Стара фортеця

Палії

Вусатий лікар Григоренко живе в нагірній частині міста, саме посередині Житомирської вулиці. Це найкраща вулиця міста. Вона вся обсаджена тополями, кленами та жовтою акацією.

Будинок у Григоренка великий, двоповерховий, з башточками, схожий на маленький замок. Він стоїть поміж дерев, у глибині подвір'я, огородженого з вулиці міцною стальною огорожею на гранітному фундаменті. Огорожа дуже висока й склепана з стальних загострених штаб, схожих на широкі мечі. З вулиці через просвіти в огорожі, обвитій плющем, можна побачити, що діється на подвір'ї в Григоренка.

Багатьом з нас — і мені, і Куниці, і Сашкові Бобирю — дужо подобається стукати на бігу по цій огорожі палицею.

Кожному з нас, хто потрапляє на Житомирську, важко буває утриматися, щоб не подратувати вусатого лікаря.

Ох, та й здорово ж дзвенять ці мечі, коли по них провести палицею! Вся огорожа тремтить, співає, а палиця знай собі відклацує все нові й нові удари. Повернеш з розгону в провулок, і вже чути, грюкнули позаду двері. Це вибіг на ґанок розлючений вусатий лікар.

Тільки йому нас не наздогнати. Де там! А ще краще — натиснути біленьку кнопку електричного дзвоника, яка прикріплена на кам'яному стовпчику біля воріт. Над дзвоником прибита блискуча мідна дощечка:

Ми знали, що лікар любить сам виходити назустріч своїм пацієнтам, і частенько вечорами підбиралися до його хвіртки. Натиснемо кнопку, а самі сховаємося за кущі пав-проти. Посідаємо навпочіпки та й сидимо, затамувавши віддих. Відчиняються в лікаревому будинку двері, й повільно, попихкуючи люлькою, виходить у двір лікар.

Підійде до залізної хвіртки, а на тротуарі, бач, нікого нема, — ну, він і давай лаятися:

— От голодранці! Ну, як схоплю кого, штани скину!

А ми сидимо нишком під кущами, чуємо його бас — і стиха радіємо.

Двір перед лікаревим будинком завжди чисто виметений і посипаний жовтеньким пісочком. Вдень на подвір'ї, | підбираючи зерна, ходять пістряві гладкі цесарки та сірі породисті кури — плімутроки.

Іноді на низькому дерев'яному парканчику, що відокремлює григоренківське подвір'я від його саду, служниця вибиває важкі персидські килими. Курява стовпом здіймається тоді над парканом і летить у сад, а злякані кури бігають по двору й кудкудахкають. Але це влітку. А ближче до зими, коли підступає холод і надходить час одягати зимовий одяг, лікарева покоївка витягає з скринь усі теплі речі.

Важкі, з високими хутряними комірами, касторові пальта вусатого лікаря, бархатні й каракулеві манто його дружини, сухорлявої й лютої пані Григоренко, маленькі суконні, підбиті ватою й обшиті білим смушком пальтечка Котьки та його сірі формені шинелі — все це розвішується в такі дні на дерев'яному паркані. А шинелей у Котьки три: одна стара, залишилася ще з другого класу, і дві зовсім нові, шиті у кравця Якова Гузарчика.

Винесе служниця весь зимовий одяг на парканчик і поряд пса на цепу посадовить. А пес, пудель, — кучерявий, вуха висячі, дурний такий: ми стоїмо, бувало, біля паркана, в щілини зазираємо, а він хоч би дзявкнув.

І всі пальта, шуби, шинелі, наче снігом, посипані нафталіном. Запах від цього нафталіну на всю Житомирську. Ідеш по алеї Нового бульвару, і якщо відчув запах нафталіну, так і знай: у лікаря в садибі зиму зустрічають.

Я жодного разу не був у домі Григоренка, але Петько Маремуха розповідав, що, крім мармурових сходів на другий поверх, є ще й інші, гвинтоподібні залізні сходи, — по них можна забратися в маленьку кімнату, що міститься в куполі найвищої наріжної башточки. У цій кімнатці вузькі, як у фортеці, вікна, і влітку в ній буває дуже жарко. Недарма ніхто там не живе, тільки сушать у ній Григоренки груші та яблука з свого саду і гриби. А сад у лікаревій садибі не маленький. Починається він одразу ж за низеньким дерев'яним парканчиком і тягнеться вниз, до Нового бульвару. З провулка він теж відгороджений дощаним парканом.

У саду між деревами розплановані клумби, на них квітне резеда, братки, жовті нагідки й пахучий тютюн. А над клумбами на тонких круглих палицях понастромлювані скляні різнокольорові кулі. На кожній клумбі інша куля. І яких тільки куль немає! Темно-зелені, червоні, сині, оранжеві, голубі, яскраво-жовті. Усі вони блищать, переливаються, і коли ясного дня промінь сонця, пробившись крізь рясне листя саду, впаде на таку кулю, вона так і запалає, заіскриться, а в кулях темніших, наче в дзеркалі, відіб'ються дерева, сусідні клумби й відкрита веранда лікаревого будинку.

Нещодавно, коли я з коноплястим Сашком Бобирем заходив до Лазарєва, Сашко кинув через григоренківський паркан каменюку і влучив у найближчу світло-синю кулю. Куля лопнула, наче електрична лампочка.

Григоренко разом з покоївкою гнався за нами аж до бульвару і спинився тільки перед канавою, через яку йому важко було перестрибнути.

Ох та й кричав же він тоді! Ми були вже біля самісінької скелі, а все ще чули його крики:

— Босота! Погань голодна! Злодії!

Ми підійшли до лікаревого саду з боку Нового бульвару. Крізь щілини паркана пробивалося світло. Ми підкралися до паркана. Я перший припав до щілини між двома дошками й побачив освітлену веранду. У лікаря гості. Та ще й які!

Біля низенького кам'яного бар'єрчика на веранді стояв ломберний столик для гри в карти.

За столиком одне проти одного посідали лікар, його дружина, худюща пані Григоренко в темній блискучій сукні, наш бородатий директор Прокопович і — хто б ви думали, четвертий? Рудоволосий піп Кияниця! Кого-кого, але Кияницю я ніяк не думав побачити у Григоренка.

Біля засклених дверей, що ведуть з веранди в дім, на високій тумбочці горіла важка лампа під рожевим абажуром.

Лікар з гостями грав у карти. Біля кожного — паличка крейди: вони записували крейдою, хто в кого скільки грошей виграв.

Піп Кияниця сидів глибоко в кріслі, випроставши під столом свої довгі, взуті в рипучі чоботи ноги. Він навіть рясу розстебнув від хвилювання, — мабуть, дуже старався обіграти вусатого лікаря.

Прокопович згріб зі столу колоду карт. Записавши щось крейдою на сукні, він поретасував карти й спритно розкидав їх одну по одній лікареві, його дружині й попові. Лікар Григоренко склав свої карти віялом. Я побачив, як блиснула на його товстому пальці обручка. Він почухав картами носа, підморгнув попові, який сидів збоку, й лунко, на всю веранду, пробасив:

— Піки!

А де ж Котька? Ага, ось він де!

Через прочинені засклені двері я побачив, як він шастав по вітальні в своїй гімназичній курточці. Мені добре було видно обтягнуті червоним плюшем меблі лікаревої вітальні: низенькі м'які крісла, кушетку, маленький столик на бамбукових ніжках.

Котька взяв з етажерки якусь товсту книжку й сів на кушетку.

Пройшла через вітальню покоївка, несучи перед собою важкий димучий самовар. Вона понесла його до їдальні. Незабаром, мабуть, туди ж піде чаювати лікар із своїми гостями.

— Відійдімо! — прошепотів Куниця й потяг мене за полу сорочки. Ми перейшли на той бік провулка.

Звідси теж можна було розгледіти, що діється на лікаревій веранді.

Онде, зігнувшись над картами, сидить лікар, а навскоси від нього трясе своєю бородою Прокопович. Він знову щось записує крейдою на сукні. Певне, знову виграв. Який він зараз лагідний, ласкавий, а вчора кричав на мене, нічого слухати не хотів. Зрозуміла річ, він заступатиметься за Котьку, коли обігрує його батька.

… Я стежив за всією цією компанією і ще більше ненавидів вусатого лікаря та його приятелів.

Адже цими товстими, м'ясистими руками ще сьогодні вранці лікар Григоренко там, у фортеці, торкав охололі повіки застреленого чоловіка, якого він сам же виказав петлюрівцям. Як він міг тепер жартувати, спокійно сміятися, грати в карти?

Юзик Стародомський теж, не відриваючись, дивився на веранду.

— Почекайте мене тут, — раптом, повернувшись до нас обличчям, сказав він і, миттю перестрибнувши через глиняний Лазарєвський парканчик, зник у темряві. Незабаром Куниця з'явився, тримаючи в руках три квадратні черепиці. Я знаю, звідки він їх видер: такими червоними черепицями обгороджені Лазарєвські клумби.

— Бубна! — долинуло з веранди.

— Ось почекайте, ми дамо їм зараз бубну!

Одну черепицю Юзик простяг Маремусі.

Ми вийшли на середину провулка: звідси зручніше кидати.

Я бачив спадисту покрівлю й голови тих, що сиділи за ломберним столиком. Хтось засміявся. Мабуть, піп. Рипнув стілець. Задзвеніла посудом покоївка.

Я чув стукіт свого серця. Ноги в мене були легкі-легкі.

— Кидаймо? — зазирнув мені в очі Куниця.

Відступати нікуди. Кивнувши головою, я розмахнувся. Куниця кинув ще раніше. Поряд, зовсім над вухом, засвистіла його плитка.

Він послав навздогін другу — чути було, як пробиваючи листя старої яблуні, всі вони з тріскотом і дзвоном упали на веранду. Я бачив — гойднулася і яскраво спалахнула лампа. Відблиск полум'я довгою смугою перебіг по саду, наче погнався за кимсь. Мабуть, ми розбили скло.

Жіночий крик: «Пожежа! Горимо!» — супроводить нас. А ми, не відчуваючи під ногами ні круглих булижників, ні пророслого в них вогкого подорожника, задихаючись і штовхаючи один одного, мчимо до заповітної бульварної канави.

Переляканий Петько Маремуха підбіг до нас уже на бульварі.

По алеї бігти небезпечно: можна наштовхнутися на петлюрівський патруль.

Ми повернули ліворуч і обережно, простягнувши, мов сліпі, руки, обмацуючи кожне зустрічне дерево, стали пробиратися до скелі.

І тільки аж під скелею, коло білої стежки, що, звиваючись уздовж кручі, веде до центра міста, Куниця зупинив нас. Ми попадали на траву.

Навкруги темно. Дуже темно.

— Хто кричав «пожежа»? — спитав у мене Маремуха.

Не відповідаючи, я думав: «Ну та й кашу ми заварили! Тепер, якщо Петько викаже нас, все пропало! А що як і справді від розбитої лампи зайнявся будинок Григоренка?»

Я дуже виразно уявив собі, як багрові язики полум'я, звиваючись, лижуть стіни лікаревого будинку, поволі підпалюють дерев'яну покрівлю веранди, пробираються через віконні рами в дім… А навколо бігають злякані лікар з дружиною, Котька, Прокопович, піп у довгій рясі й шпурляють у вогонь що трапиться: вазони з квітами, скляні кулі, садові лійки… Але спинити вогонь не можна. Будинок палає дедалі більше й лютіше. Тріщать балки, покрівля з гуркотом падає вниз, і замість красивого, схожого на маленький замок будинку залишається купа димучих руїн. А вранці по всьому місту нас, паліїв, розшукують озброєні пікети петлюрівців…

Віддихавшись, ми поволі побрели до міста. Вийшли на Тернопільський спуск.

Скрізь погашені вогні.

Біла бруківка тяглася вгору, до центрального майдану. Пивниця Менделя Баренбойма була закрита довгою гофрированою залізною шторою.

Тихо. Нікого.

Тільки далеко за мостом лунають кроки якогось запізнілого прохожого.

Я подумав: «А що як піти до міської ратуші?» Там нагорі, в будочці, день і ніч сидить вартовий. Якщо в місті пожежа, він подає сигнал. Тоді відразу починається метушня, під ратушею відчиняються широкі двері пожежної команди, і на вулицю, цокаючи копитами, вилітають сірі коні, запряжені в платформи з насосами та червоними діжками. А на лінійках мчать пожежники з блискучими сокирками.

Неодмінно треба підійти до ратуші. Якщо в Григоренка зайнялася веранда, вартовий обов'язково помітить вогонь.

Ми робимо круг і підходимо до ратуші. Двері пожежної команди зачинені.

Хвилин десять ми чекаємо біля ратуші: ось-ось пролунає звідти, згори: «Пожежа! Горить!» Але там тихо.

Сидить у будочці над сонним містом самотній пожежник, лічить з нудьги зорі і, мабуть, нічого, окрім покрівель, мокрих від роси, та безлюдних вуличок, не бачить.

Великі стрілки на годиннику ратуші показують пів на одинадцяту. Ой, як пізно! Тітка, мабуть, уже лягла й хвіртку зачинила…

Хвіртка справді була на замку. У двір я потрапив, перебравшись через паркан. Тітка відчинила мені двері й одразу ж, не спитавши, де я був так пізно, лягла знову спати.

А я довго не міг заснути. Мені здавалося: ось-ось прийдуть по мене петлюрівці й потягнуть мене до в'язниці. А найголовніше ж те, що обороняти мене буде нікому. От якби вдома був батько — інша річ.

Але батько далеко…

Кілька років тому, коли ми жили в іншому місті, мій батько пив, дуже пив.

Його не виганяли з друкарні тому, що він умів складати французькою, грецькою та італійською мовами. А саме за тих років друкарня одержувала багато роботи з Одеси різними мовами.

— Без мене їм не обійтись, — усміхався батько, розповідаючи матері про ці замовлення.

І справді, замовлення ці були прибуткові, хазяїн на них добре наживався, і йому хоч-не-хоч доводилося миритися з батьковим пияцтвом.

Я ніколи не бачив, щоб батько пив дома.

Звичайно він напивався до безтями десь у місті, а тоді, п'яний, блукав по вулицях, штовхаючи перехожих і перекидаючи вуличні урни.

До нас додому хазяїн друкарні присилав посильного. Не переступаючи порога, посильний питав:

— Манджура вдома? Хазяїн кличе!

Мати відразу здогадувалася, в чім річ. Накинувши на худі плечі єдину, уцілілу в^д батькових очей оранжеву хустку, вона брала мене за руку.

Я знав, що зараз ми підемо шукати батька, й радів.

У пивницях погано пахло тютюновим димом та квашеним ячменем, зате було дуже весело. Зіпершись на круглі мармурові столики, сиділи в диму на кругленьких діжках якісь незнайомі люди й жадібними, великими ковтками пили вкрите білою піною прозоре пиво. Люди голосно лаялися, плескали один одного по плечах і шпурляли на підлогу, просто собі під ноги, червоні, невисмоктані клешні раків.

Якщо в пивницях батька не було, ми йшли в Олександрівський сад. Посильний сутулячись ішов поряд, і мати розпитувала його, скільки грошей одержав батько і чи скоро знову даватимуть жалування.

За ворітьми парку, на піщаних майданчиках, бавилися нарядні діти.

Вони походжали біля лавочок у білих матроських костюмчиках і сандаліях. У дівчаток у косичках були бантики. Я знав, що цих дітей приводили до парку їхні няньки. Вони сиділи тут-таки на лавах, лузали насіння й розмовляли одна з одною.

Діти катали навколо клумб жовті обручі, стрибали через скакалки, хлопчики копалися в купах золотавого вологого піску. Біля них на піску валялися дерев'яні формочки — жовті, рожеві, лілові чарочки та чашечки.

Я заздрив нарядним дітям.

Мені здавалося, що вони щодня їдять оті рожеві тістечка, що виставлені у вітрині кондитерської.

Ми проходили повз дітей, що бавилися, у глиб парку. І тут мати відпускала мою руку і йшла сама вперед.

Вона раз у раз нахилялася, зазираючи під кущі. Посильний ледве встигав за нею. Я біг позаду, обриваючи з гілок зелені стручки акації, якими набивав собі повні кишені. Я робив із стручків пищики.

Батько любив спати в парку сидячи. Притулиться спиною до стовбура дерева та й спить, схиливши голову. А його замащена кепка насунута на очі, і з кишені стирчить шийка пляшки.

Батька будили, він мимрив і крутив головою. Його підводили, брали попід руки, мати з одного боку, посильний з другого, й вели через усе місто до друкарні.

Я йшов позаду, часто зупинявся біля афішних будок, розглядаючи малюнки на афішах, подовгу стояв біля вітрин і взагалі поводив себе так, наче поперед мене йшли чужі, незнайомі мені люди. Мені було соромно за батька.

Особливо соромно мені було, коли він раптом ні з того ні з сього починав співати.

Мати умовляла його помовчати — адже за співи його міг заарештувати городовий, але батько не слухав і співав дедалі голосніше одну й ту ж жалісну й журливу пісню:

Підійшовши до друкарні, ми сідали на сходинки високого кам'яного ґанку. Посильний біг до хазяїна. А батько знову засинав. Виходив хазяїн — худенький, середній на зріст рудий чоловічок — і зупинявся на ґанку, трохи вище за нас. Потім він шепотів щось на вухо посильному. Посильний біг і повертався з великим емальованим глечиком, з якого через край на сходинки лилася вода. Мати одну по одній стягала з батька обидві сорочки. Батько сидів на сходинках скуйовджений, сонний, змучений, жалюгідний. Він поглядав то на матір, то на хазяїна й мурмотів:

— Та йдіть ви, іроди. Ото ще, їй-богу! Ну, поспати дайте!

Мати відходила набік, а хазяїн кивав посильному. Той піднімав глечик, нахиляв його й помаленьку лив на батькову голову холодну воду.

Я бачив, як струмені води розбризкуються на батьковій лисині, і щулився.

«Чого ти ждеш? — шепотів я сам собі. — Встань, вирви з рук посильного глечик, вдар його по зубах і тікай!»

Але батько й не думав тікати. Він мляво розтирав воду по обличчю мокрою п'ятірнею. Вода бігла по його штанях, розливалася навколо, — кам'яні сходинки ґанку чорніли, наче після дощу. Глечик, нарешті, порожнів. Тоді мати брала в мене сорочку й насилу натягала її на вологе батькове тіло. Батько сидів смирно й, мабуть, більше вже спати не хотів. Його вели до друкарні, а ми йшли додому.

Одного разу мати забрала в друкарні за батька получку й кудись пішла. Батько повернувся додому сердитий. Побачивши, що матері нема, він схопив з полички будильник, загорнув його в клейонку з нашого обіднього столу й, прихопивши ще з комода мереживну скатертину, побіг з дому, покинувши мене в кімнаті самого.

Мати повернулася надвечір. Вона зв'язала в клунок свої плаття, мою білизну й відвела мене до сусідки.

— Побережіть мого сина й речі, Анастасіє Львівно, поки я повернусь, — сказала мати, віддаючи сусідці клунок і гроші. — Я поїду в Одесу, до сестри, розвідаю, чи не можна зовсім переїхати туди. В Одесі, кажуть, є лікар, який лікує людей від горілки. Може, він вилікує й мого чоловіка — життя з ним нема.

Вона попрощалася з Анастасією Львівною, поцілувала мене й вийшла з кімнати.

А через два дні ми довідались, що пароплав «Меркурій», на якому мати поїхала до Одеси, біля Очакова наскочив на німецьку міну.

До пізньої ночі кричали на Суворовській газетчики:

— Загибель «Меркурія»! Загибель «Меркурія»! Німецькі міни в Чорному морі!

Батько ходив на пошту, телеграфував то в Одесу, то в Очаків. Він усе сподівався, що мати врятувалася й не потонула разом з іншими.

Я довго не розумів, що сталося. Як і батько, перші дні я був певний, що мати жива, незабаром повернеться, і ми поїдемо до Одеси, де живе лікар, який лікує усіх людей від. горілки.

Тижнів через два після загибелі «Меркурія» я спитав Анастасію Львівну:

— І капітан потонув?

— І капітан, — відповіла вона мені жалісним голосом, і я раптом напрочуд виразно уявив собі, як серед моря самотньо плаває білий кашкет-капітанка з чорним околишем і золотим галуном, а сам капітан, пускаючи бульки, повільно йде на дно.

… Після смерті матері батько став похмурий і неговіркий. Він кинув пити горілку, приходив з роботи просто додому і все мовчав. Кремезний, білолобий, у довгій сатиновій сорочці, підперезаний сиром'ятним ремінцем, він усе ходив мовчки від комода до підвіконня, зачеплюючи ногами стільці.

Я сидів у самому кутку на тапчані й стежив звідти за його широкими, впертими кроками, бачив його згорблену спину, чув лункий тупіт його черевиків.

Мені здавалося, що батько божевільний, що ось-ось він схопить стілець, кине його об стіну, з грюкотом перекине на підлогу комод, пошпурляє одну по одній у вікно всі глибокі тарілки, а тоді закричить і візьметься за мене.

Але одного разу батько прийшов додому раніше, ніж завжди. В руках у нього було багато пакунків. Я спершу подумав, що це батько купив мені гостинців, і зрадів.

Але батько висипав пакунки на обідраний стіл і сказав:

— Поїдемо, синку, звідси до Марії Опанасівни. Коли вже таке діло скоїлося, чого ж нам більше тут залишатися.

Я знав, що Марія Опанасівна, батькова сестра, живе в місті, до якого треба їхати три доби залізницею. Наступного дня ми поїхали.

… Так, згадуючи про свого батька й про те, як ми переїхали сюди, я заснув.