Стара фортеця

Оповідання про нічного гостя

— Тієї холодної, вітряної зими, коли закінчилася війна з німцями, через наше місто повалили військовополонені. Мабуть, у жодному місті України їх не було стільки цього року. Адже біля наших місць пролягав головний шлях з фронту.

Худі, у подертих солдатських шинелях, ноги пообмотувані ганчір'ям, ішли полонені з-під Тернополя й Перемишля через наш фортечний міст на вокзал, щоб якомога швидше сісти на поїзд і поїхати додому.

А тієї зими з'явилася в місті небезпечна хвороба — іспанка. Сотнями вона забирала людей у могилу, і всі дуже боялися її. З цією хворобою ще могли якось боротися ті, у кого був дім, гаряча їжа, дрова.

Ну, а як воно було полоненим, які глибокої морозної ночі пробиралися Калинівським лісом? Хвороба наздоганяла їх у дорозі. Змучена голодом, важкою дорогою, людина раптом розуміла, що далі йти не може, що все тіло горить, ноги підламуються і — найстрашніше — нема від кого сподіватися допомоги в холодному, засипаному снігом лісі. І часто бувало: полонений сідав край дороги, щоб трохи відпочити, але вже підвестися не міг, дубів і вмирав тихою, нечутною смертю за яких-небудь п'ять верст від житла.

Та й у місті було не краще. Люди валялися на тротуарах уздовж Житомирської, по Тернопільському спуску і у вогких, нетоплених залах духовної семінарії, куди їх пускали обігрітися гетьманські чиновники. Я сам одного разу бачив, як з подвір'я духовної семінарії виїхали одна по одній три підводи, закидані трупами. На двох підводах мертвих ще сяк-так прикрили рогожевими мішками, а ось на останню підводу мішків, мабуть, не вистачило, і кучер сидів просто на замерзлих, посинілих трупах.

А як боялися самого тільки слова «полонений» на Житомирській вулиці!

Варт було полоненому постукатися по допомогу в двері багатого дому на Житомирській, як миттю хазяї гасили світло й дім завмирав. А коли полонений вже надто довго стукав, покоївка, дзенькнувши ланцюжком, ледь-ледь прочиняла двері й гукала до полоненого:

— Хазяїв дома нема! Бог подасть!

Лікар Григоренко навіть дзвоника біля воріт і мідну дощечку із своїм прізвищем зняв. Він боявся, щоб, не дай боже, до нього не подзвонив який-небудь змучений полонений.

А наші зарічанці, хоч і незаможні були, але нерідко самі закликали полонених до себе — попоїсти гарячого борщу, відігрітися біля плити, а то й просто переспати на теплій печі.

Одного разу на світанку й до нас постукали, але легенько так, ледь-ледь. Покійна мати моя прокинулася та й каже:

— Іване, піди спитай, хто там.

А я удав, що не чую, — дуже вже хотілося мені спати. Тоді мама сама встала з ліжка. Вона загорнулася в ковдру, підійшла до вікна й стала дихати на замерзлу шибку.

Раптом вона відсахнулася — та до батька:

— Ой боже ж мій! Людину в нас під вікнами вбили!

Ми відчинили не відразу. Спершу всі поодягалися. Тоді тихенько на кухню вийшов батько. Він визирнув на вулицю й побачив, що на обмерзлих сходинках нашого ганку лежить людина. Нікого більше навколо не було.

Наважившись, ми відчинили двері на ґанок і втягли людину до нас на кухню. Ніхто, звичайно, її не вбивав, це був звичайний полонений, і впав він біля нашого будинку просто від голоду, від кволості, від іспанки.

Мати поставила гріти воду, а батько притяг з комори велике дерев'яне корито, ми з батьком обережно роздягли хворого й посадовили в корито. Я поливав його теплою водою, а батько мив.

Скільки ми води на нього витратили, — не переказати. Один по одному я брав з плити казани з теплою водою й перехиляв їх хворому на голову. Він незабаром отямився й тільки відфиркувався та очі протирав. А я виносив брудну воду. Я виливав її просто з ґанку на вулицю. Згодом сніг у цьому місці почорнів так, наче тут вантажили кам'яне вугілля.

Усю білизну й одяг нашого гостя батько склав у клуночок і, перев'язавши мотузком, виніс у курник, на мороз. Це йому мама моя небіжчиця так наказала:

— Чоловік нехай залишиться, а вошей його не треба. Нехай повиздихають на морозі!

Звали хворого Тимофієм, а прізвище його було Сергушин. Він повертався з німецького полону до себе додому, на Донбас.

До війни Сергушин працював на Щербинівському руднику. У нього під віями збереглися ще з того часу ледь помітні чорні смужки, — такі вугляні смужечки, хлопці, залишаються майже в кожного шахтаря, котрий довго рубає вугілля.

Постелили ми нашому полоненому у комірчині за кухнею, там він і лежав у нас.

У ту пору гетьманська державна варта суворо-пресуворо забороняла городянам приймати до себе жити іногородніх полонених, які поверталися на батьківщину. Гетьман Скоропадський боявся, коли б серед полонених не було більшовиків.

Щоб і до нас, чого доброго, не причепилися чиновники п гетьманської варти, ми й слова нікому не говорили про нашого полоненого. Та от хоч би й Мирон — наш сусід, — Омелюстий кивнув у бік мого батька, — а й той нічого не знав про Сергушина. Ми гадали, що він недовго у нас погостює, та сталося інакше.

Понад місяць пролежав полонений у темній комірчині, п тоді поволі став ходити по кімнатах. Батько небіжчик бувало як помітить, що Сергушин вийшов з комірчини, — миттю до дверей і — на ключ їх: батько боявся, коли б хто з замовців не побачив полоненого.

А Сергушин призвичаївся у нашому домі та й почав потроху допомагати батькові.

Батько обтягав колодку шкірою, набивав підошву й віддавав Сергушину, а той заганяв дерев'яні шпильки. Ловко так пристосувався — я й то не вмів так. Набере в рот пригорщу шпильок — та й ну випльовувати, мов лузгу з насіння, одну по одній. Виплюнув шпильку, встромив її в дірочку, вдарив молотком — і нема шпильки, тільки маленька квадратна головка з шкіри стирчить.

І голився він дуже ловко: візьме у батька звичайного шевського ножа та й давай по бруску ганяти. Водить, водить — інколи з добру годину. А нагострить — ніж, наче бритва, гострий: хоч волосся на льоту рубай. Потім, густо намиливши бороду, так, що піна з неї падала на підлогу, він разів два проводив ножем по щоках — і волосся наче не бувало. Це його в окопах так голитися привчили. Поголившись, він пудрив обличчя крохмалем, який мати на кисіль припасала.

Інколи він сидів біля вікна й півголосом співав своїх шахтарських пісень.

А розвеселиться — держись! Тільки і встигай сміятися. Він здорово умів показувати китайські тіні. Та й спритні ж у нього були пальці, просто на диво. Ми, бувало, щільно позачиняємо віконниці, а він винесе у свою комірчину лампу, поставить її на корзині та й давай перед склом пальцями ворушити. І одразу на стіні перед нами тіні забігають. Чого тільки він не вмів показувати: і собак, і котів, і сову, навіть рак у нього виходив, мов живий. А одного разу перед великою лампою обома руками він показав нам, як б'ються двоє німецьких солдатів у касках. Ми від сміху мало не повмирали.

Сергушин часто згадував свій рудник. Важка у нього там була робота, шалена. Останні місяці перед мобілізацією він працював запальником: підривав під землею динамітом камінь, пробиваючись до чистого вугілля.

А я розповідав Тимофієві про училище, про те, які у нас учителі, яка це нудна річ — італійська бухгалтерія.

Одного разу Тимофій слухав, слухав мене, а тоді сказав:

— Облиш ти, Ваню, к чорту оте комерційне, — однаково крамаря з тебе не вийде, це я по тобі бачу. Хлопець ти молодий, здоровий, тобі на коні верхи скакати, а не за конторкою скніти над цією бухгалтерією. Зараз, братику, інша комерція потрібна.

Нічого я не сказав у відповідь Тимофієві, бо мені й без його слів комерційне училище остогидло гірше за гірку редьку, Адже це батько мене туди ще за старого режиму вчитися послав. А яких зусиль це йому коштувало, якби ви тільки знали! Три пари черевиків з найкращого бельгійського шевро він пошив зовсім безплатно директорові комерційного училища панові Курковському. У кожного з членів педагогічної ради батько побував дома й просив, щоб мене прийняли в училище.

Одужав Тимофій зовсім і йти від нас зібрався.

— Куди підеш, непосидо? — став відмовляти його батько. — З одної смерті насилу виліз, а зараз другої захотів? І тут, поки гетьмана не проженуть, ти зможеш користі принести не менше, ніж у себе в Донбасі.

Але, залишаючись у нас, Тимофій сказав батькові:

— Слухай, друже, ти хоч-не-хоч, а я тобі допомагатиму. Сім'я у вас немаленька, а я дармоїдом ніколи не був. Підмайстер, щоправда, з мене кепський, але, гадаю, підсоблю вам. Інакше не залишусь.

Щоб не ображати Сергушина, батько погодився. І з цього дня Тимофій не відходив од верстата аж до обіду.

Коли я повертався з училища, він розпитував мене, що в місті, які новини, що чути з Радянської Росії. Він просив мене діставати йому газети, і я часто приносив їх йому.

Якось я сказав Сергушину, що в місті на стовпах розклеєний наказ про наступ німців на Петроград. Ну, він і причепився до мене: розкажи та розкажи, що написано в наказі. А я всього не запам'ятав. От і довелося мені, як стемніло, бігти на базар по наказ. Довго, пам'ятаю, я ходив біля нього: боявся, коли б не помітили гетьманці. Коли нікого навколо не було, я зірвав наказ із стовпа й приніс Сергушину.

Тимофій похвалив мене за це, і відтоді я, вибираючи слушну мить, часто здирав з парканів і з стовпів різні гетьманські накази та оголошення й приносив їх Сергушину. Пін усе прочитував і краще за мого батька знав, що діється н місті.

І ось одного разу мама кличе його пити чай, а в комірчині порожньо. Ми туди-сюди, я на ґанок вибіг — нема Сергушина. Зник, наче нечиста сила його під землю потягла. Стало мені прикро: пішов, думаю, і не попрощався навіть; хоч би записку залишив. А мама навіть сказала:

— Отак завжди: зробиш добро людині, а вона… — але не договорила. Батько подивився на неї недобре так, і вона одразу замовкла.

А пізно вночі чуємо — хтось у кухонні двері тарабанить. Батько підійшов до дверей, окликнув, виявилось — Тимофій. Уночі ми його не розпитували, а вже вранці причепилися: «Де це ти пропадав учора?» Вигадував він різне, а правди мам так і не сказав.

І от з тієї ночі унадився він ходити до міста. Одного разу він повернувся додому на світанку засапавшись, наче: ш ним хтось гонився, і довго дивився у вікно.

— Сиди дома, Тимофію! Куди тебе носить ночами? — розсердився батько, а мати додала:

— Ото ще мені гуляння ночами, коли люди сплять. Ще лиха накличете на нашу голову. І кого ви не бачили на вулиці? П'яних гетьманців? Адже знайомих у вас нема?

— Хто його знає, дорогенька, — жартував Тимофій, — знайомих знайти неважко, я хлопець веселий, у мене весь світ знайомі!

І ось однієї ясної місячної ночі місто несподівано зайняли червоні. Рано-вранці, ледь тільки розсвіло, Сергушин пішов з дому — як завжди без шапки, в батьковому сюртуці, у довгих штанях, у калошах на босу ногу.

Повернувся він увечері, і ми його не впізнали. Він прийшов у шкіряній будьонівці з червоною зіркою, у захисній гімнастерці, в чоботях з доброго хрому. З кобури у нього визирала рукоятка нагана. Сергушин приніс батькові його штани, сюртук, калоші.

Сергушин розповів нам, що німців і гетьманців з міста вигнав Сумський полк. Сергушин відшукав у цьому полку багатьох своїх земляків.

— Землячків, землячків у місті — повно. То був я сам, зараз увесь Донбас тут! Коногони, забійники, відкатники — кого тільки нема! — радісно говорив він, і нам було весело разом з ним.

Пішов від нас Сергушин, а йдучи, покликав мене з собою.

— Проведи ти мене, комерсанте, до церкви, — попросив він.

Я пішов… і більше не повернувся: Тимофій умовив мене вступити до червоних.

І тієї ж ночі він улаштував мене в Сумський полк. Його земляки-шахтарі відразу видали мені обмундирування, карабін, шаблю, а на світанку майже усім полком ми пішли з міста. Я навіть не встиг попрощатися з рідними. Нас перекидали в інший повіт — добивати гетьманців.

Ще всі спали, навіть крамниці на базарі були зачинені, коли ми верхи виїхали по Вроцлавській вулиці на Калинівський тракт і заспівали веселу пісню:

Чого там критися, не одразу мені далася військова служба. Після першого переходу з незвички їздити верхи мені так ломило ноги, що я насилу ходив. Адже до цього я ніколи не їздив у справжньому шкіряному сідлі.

Мені було важко справлятися з конем — я не знав; як треба правильно надівати сідло, і одного разу надів його навпаки, передньою лукою до хвоста. Тимофій навчав мене всього: і як затягати підпруги, і як зручніше, по нозі, відпускати стремена…

А незабаром під Тарнорудою ми вже з ним разом так лупцювали цих кайзерових прислужників, що з них чуби у Збруч летіли!

Подалися ми далі, за Житомир, і тут пройшла фронтом чутка, що Петлюра, який замінив на цей час гетьмана, захопив із своїми бандитами наше місто.

Повернули ми назад, на самого пана Петлюру, і коли разом з кіннотою Котовського відбили місто назад, я дізнався, що нікого з моїх рідних немає в живих. Маму, потім батька з братом убили бандити з загону петлюрівського генерала Омеляновича-Павленка. Коли червоні відступали, мій батько забрав на складі військового начальника дві гвинтівки й сховав їх у нас дома, щоб повернути більшовикам, коли вони повернуться. А петлюрівці, роблячи обшук, знайшли їх. Петлюрівців тих, кажуть, привів до нашого дому Марко Гржибовський.

Недовго після цього довелося мені залишатися в полку.

Мене й Сергушина, оскільки ми краще за інших знали місто, перевели в міський ревком. Я, ви пам'ятаєте, реквізував зброю, а Сергушин перейшов на роботу в ревтрибунал. Він судив там саботажників, петлюрівців і тих, хто потай допомагав їм. Саме тут я й дізнався, куди він ходив під нас ночами.

Одного разу вночі Сергушин познайомився в місті з місцевою дівчиною. Ви її, мабуть, і не знаєте — вона жила далеко, аж біля станції; її батько на вокзалі служив. Такий собі Кудревич. Зараз її в місті нема, вона пішла з червоними. Як вони розговорилися, як познайомилися, та ще й уночі, я не знаю. Знаю тільки, що ця дівчина багато чого цікавого нарозповідала Сергушину про наше місто. Її мати прала білизну майже в усіх багатих домах і знала, хто з буржуїв допомагав Петлюрі. А дочка все це переказувала Сергушину. І коли довелося йому працювати в ревтрибуналі, він багато що згадав з її розповідей, і, мабуть, придалися вони йому дуже.

У той недобрий час, коли треба було відступати, наші побоялися повезти Сергушина з собою: усі знали, що він тяжко хворий. Я собі простити не можу, що не зуміли ми вирядити Тимофія разом з червоними…

Але з паном Григоренком, хлопці, ми ще стрінемося! Якби ви тільки знали, скількох людей він уже виказав, цей лисий катюга!