Стара фортеця

Вежа Конецьпольського

Дзвінична вулиця пролягала внизу, під високою стіною гімназичного двору.

Вона зовсім близько, поряд, а от добратися до неї не так-то вже й просто. Треба спершу вийти на майдан, обійти кафедральний собор, зійти вниз крутим Гімназичним провулком, і лише тоді можна потрапити на Дзвіничну.

Обабіч її стояли високі телеграфні стовпи. Один із них був біля паркана. Досить було вилізти на паркан і простягнути руку — і можеш доторкнутися до білих ізоляторів на верхівці цього стовпа.

Одного разу Куниця придумав: а що як з'їхати вниз на Дзвіничну по стовпу? Спробували, чи не хитається стовп. Виявилося, що стовп вкопаний міцно, та й обструганий гладко — долонь не заскабиш.

Куниця зважився з'їхати першим. З того дня телеграфний стовп часто рятував нас і від ременів старшокласників, і під бородатого Прокоповича.

Ось і зараз ми підбігли до цього самого стовпа.

Першим виліз на стіну Володька Марценюк. Простягнутий вперед руки, він припав до стовпа грудьми й швидко зісковзнув униз. Одразу ж після нього поліз Петько Маремуха.

Петькові було страшно, але він бадьорився.

Ми бачили його зблідле обличчя, короткі ноги, що ледь здригалися. Коли б він і справді не зірвався! Одного разу, ішли ми разом з Петьком видиралися на високого дуба по яструбині яйця, від височини у Маремухи запаморочилася голова, і він мало не зірвався. «Оце й зараз злетить, чого доброго, — подумав я. — Що ми з ним тоді робитимемо?»

За сараями пролунав протяжний другий свисток.

Маремуха припав животом до стовпа й поїхав, нарешті, вниз.

Ну, начебто все минулося щасливо.

Один по одному ми з'їжджали по гладкому стовпу на Дзвіничну вулицю.

Унизу на нас чекав Маремуха.

— Хлопці, я з вами? — спитав Маремуха.

— Не треба, без тебе обійдеться! — відрізав Куниця й повернувся до мене. — Давай сюди! — прошепотів він, киваючи головою на вузький прохід у кущах тернику.

Покинувши Петька самого, ми перебігли вулицю і пірнули з розгону в колючі кущі. Зігнувшись, ми пробиралися над обривом звивистою, ледве помітною в густому чагарнику стежкою.

Густе колюче гілля переплелося навколо нас і над нами, наче дротяне загородження. Під ногами чорніло крючкувате коріння чагарника, іржаві завитки жерсті.

Ми бігли обережно, щоб не порізати босі ноги. Якась пістрява пташка випурхнула у мене перед самісіньким носом.

Ми бігли мовчки, не оглядаючись. Адже за спиною — погоня!

Ось і Турецькі сходи. Давно-давно — років з триста тому — побудували їх турки. Сходи круто спускаються по скелях униз, до річки. А на тому боці річки, біля самого берега, видно самотню напівзруйновану вежу Конецьпольського. Вона стоїть тут на відшибі, віддалік од Старої фортеці. З давніх часів вона стереже вхід до міста з півночі, з боку Заріччя.

Від підніжжя Турецьких сходів, через річку, просто до вежі Конецьпольського, перекинута дощана кладка.

Саме по цій кладці перебігав недавно, відстрілюючись од петлюрівців, наш сусід Омелюстий.

— Сховаємось у вежі! — важко дихаючи, запропонував Куниця.

Я кивнув головою.

Спускатися по Турецьких сходах — найлюбіша справа. Обабіч їх, майже до самої річки, міцні дубові поручні. Зверху вони гладкі, відполіровані.

Ми полягали на поручні й поїхали вниз проліт за прольотом, не встигаючи перелічувати повищерблювані сходинки, що біжать угору. На комірі у мене обірвався ґудзик, і живіт нагрівся так, наче гірчичника приліпили.

Не оправляючи повисмикуваних сорочок, скуйовджені, наче після бійки, ми вскочили на вузеньку кладочку. Під ногами вирувала бистра вода. Дошки рипіли, гнулися, і вся кладка загойдалася під нами, немов жива, наче з берега хтось, пустуючи, розгойдав її…

Ми ввірвалися в кам'яну арку вежі і одразу ж витими сходами збігли на другий поверх. Отут уже нас не знайдуть!

Стомлені, спітнілі, ми попадали просто на траву. Куниця одразу ж підповз до єдиної амбразури. Вона була схожа на перекинуту замкову щілину. Через амбразуру було добре видно протилежний берег річки з Турецькими сходами іі половину дощаної кладки, по якій ми щойно пробігли.

Якби сищики подалися за ними по Турецьких сходах, Юзик міг би їх одразу помітити, і у нас вистачило б часу сховатися в іншому місці.

У вежі Конецьпольського була тиша й прохолода. У стіні білів мармуровий, майже розвалений камін. Стелі над вежею не було, вона давно обвалилася, лише одна напівзгнила балка, наче гармата, стирчала з кам'яної стіни. У цій товстій замшілій стіні були видовбані три високі просторі ніші. Мабуть, у них обложені запорожцями пани Конецьпольські складали порох і важкі чавунні ядра. Вся підлога другого поверху поросла соковитою, густою травою, а з каміна визирав кущик незабудок. Трава під стіною була прим'ята. Певне, тут хтось був. А чи не Омелюстого це сліди залишились у вежі? Та, звичайно ж, Іванові! Адже зовсім недавно він стріляв звідси по петлюрівцях. Мабуть, ній лежав біля самісінької амбразури з наганом у руці — ось так, як лежить зараз Куниця, — припавши животом до м'якої трави, широко розкинувши ноги.

Ох, та й ловко ж Іван тоді підстрелив чубатого петлюрівця! Певне, він добрий стрілець: з нагана на такій відстані не кожний влучить. Якщо той поранений залишився живий, то, мабуть, довго пам'ятатиме цю вежу Конецьпольського.

Невже петлюрівцям вдалося спіймати Омелюстого?

Але ж навіть там, у самісінькому центрі міста, він зумів обдурити петлюрівців, — невже ж тут, на околиці Заріччя, вони змогли його схопити?

— Послухай! А я думаю, він все-таки втік звідси. От було б здорово!

— Хто втік? — спитав Юзик і повернувся обличчям до мене. — Ти про кого, Васько?

— Про Івана… Пам'ятаєш, як він стріляв з цієї бійниці по гайдамаках?

— Ах, ти про Івана! — сказав Куниця і вирвав з розколини жмут соковитої трави. — Ну, та де їм Омелюстого спіймати… Він хитрий, мов щука, десятьох петлюрівців обдурить… Знаєш, я навіть думаю, — він далеко й не пішов, а живе собі тихенько десь тут у місті або в підземний хід забрався. Я ось позавчора йшов повз фортечний міст, сів там відпочити, а біля мене двоє дядьків напували коней і про цей підземний хід говорили. Один божився, що в підземному ході, під фортецею, тисяч зо дві більшовиків сидить. Він казав, що більшовики навмисно Петлюру до міста пустили, щоб йому назад дорогу перетнути. Ось буде темна-темна ніч — ані зірочки на небі, ні місяця, — тоді вийдуть усі більшовики з ліхтарями з підземного ходу й петлюрівців у полон позабирають, а самого Петлюру з фортечного мосту у водоспад кинуть.

— То як же вони там сидять? Їсти ж їм треба?

— Ну, в них там багато різних запасів. Червоні, перш ніж піти з міста, понавозили туди й сала, й квасолі, й пшона, й хліба. Сидять під землею й куліш варять.

— Стривай. А дим же куди?

— Дим? — Куниця задумався. — А, мабуть, вони у фортечні вежі димоходи вивели, й увесь дим вилітає вгору.

Ну, це вже, по-моєму, казки. Хтось із них бреше — або цей дядько, або Куниця.

— Ти правду кажеш?

— А то хіба брешу? — образився Куниця й замовк.