не встаю, щоб місце не зайняли, а сам наглядаю, де знайомі хлопці сидять. Раптом ізнову — хап мене за плече. Обернувся я, дивлюсь — знов Жорж Гальчевський. «Ти яблуко офіцерові на голову кинув?» — питає. «Якому офіцерові?» — «А ось поглянь!» Як схопив мене за комір та й перехилив головою через бар'єр так, що я мало не беркицьнув униз. А звідти, знизу, з партеру, польський офіцер рукою Жоржеві махає й мені погрожує. Тоді Гальчевський як закричить: «Ходімо до кошового!» — і повів мене за куліси. Там артисти бігають, курява, дощок багато понакидано, темно, я мало не впав — зачепився за якусь вірьовку, а Гальчевський знай штовхає мене вперед.

Хотів я втекти — не вийшло. Привів мене Жорж до самого Гржибовського, а той сьогодні на сцені запорожця грав, увесь вимащений такий, і брови й ніс — усе у фарбі. Ніс у нього великий — наліпку наклеїв. Гальчевський козирнув йому й усе про те яблуко розповів, а мене він навіть не спитав, навмисно я чи ненароком. Тоді Марко Гржибовський сказав Гальчевському: «Врізати йому п'ять шомполів», — і на мене головою кивнув. А Гальчевський мені одразу я-а-ак дасть! Ногою!»

— І шомполами били? — все ще не вірячи Петькові, спитав я.

— А чим же ще? Звичайно, що шомполами.

— Де? Там-таки, за кулісами? — поцікавився Куниця.

— Ну, от іще… за кулісами… Просто вивели туди, за театр, де помийна яма, скинули сорочку й п'ять разів ударили. Ось погляньте, ще знак є! — І Маремуха, задерши сорочку, показав нам свою спину. На його гладкій спині червоніло п'ять нерівних здутих смуг. Вони лягли майже поряд, одна біля одної.

Куниця вирішив перевірити, чи не бреше Маремуха, чи по намалював він ці смуга, щоб розжалобити нас. Він послинив пальця й провів ним по багровій смузі. Маремуха ні щулився й відскочив.

— А хто бив? — спитав я.

— Хто? Відома річ — Гальчевський. Марко йому наказав. Гальчевський бив, а Кулібаба та ще двоє скаутів, — я їх зовсім не знаю, — тримали. Один за руки, другий за голову. Потім я вирвався й побіг сюди, до вас… Дарма, він мене пам'ятатиме… Я йому морду поб'ю… Я не злякався його кастета…

— Кому морду поб'єш? — спитав Куниця.

— Гальчевському… і кошовому… Маркові… усім, усім поб'ю… Уночі підстережу — та й битиму…

— Та ж Гальчевський тебе відшмагає, мов цуценя! Бач, знайшовся вояка! А у кошового револьвер є, він у тебе з револьвера пальне. А потім, вони ж твої начальники, навіщо ж їх бити? — кепкуючи з Маремухи, сказав Юзик.

— Я їх не слухаю більше. Хто їм надав права мене бити? Хіба я винний, що яблуко само впало? Більше я до них не піду. Будь вони прокляті з їхньою самостійною разом… Швидше б червоні поверталися…

— Ач якої заспівав, — відрізав Куниця. — А скільки ранні ми тобі казали: підкуповують петлюрівці таких, як ти, розтяп своїми цяцьками — формою та маїсовою кашею. Американці й англійці все це присилають навмисно — крупу та цукор, щоб Петлюра тут хлопців підкупляв та шпигунів для них готував. А такі, як ти та Бобир, наче миші, на принаду полізли до них…

— Я тепер зрозумів і сам, які вони падлюки, — засмучено сказав Маремуха.

— Зрозумів, коли тобі шомполом іжицю прописали, — ущипливо сказав Куниця. — Мало тобі ще всипали! Шкода, що за компанію з тобою Бобиря не відшмагали.

Ох, та й уїдливий же Юзик, коли розсердиться!

— Та облиш його, Юзику! — заступився я за Маремуху й сказав: — Ех, був би ти, Петько, надійним хлопцем, хтозна, може, ми й прийняли б тебе до себе в компанію, дружити б стали. А то не вірю я тобі. Такому, як ти, навіть нічого сказати не можна. Сьогодні ти з нами, а завтра до Котьки побіжиш.

— Нехай мене грім поб'є — не побіжу! Я сердитий на нього, нічого ви не знаєте!

Маремуха від хвилювання просунув у клітку пальці. Кролиця одразу підскочила й стала обнюхувати їх.

— А шапка руда у тебе чия? Не Котьчина хіба? — суворо нагадав Куниця.

— Ну, це коли було… — вкрай зніяковів Маремуха, — Ми перший рік тоді жили на Старій садибі, моя мама понесла Котьчиному батькові за оренду гроші, а Котьчина мама подарувала їй ту шапку. У мене ж зимової не було. Я хіба винуватий?

— Твоя мама, Котьчина мама… А ось ти Котьчин підлабузник — це ми всі знаємо… Ану, заприсягнись, що більше не будеш з ним дружити, заприсягнись, що не підеш до скаутів, а ми тоді подивимось, взяти чи не взяти тебе до нас у компанію, — милостиво зажадав Куниця.

— Візьмете? Справді? — засовався біля клітки Маремуха. І раптом несподівано для нас обох він зірвав з плеча жмут різнокольорових стрічок і люто шпурнув його на землю. Нігтями він здер з рукава скаутської гімнастерки жовто-блакитну нашивочку й теж кинув її під ноги.

Він трохи подумав, подивився на землю, а тоді, мов козел, одразу стрибнув обома ногами на ці скаутські прикраси й став топтати їх так, наче під ним були не стрічки та нашивка, а справленій, живий тарантул.

Маремуха підстрибував, сопів від хвилювання і, стомившись, сказав урочисто:

— Ось!

Ми мовчали.

Щоб остаточно довести нам, що йому не шкода розлучатися з своїми голоногими скаутами, Петько тупнув ногою ще раз і раптом розмашисто перехрестив свого живота.

— Ось хрест святий, — не дружитиму з Григоренком, і потрібний він мені, подумаєш!

— А якщо ти з ним і справді не дружитимеш, — сказав я, зворушений Петьковою клятвою й тим, що він розтоптав скаутські цяцьки, — то ми візьмемо тебе в Нагоряни. У мене там дядько, а в дядька тато гостює. Ми самі, без скаутів, підемо туди. Рибу ловити будемо, — там риби, ой, як багато! І я вам лисячі печери покажу. Хочеш?

— Ну, звичайно, хочу! — ще дужче заметушився Петько. — А я сітку візьму й вудку оту довгу з бамбуковим вудилищем. Сіткою за один раз можна багато риби наловити! А черв'яків, може, накопаємо тут? У нас у Старій садибі під камінням їх багато, гладкі, довгі, — бери скільки хочеш.

— Тільки пам'ятай, Петько: якщо бовкнеш тітці, що мене вигнали з гімназії, — не минути тобі лиха, гляди! Скину із скелі! І Куниця допоможе!

— Я сам тебе скину, задавако! — відповів, звеселившись, Петько й сів на клітку.

І тут я одразу пробачив йому все: і те, що він лащився до Григоренка, й те, що був скаутом. «Він зовсім не такий уже поганий хлопець, Петько», — подумав я й сказав:

— Слухай, Петре, ми зараз збираємося в одне місце. — І я розповів йому про все.

— Зелена сорочка? Худий такий? Подерті штани? Та що ти кажеш! Його розстріляли? Не може бути! — Сказавши це, Петько миттю скочив з клітки на землю. Клітка захиталася й мало не впала, Петько зблід і дивився на нас широко розкритими, зляканими очима.

— Ні, справді? — спитав він.

— Убили, закопали й сліду не залишили! Тяжкохворого, який і опору чинити не міг. Насилу стояв… Ось що петлюрівці роблять! Їх усіх треба покидати у водоспад з фортечного мосту, а Петлюру першого, й мотузок з каменюкою на шию прив'язати, щоб не виплив! — глухо сказав Куниця,

— Стривай, а ти звідки знаєш, що він у зеленій сорочці? Ти що — його бачив? — спитав я Петька.

— Та він… я… я бачив, як його вели… повз нас… — промурмотів Петько.

— Отже, той самий! — замислено сказав Куниця. — Його у нас, у Старій садибі, спіймали. Над скелею. Учора ввечері. І Сашко Бобир теж бачив.

— Ми хочемо зараз могилу уквітчати. Ходімо з нами, Петько. А в тебе бузку наламаємо, — запропонував я.

— Я піду… Чи не пізно тільки? Може, завтра вранці?

— Вранці не можна. Треба зараз. Ходімо! — твердо наказав Юзик і перший вийшов з крільчатника.