Стара фортеця

Одинадцята верста

Наступного дня після від'їзду Куниці Маремуха приніс мені лобзик. Ще вчора ми умовилися про це. Я хотів пропиляти лобзиком діру в стінці крільчатника, щоб улаштувати там турманам справжню голуб'ятню. Я вже й дощок припас для неї і цвяхів. Але перше ніж узятися до роботи, я запропонував Петькові попоїсти разом зі мною. Тітка пішла на річку полоскати білизну й залишила мені в глиняній мисці гречаної каші з молоком. Озброївшись дерев'яними ложками, ми з Петьком сіли за стіл і взялися до каші. В цей час із своєї кімнати до нас на кухню вийшов Полевой.

— Тихше! Ложки поламаєте! — засміявся він, зупинившись біля порога.

Петько Маремуха відразу присмирнів і покинув ложку.

— Слухайте, молодці, хто з вас знає дорогу до Нагорян? — раптом спитав Полевой.

— Я знаю. А хіба що?

— Добре знаєш? — допитливо подивився на мене Нестор Варнайович. Широкоплечий, розкуйовданий, він стояв у дверях, заступивши собою весь прохід. Комір його гімнастерки був розстебнутий, на грудях червоніли три гостроверхі червоні смуги.

— Аякже! Добре знаю! У мене там дядько живе, — сказав я, передчуваючи якусь цікаву справу.

— Мені треба по фураж поїхати, — повільно пояснив Полевой. — Хочеш покататися зі мною?

Ще б пак! Як-то не хотіти? Але спокійно, байдужим тоном відповів:

— Верхи поїдемо чи як?

— Ні. На бричці. Верхові коні залишаться тут.

— А йому можна? — показав я на Маремуху.

Він, бідолаха, жалісно, з тугою дивився на Полевого. А той, глянувши на Маремуху, сказав:

— Ну що ж, добре, їдьте вдвох!

Петько мало не підстрибнув з радощів. Подумати тільки, яке щастя: проїхати стільки верст на казенних конях та ще й разом з червоноармійським командиром.

І ось по обіді ми прибігли до Полевого в єпархіальне училище.

Біля рубленої стайні у дворі училища вже стояла запряжена парою ситих коней жовта полкова бричка. Полевой стояв біля входу до стайні. Він уважно стежив, як маленький білобрисий червоноармієць запрягав коней у забризкану грязюкою підводу. На плечах Полевого була довгопола кавалерійська шинель, а на голові — каракулева, з малиновим верхом кубанка. Побачивши нас, він суворо спитав:

— Не одяглися чому?

— Та сьогодні ж не холодно, дядьку Полевой! — здивовано відповів я.

— Авжеж, не холодно. Уночі в полі навіть дуже холодно. Біжіть-но додому й візьміть пальта. Тільки швидше — одна нога тут, друга там!

Що робити? Адже бричку вже запрягли. Поки ми добіжимо до Успенської церкви, їздовий приготує й підводу. Хіба стануть вони чекати нас? Візьмуть та й покотять самі и Нагоряни. Ні, бігти додому по пальта ніяк неможливо!

— Несторе Варнайовичу, у нас нема пальт. Ми так поїдемо! І не застудимося, слово честі, не застудимося! — скакни я.

— Ах ви ледарі, ледарі, — похитав головою наш квартирант. — Не хочеться бігти? Правда? Ну, гаразд! — І, запахнувши шинель, він пішов у стайню. Трохи згодом він виніс звідти пошарпану й обсипану солом'яною потертю кавказьку бурку з високими плечима.

— Це моя власна, старовинна, — сказав Полевой. — Їздила колись зі мною в обозі. Я вже не думав, що буде потрібна, а зараз придасться. Нею ще п'ятеро таких хлопців, як ви, закутати можна. Ну, залазьте в бричку, живо!

Я сів поруч з Полевим, а Петько поліз на передок до Кожухаря. Згорнута чорна бурка лежала біля ніг Полевого. Від неї пахло кінським потом. Полевой поклав на бурку дві гвинтівки з ременями та кілька обойм російських патронів з білими гострими кулями.

— Поїхали! — наказав він Кожухареві.

Той підібрав віжки й цмокнув губами; коні рушили, і ми виїхали з подвір'я єпархіального училища прямо на Успенський спуск. Дорога випадала чимала, їхати буде добре. Бричка весело підстрибує по булижниках бруківки. Низенькі пожовклі липи, строкато розмальовані вивіски перукарень, дерев'яні будочки мідників, жерстяників мелькають обабіч дороги.

Ось ми проїхали подвір'ячко Стародомських. Який жаль, що Куниця поїхав до Києва! Почекав би ще днів зо два — ми б і його захопили сьогодні до Нагорни.

Повз нас у нових будьонівках проходить рота курсантів військово-політичпих курсів. Ротою командує літній сутулий командир у темно-коричневій гімнастерці.

Курсанти співають:

Я знаю цю пісню. Її завжди співають комсомольці.

Ми проїжджаємо Успенський базар. Дощані, криті жерстю рундуки замкнені на важкі засуви. Хлопчики з подивом поглядають на нас. Як ми пишаємося тим, що їдемо на полковій бричці разом з командиром Полевим. Дивіться, дивіться! А от вас не візьмуть на бричку, хоч би як ви просилися!

Бричка виповзає на гору. Ми в'їжджаємо на Житомирську вулицю. Вздовж неї тягнуться рядами молоді акації, каштанові дерева й високі граби. А ось і садиба лікаря Григоренка. Над різьбленими дубовими дверима лікареве будинку має білий прапор з червоним хрестом посередині. Тепер тут міститься дивізійний лазарет. На стовпі біля воріт можна помітити світленьку пляму: вона нагадує перехожим, що колись тут висіла мідна дощечка з прізвищем Котьчиного батька.

Бричка в'їздить на Тюремну вулицю. Ліворуч од нас біліє тюрма. Перед нашими очима розстилається широке поле з даленіючим на обрії Калинівським шосе. Ми вже за містом. Десь за високими соняшниками кричить «пить-пилить» запізнілий перепел. Пахне чебрецем, м'ятою та полином.

Полевой закурює трубку. Синій димок в'ється над бричкою, і його одразу ж заносить вільний польовий вітер.

До нагорянського кладовища залишилося зовсім небагато — якихось півверсти, коли раптом у нашої брички лопнула задня вісь. Полевой скочив на землю. Він оглянув лопнуту вісь і, крякнувши з досади, дістав з брички свою шинель, гвинтівки, патрони, чорну бурку й кинув їх на траву.

— От петрушка скоїлася, хай йому грець! — сердито вимовив Кожухар.

Підвода, що їхала позаду, наздогнала нас. Білобрисий червоноармієць скочив з передка й підійшов до Кожухаря. Удвох обмацують вісь, радяться.

Із села назустріч нам їде сутулий селянин у коричневій свитці. Зрівнявшися з нами, він скидає шапку й вклоняється:

— Добридень!

— Здрастуй, папашо, — відповів Нестор Варнайович. — Скажи, де тут кузня?

— Кузня? А онде, за церквою, на горбку!

— А Манджура в селі зараз? Ви його знаєте? — спитав я у старого.

— Авксентій? У селі, в селі. Він у нас голова сільради!

— Хто, хто? — зацікавився Полевой. — Манджура? Він що, голова сільради?

— Еге ж! — ствердив селянин.

— Твій дядько? — тихо спитав мене Полевой.

Я кивнув головою.

— Добре я, виходить, зробив, що взяв тебе, — усміхнувся Полевой. — Давай тоді шукати твого дядька. — І, підійшовши до Кожухаря, Нестор Варнайович наказав: — Ось тобі, Петре, гвинтівка, патрони. Їдь помаленьку до кузні. Як-небудь дотягнешся. А тоді шквар до міста сам — ми на підводі доїдемо… Ну, сідайте, хлопці.

Проминувши кладовище, ми заїжджаємо просто у двір до Авксентія. Дядька нема дома, і Оська мчить по нього до сільради.

Авксентій радісно зустрічає нас. Я знайомлю його з Полевим.

У хаті дядько розповідає:

— А на селі у нас новин, новин! Староста наш колишній, Сигорський, таки втік з петлюрівцями, пес поганий. Млин водяний у поміщика Тшилятковського ми забрали. За головного мірошника у нас тепер Прокіп Декалюк — ви ж його, мабуть, знаєте? А я, хто я — як би ви думали? — сміється дядько. — Таке цабе, не дай боже! Я голова сільради! Вірне слово! Був сход — біднота мене й обрала. «Ти, — кажуть, — Авксентію, постраждав від петлюрівців, то будь тепер у нас за головного». Зрозуміла річ, куркулі, ой, які незадоволені. Знають, лихо їм у бік, що я покажу їм бенефіса! Вони вже мені записки кидали: «Не загинай, Авксентію, — підпалимо!» Так ото я й злякався! Одне погано, що вони з бандитами знюхалися, а ті чималої шкоди можуть селу завдати. Їх же багато тепер по лісах вештається.

Тим часом Авксентієва дружина ставить на стіл миску з зеленим борщем і буханку хліба. Під час їжі Нестор Варнайович домовляється з дядьком про поставку фуражу.

— До четверга підготую тобі десяток возів, а зараз дам підводу, — обіцяє Авксентій.

Оксана розстелила на столі вишиваний рушник. Вона приносить у пелені яблука-циганки й висипає їх на стіл. Яблука тверді й трохи довгасті.

— Ну як, небоже, багато ти шибок побив за цей час? — питає Авксентій, бачачи, як я уминаю разом з Маремухою яблука.

— Він — герой, дорогу нам сюди показав, — хвалить мене Полевой. — Ми ось його незабаром до комсомолу приймемо, нехай тільки підросте трохи.

Темніє. У світлицю, шльопаючи по прохолодній долівці босими ногами, входить Оксана. Вона засвічує каганець.

— О, та ми заговорилися! — сказав Полевой. — Ну, спасибі, хазяїне, за яблука та за сіно. У четвер я пришлю до вас обоз. — І, вставши з-за стола, він простягнув руку Авксентієві.

Поки ми прощалися, Полевой надів шинель і туго застебнув її на всі крючки. Потім перекинув через плече ремінь свого важкого маузера. Надворі вже прохолодно. Добре, що Полевой захопив для нас бурку.

Ми ще раз попрощалися з Оксаною, з Оською та Авксентієм і полізли за Полевим на самісінький верх підводи. Полягали животами на м'яке, пругке сіно й укрилися буркою. Полевой ліг поруч з нами на сіні — великий, чубатий, від нього здорово пахне тютюном.

Їздовий — низенький червоноармієць — примостився з гвинтівкою в руках десь унизу, на передку; він майже закритий нависаючою над ним копицею сухого сіна. Нам видно тільки, як тремтять унизу туго натягнуті ним віжки. Коні, почувши дорогу додому, вперто мотають головами, — міцні посторонки раз у раз труть їм шовковисту шкіру.

Ми дивимося вперед на дорогу, якою, підстрибуючи й гойдаючись, їде наша підвода.

За березовою балкою сходить місяць. Чим далі ми їдемо, тим яскравіше його голубувате світло осяває навколишню місцевість.

Коли ми виїжджаємо з путівця на рівне шосе, Полевой легко повертається на бік і виймає з кобури свій маузер. Клацає запобіжник.

Уздовж шосейної дороги тягнеться густий сосняк. Дедалі рідше мелькають випадкові просіки, полянки. Чим ближче ми під'їжджаємо до міста, тим густішим стає ліс. Тепер щільна стіна дерев уже оточує з обох боків рівне Калинівське шосе.

Раптом, коли ми, переваливши через пагорб, з'їжджаємо вниз, з придорожньої канави навперейми нам вискакують троє.

Хто це? Невже бандити? Еге ж, бандити!

— Сті-ій! Холер-ра!..

Це закричав бандит, що було сили вхопивши за вудила наших коней.

Злякані коні, захропівши, підм'яли бандита й круто повернули вбік.

Підвода стала впоперек шляху. Від несподіваного повороту я мало не злетів униз.

— Ану, злазь, холера тобі в живіт! — скомандував їздовому бандит, який спинив коней. Двоє інших повільно, опустивши револьвери, підходять до коней. Вони, певне, гадають, що їздовий на возі сам.

— Тягни його звідти, паскуду! — хрипло вилаявшись, зажадав один з бандитів.

І в цю мить біля нас ударив сухий, різкий постріл. Маремуха схопив мене обома руками за плечі.

Вистрілив Полевой. Він трохи підвівся над сіном. Його каракулева кубанка злетіла. Майже до очей притиснувши довгого маузера, він стріляє по бандитах. Видно, як з тонкого ствола маузера вилітають гостренькі промені вогню. Хтось із бандитів, зойкнувши, важко повалився. Інші двоє метнулися вбік. Ось вони з розгону, один по одному перестрибнули канаву й зникли в густому лісі. Унизу, під нами, гримнув постріл. Це пальнув з гвинтівки по тікаючих бандитах їздовий. Луна прокотилася над безмовним листям і завмерла.

Як тихо стало відразу навкруги! Чути тільки, як ліворуч від нас, у лісі, куди втекли бандити, тріщить сушняк. Здається, наче якийсь опівнічний стривожений звір, міняючи своє лігво, мчить поміж дерев. Унизу, під колесами, застогнав підстрелений Полевим бандит.

— Стривай, Степане, не стріляй! — голосно, але цілком спокійно наказав їздовому Полевой. Потім, з маузером у руці, він скочив на землю.

— Пильнуй навкруги! — тихо наказав їздовому Полевой, а сам підійшов до бандита.

Нам з Петьком стало моторошно залишатися на підводі.

— Злізьмо, га, Петько? — шепнув я Маремусі, киваючи на дорогу.

Тихенько, чіпляючись руками за вірьовку, ми скочили на шосе й підійшли до Полевого. Він опустився навпочіпки перед бандитом і обшукує його. Страшно, але мені хочеться подивитися на бандита. Пересилюючи страх, я нахилився.

Бандит уже не ворушився. Його обличчя залите кров'ю. Ліва рука закинута далеко назад, наче він хоче схопити каменюку.

Я здригнувся… Ні… не може бути… я помилився…

Нахиляюсь до бандита зовсім близько, й знову мурашки забігали у мене по шкірі. Бандит дуже схожий на Марка Гржибовського.

— Петю, це не Марко? — штовхнув я в бік Маремуху. Петько теж нахилився до бандита, але одразу з відсахнувся.

— Марко!.. — злякано прошепотів він і позадкував від трупа.

Ну звичайно, це Марко, широкоплечий, кирпатий Марко, син ковбасника пана Гржибовського. Це його упертий лоб, його крута шия. Та й френч же на ньому, здається, той самий, англійського крою, з високим стоячим коміром, у якому ми бачили Гржибовського востаннє в Нагорянах.

— Дядьку Полевой! Це Марко Гржибовський! Ми його знаємо! — сказав я нашому квартирантові.

Але Полевой, замість відповіді, суворо наказав:

— Ану, йдіть на сіно! Без вас розберуться!

Він, очевидно, не хотів, щоб ми дивилися на вбитого. Ми відійшли набік і тільки-но зібралися лізти нагору, на сіно, як у цю мить за перевалом голосно заторохкотіли колеса якоїсь підводи.

Їдуть до нас.

А що як це поспішають на виручку приятелі Марка Гржибовського? Ми з Петьком відразу заховалися в затінок, під сіно. Мені здається, що ліс підкрадається до нас з усіх боків, з голінастими своїми соснами, з гіллястою вільхою, з низеньким чагарником. Кінський тупіт і деренчання коліс лунають дедалі гучніше. Аж ось з-за горба вилітає запряжена парою коней бричка і, не доїхавши кроків іі п'ять до нашої підводи, зупиняється.

— Кожухарю, ти? — неголосно окликнув Полевой, підвівши назустріч маузера.

— Товаришу начальник, я тебе трохи не признав, — радісно відгукнувся з брички Кожухар і, скочивши на землю з гвинтівкою в руці, побіг до Полевого, але, мало не наступивши на руку Маркові, відстрибнув і розгублено промовив: — Е-е, та у вас тут… — але не договорив. Він вражено став розглядати освітлене місяцем мертве обличчя Гржибовського.

— Гаразд, поїхали! — коротко розпорядився Полевой і сховав маузер у дерев'яну кобуру.

І ось за кілька хвилин їдемо далі, до міста. Ми з Петьком лежимо на сіні, ледве дихаючи, не ворушачись. Я пильно вдивляюсь у лісову гущавину. Тепер мені здається, що з-за кожного вільхового стовбура визирає бандит. Тінь дереш добре ховає бандитів, а ми, навпаки, освітлені місяцем, і нас добре видно звідусіль. Навіщо тільки їздовий так швидко жене коней? Їхав би повільніше! Адже підкови так дзвінко цокотять!..

Стукіт кінських підків і гуркіт коліс відлунюють по всьому лісі. Певне, почувши цей гуркіт, приятелі Марка Гржибовського — страшні, волосаті бандити — вже підповзають до шляху, щоб помститися нам. В руках у них бомби, обрізи. У цьому дрімучому лісі вони господарі — кожна стежка їм відома…

Та ось заіскрилися за лісом далекі вогні єпархіального училища. Вже близько місто. Там стоїть полк Полевого, там живе мій батько. У місті горять на вулицях електричні ліхтарі, а на мосту біля фортеці стоїть вартовий. Якщо бандити поженуться за нами, він не пустить їх до міста. На радощах я міцно пригорнувся до Петька Маремухи. А добре їхати тут, на сіні! Тепла бурка гріє нас, як ковдра. Ми дедалі ближче під'їжджаємо до міста. А попереду нашої підводи, на жовтій бричці, мій приятель Кожухар везе в повітову Надзвичайну комісію труп Марка Гржибовського.