Стара фортеця

Прощавай, училище!

Одного разу замість математика до нас у клас зайшов Валеріан Дмитрович Лазарєв. Він привітався, протер хусточкою пенсне і, горблячись, закрокував од вікна до грубки. Він завжди любив, перш ніж почати урок, мовчки, немовби зосереджуючи думки, пройтись по класу.

Раптом Лазарєв зупинився, окинув нас стомленим, неуважним поглядом і сказав:

— Будемо прощатися, хлопчики. Жили ми з вами славно, не сварилися, а ось настав час розлучатися. Наше училище закривається, а вас переводять до гімназії. Добровільно вони туди не могли набрати учнів, то на такий крок зважилися… Зараз можете йти додому, уроків більше не буде, а в понеділок зводьте явитися до гімназії. Ви вже більше не учні вищепочаткового, а гімназисти.

Ми були приголомшені. Яка гімназія? Чому ми гімназисти? Надто вже несподіваною здалася нам ця звістка. У класі одразу стало напрочуд тихо. Перший порушив цю тишину веснянкуватий Сашко Бобир.

— Валеріане Дмитровичу, а наші вчителі, а ви — теж із нами? — вигукнув він із задньої парти, і ми, почувши його запитання, насторожилися.

Було видно, що Сашкове запитання пройняло Валеріана Дмитровича до живого.

— Ні, хлопчики, мені на спокій час. З паном Петлюрою у нас різні шляхи. Я тій гімназії ні до чого, — криво посміхнувшись, відповів Лазарєв і, присівши біля столу, заходився безцільно перегортати класний журнал.

Тоді ми позіскакували з-за парт і оточили столик, за яким сидів Лазарєв.

Валеріан Дмитрович мовчав. Ми бачили, що він розстроєний, що йому тяжко розмовляти з нами, але все ж ми почали приставати до нього з запитаннями. Сашко Бобир питав Лазарєва, чи будемо ми носити форму, Куниця — якою мовою нас навчатимуть у гімназії; кожний намагався вивідати у Валеріана Дмитровича найголовніше й найцікавіше.

Особливо хотілося нам довідатися, чому Лазарєв не хоче переходити до гімназії. І коли ми його роз'ятрили вкрай, він підвівся з стільця, ще раз повільно протер пенсне й сказав:

— Я й сам не хочу кидати вас у середині навчального року, та що ж вдієш? — Помовчавши трохи, він додав: — Найголовніше, хлопчики, в тому, що вони набирають у гімназію своїх учителів-націоналістів, а я їм непридатний.

— Чому, — здивовано вигукнув Куниця.

— Я, хлопці, не вмію нацьковувати людей однієї нації на людей іншої, як того хотілося б петлюрівцям. Мені байдуже: поляк, єврей, українець чи росіянин мій знайомий, — аби в нього душа була хороша, справжня. Я завжди вважав і вважаю, що не можна вирішувати долю України у відриві від майбутнього народів Росії… І ніколи вони мені не подарують того, що я перший з учителів розповідав вам правду про Леніна, про революцію, про Радянську владу…

Невесело розходилися ми того дня по домівках. Шкода було кидати назавжди наше старе училище. Ніхто не знав, що нас жде в гімназії, які там будуть порядки, які вчителі.

— Це все Петлюра вигадав! — з люттю сказав Куниця, коли ми з ним спускалися Старим бульваром до річки. — От холера, бодай би він подавився!

Я мовчав. Що й казати, нікому не хотілося розлучатися із старим училищем. Та й як ми будемо вчитися разом з гімназистами?

Ще від старого режиму зберігалися в них сірі шинелі з петлицями на комірі, сині мундири й формені кашкети із срібними пальмовими гілочками на околиші.

А коли прийшли петлюрівці, багато хто з гімназистів, особливо ті, що позаписувалися в бойскаути, замість пальмових гілочок стали носити на кашкетах петлюрівські герби — золочені, блискучі тризубці. Іноді під тризубці вони підкладали шовкові жовто-блакитні стрічечки.

Ми здавна ненавиділи цих паничів у формених синіх мундирах з білими ґудзиками і, ледве побачивши їх, починали гукати на все горло:

— Синя гов'ядина! Синя гов'ядина!

Гімназисти теж були мастаками дражнитися.

На мідних пряжках у нас були викарбувані букви «ВНУ», що означало «Высшеначальное училище». Звідси й пішло — побачать гімназисти вищепочатківців та й ну гукати:

— Внучки! Внучки!

Та й лупцювали ж їх за це наші зарічанські хлопці! То плетеними нагаями, то складеними вдвоє резиновими трубками. А маленькі хлопчаки стріляли в гімназистів з рогаток зеленими сливами, камінцями, квасолею.

Шкода тільки, що до нас на Заріччя, де мешкала переважно біднота, гімназисти рідко зазирали.

Здебільшого вони жили на головних вулицях міста: на Київській, Житомирській, за бульварами, а багато хто з них і біля самої гімназії.

Настав понеділок. Ох, та й не хотілося того ясного, сонячного ранку вперше йти в незнайому, чужу гімназію!

Ще здалека, з балкона, коли ми з Петьком Маремухою та Куницею переходили майдан, хтось із гімназистів гукнув до нас:

— Гей, ви, мамалижники, пани цибульські! А вошей своїх на Заріччі залишили?

Ми промовчали. Похмурі, насуплені, зайшли ми в темний, холодний вестибюль гімназії. Того дня у нас, у новаків, ніяких занять не було. Діловод в учительській записав усіх у велику книгу, а тоді сказав:

— Тепер підождіть у коридорі, незабаром прийде пан директор.

А директор засів у своєму кабінеті й довго до нас не виходив.

Ми тинялися по склепистих коридорах, з'їжджали вниз по гладких поручнях сходів, а потім забрели в актовий зал. Там, у величезному порожньому залі, горбатий гімназичний сторож Никифор знімав із стін портрети російських письменників.

Багато років на пофарбованих жовтою олійною фарбою стінах актового залу висіли портрети російських письменників. Пушкін, Крилов, Чехов, Писемський, Тургенєв, Лермонтов, Державін — усі вони красувалися в золочених рамах під ліпними карнизами залу. І всіх їх цього понеділка зняли із стін.

Замість письменників, — за розпорядженням директора, — Никифор заходився вставляти під скло петлюрівських міністрів, але міністрів виявилося більше, ніж письменників — дев'ятнадцятеро. Золочених рам для них не вистачало. Тоді Никифор постояв, почухав потилицю й почвалав до кабінету природознавства. Він притяг звідти цілу пачку засклених малюнків різних звірів і тварин.

Та ледве він узявся потрошити ці малюнки, як до актового залу вбіг розлючений учитель природознавства Полов'ян.

Природознавець зчинив такий галас, що ми думали — він уб'є горбатого Никифора. Полов'ян бігав навколо драбини й кричав:

— Що ти вигадав, недолюдку? Та ти збожеволів! Я не дам свого мурахоїда! Це ж блюзнірство! Такий мурахоїд на все місто був один.

А Никифор тільки огризнувся:

— Та відчепіться, пане вчителю, чого ви тутечки галас зняли? Ідіть до директора.

Покрутившись в актовому залі, Полов'ян побіг скаржитися директорові, але той тільки похвалив горбатого Никифора за його вигадку.

Сторож, хитро посміхаючись, став видирати з маленьких, вишневого кольору рамок левів, тигрів, носорогів, а з ними й Полов'янового мурахоїда.

— Ну, ти, недолюдку, вилазь! — сказав Никифор, витягаючи мурахоїда з рамки.

Сидячи на паркетній підлозі, Никифор висмикував обценьками з рамки цвяшки, і тоді фанерна кришечка випадала сама. Никифор виймав малюнки, обтирав рамки вологою ганчіркою і клав на скло кого попало — то морського міністра, то міністра церковних справ, то похмурого вусатого міністра освіти.

Коли всі портрети були порозвішувані, сторож Никифор покропив водою паркетну підлогу актового залу й вимів у коридор усе сміття й павутиння.

Разом з нами він розставив перед сценою кілька довгих соснових лав. Усі вищепочатківці зібралися в актовий зал і посідали на лавах. Бородатий директор гімназії Прокопович виліз на сцену, відкашлявся і, поставивши праву ногу на суфлерську будку, став виголошувати промову.

Половини його слів ми не розібрали. Я запам'ятав тільки, що ми — «молоді сини самостійної України» — повинні добре вчитися в гімназії і відвідувати заняття скаутських загонів, щоб, закінчивши навчання, вступити у військові петлюрівські школи.

Маремуха, Сашко Бобир, Куниця і я потрапили в один клас.

Спершу ми держалися гуртом і навіть могли при нагоді дати здачі будь-якому гімназистові. Але згодом низенький, товстенький Петько Маремуха став дедалі більше підмазуватися до спритного й хвальковитого гімназиста Котьки Григоренка.

Вони, щоправда, й раніше, по Старій садибі, були знайомі один з одним. Петьків батько, швець Маремуха, орендував у лікаря Григоренка флігель у Старій садибі. Котька іноді приїздив із батьком до Старої садиби й там познайомився з Петьком. Тут, у гімназії, вони зустрілися як давні знайомі; Котька на додачу підкупив Маремуху архівним папером з орлами, і Петько Маремуха зовсім розкис.

Котьчин батько був головним лікарем лікарні. Він дозволяв синові копатися в архіві лікарні й видирати з пропахлих ліками відомостей чисті аркуші. Котька часто брав з собою у підвали лікарні й Маремуху — добувати чистий папір.

Маремуха не раз бував у Котьки вдома, на Житомирській вулиці, не раз вони вкупі ходили на річку ловити раків. Григоренко його й у бойскаути записав одного з перших.

А незабаром, слідом за Маремухою, під Котьчину команду перекочував і Сашко Бобир. Він, дурний, похвалився одного разу перед Котькою своїм нікельованим бульдогом, а Котька й пристрашив його, що скаже про бульдог петлюрівським офіцерам. От Сашко Бобир з переляку й став теж підлабузнюватися до Котьки.

Зосталися нерозлучними тільки ми з Куницею.

Прикрою нам спершу здалася зрада Маремухи й Сашка Бобиря, а потім ми не стали думати про них і ще дужче здружилися.

І до чого ж нудно було вчитися перший час у гімназії! Класи тут похмурі, непривітні, наче монастирські келії. Та тут і справді колись були келії.

Раніше в цьому будинку був монастир. У монастирських підвалах, — чував я, — замуровували живцем монахів за великі провини. Споруду цю багато разів перебудовували, але все-таки вона й зсередини й зовні залишалася схожою на монастир.

Гімназисти, котрі й до нас училися в цьому будинку, почували себе тут господарями. Вони позахоплювали кращі місця на перших партах, а нам, з вищепочаткового, залишилася сама «Камчатка».

А гімназичні вчителі нудні, люті, слова цікавого не скажуть, не пожартують, як, бувало, Лазарєв у вищепочатковому.

Не раз згадували ми Валеріана Дмитровича Лазарєва, його цікаві уроки з історії, прогулянки з ним до Старої фортеці.

Тут, у гімназії, загальну історію одразу скасували, а замість неї стали ми вчити історію самої тільки України. А на вчителя історії директор призначив петлюрівського попа Кияницю.

Високий, оброслий рудим волоссям, у зеленій рясі, з важким срібним розп'яттям на грудях, він став приходити в клас задовго до дзвоника. Ми ще на подвір'ї бігаємо, а він уже тут як тут.

Кияниця викладав історію нудно, нецікаво. Часто серед уроку він раптом спинявся, кректав, смикав свою руду бороду й ліз по допомогу в підручник запеклого українського націоналіста Грушевського. А коли йому набридало копатися в цій товстій, важкій книзі, він починав ставити нам запитання.

А одного разу Кияниця вінчав ад'ютанта самого Петлюри й прийшов до гімназії просто з весілля. Від нього дуже смерділо горілкою. Кияниця зійшов на другий поверх і подався просто до директорської по підручники. Він ховав підручники в шафі у директора. А цього дня директора викликали до петлюрівського міністерства освіти. Він пішов, замкнувши свій кабінет. Кияниця покрутився біля директорської, зазирнув у замкову щілину, тоді крякнув з досади і похитуючись зайшов до нас у клас. Він довго гмукав щось невиразне під ніс, сунув довгі руки під кафедру, кашляв, а тоді раптом промурмотів:

— Ну, так… Еге ж… Сьогодні, діти… сьогодні ми згадаємо, що я розповідав вам про фортецю Кодак… Фортеця Кодак знаменита тим, що її збудував біля дніпровських порогів… Хто збудував фортецю Кодак? Ну, ось як тебе, отроче? — І піп тицьнув пальцем просто в Маремуху.

Бідолашний Петро не сподівався такого каверзного запитання. Він засовався на лавці, оглянувся, потім підхопився й, червоніючи, сказав:

— Маремуха!

— Маремуха? — здивувався піп. — Ну, то ось, поясни нам, отроче Маремуха, хто збудував фортецю Кодак?

У класі настала тиша. Було чути, як далеко за Тернопільським спуском проїжджала підвода. Хтось свиснув на Гімназичному майдані. Петько довго переступав з ноги на ногу й тоді, знаючи, що більш за всіх гетьманів піп любив радника Мазепу, і бажаючи підлеститись до вчителя, зібравшись з духом, випалив:

— Мазепа!

— Брешеш, дурню! — обірвав Маремуху піп. — Мазепи тоді ще на світі не було… Фортецю Кодак збудував… збудував… еге ж… збудував іудей Каплан, а наш славетний лицар отаман Самійло Кішка одразу взяв її в полон…

— Ні, не Кішка! — тремтячим голосом на весь клас сказав Куниця.

Піп насторожився, швидко підвів голову вгору й грізно спитав:

— Хто сказав — не Кішка? Ану, підведись!

Куниця підвівся і, опустивши очі вниз, блідий, схвильований, дивлячись у чорнильницю, тихо відповів:

— Я сказав.

Мені стало дуже страшно за Юзика. Я чекав, що Кияниця накинеться на нього з кулаками, поб'є його тут-таки, у нас перед очима. Але піп, спираючись здоровенними своїми лапами на кафедру, співуче, басом сказав:

— А-а, це, виходить, ти такий розумник? Чудово! Отже, ти твердиш, що я перекручую істину? Тоді вийди, голубе, сюди й розкажи нам, хто ж, по-твоєму, збудував фортецю Кодак?

Піп гадав, що Юзик злякається і не відповість, але Куниця випростався і, дивлячись попові просто у вічі, твердо сказав:

— Фортецю Кодак збудував зовсім не Каплан, а французький інженер Боплан, а в полон її захопив ніякий не Кішка, а гетьман Сулима.

— Сулима? — перепитав піп і закашлявся.

Кашляв він довго, затуляючи широким рукавом волосатий рот. Тієї хвилини в класі ще дужче засмерділо горілкою. Накашлявшись досхочу, червоний, з сльозавими очима, Кияниця спитав:

— Хто ж це тебе навчив такої нісенітниці?

— Валеріан Дмитрович навчив, — сміливо сказав Юзик і додав, пояснюючи: — Учитель Лазарєв.

— Ваш Лазарєв нічого не знає! — спалахнув піп. — Ваш Лазарєв боговідступник і шарлатан!

— І це неправда! — твердо сказав Куниця. — Валеріан Дмитрович усе знає.

— Що? — загорлав піп. — Неправда? Ану, стань у куток! На кукурудзу! У куток іди, погань нещасна! На коліна!

Навіть шибки задрижали цієї хвилини від крику Кияниці. Блідий Юзик почекав трошки, а тоді поволі пішов до грубки і став там у кутку навколішки.

Після цього випадку ми ще дужче зненавиділи попа Кияницю.