Стара фортеця

Треба тікати!

Вранці, коли я ще спав, до мене прибігли Петько з Куницею. Мовчазний, завжди похмурий Куниця був стривожений. Про Маремуху годі й говорити.

— Ми втекли з другого уроку! — засапавшись, сказав він.

— Котька Григоренко пришле до тебе петлюрівців, і тебе посадовлять у в'язницю! — оглядаючись на всі боки, випалив Маремуха.

— Стривай… Розкажи йому все спочатку! — перепинив Петька Куниця.

— Я був в убиральні… зранку… як прийшов до гімназії… Чую, Котьчин голос за перегородкою… Подивився в щілину, а там Жорж Гальчевський курить біля стінки, а Котька йому розповідає. Я став навшпиньки й підслуховую. «Вдарили черепицею по лампі, гас хлюпнув просто на столик», — розповідає Котька. Ага, думаю, це про вчорашнє. «Мало будинок не спалили. Добре, тато схопив столика, що горів, та й шпурнув у сад на клумбу…» Потім Гальчевський щось у Котьки спитав, а що — я так і не розчув, а Котька й каже: «А за те, що його з гімназії вигнали!» Ага, думаю, розмова про тебе, Василю. А тут, мов на зло, хтось зайшов до вбиральні, вони замовкли, я тоді вискочив у коридор і — до Юзика. Розповів йому все, і ось ми з другого уроку втекли, щоб тобі сказати. Співи були. Родлевська пішла по ноти, а ми — до тебе.

— Тебе з Куницею не згадував?

— Мене? Ні! А що? — захвилювався Маремуха.

— І не казав, що робитиме?

— Більше я нічого не чув! — відповів Петько, тоді раптом підстрибнув і радісно вигукнув: — Ой, я ж тобі, Васько, найголовнішого не розповів! У Кияниці вся ряса згоріла, і бороду свою руду він підсмалив. От здорово! Правда?

Але й це мене не розважило.

«Справа кепська, — думав я. — Якщо Котька підозрює, що це я кинув черепицю, то, звичайно, він уже не тільки Гальчевському розповів про це».

— Ну… а ти що скажеш, Юзику? — спитав я Куницю.

— Я ось що думаю, — сказав Куниця. — Усі троє ми повинні утекти до червоних. Вони ж уже зовсім близько. А тут у місті нам залишатися не можна.

Я вперше бачив Куницю таким. Він розмовляв з нами, як дорослий. Очі в нього палали.

— Добре, Юзику! Нехай буде по-твоєму, але як же ми це зробимо? — спитав я.

— Я ж сказав: треба втекти до більшовиків. Візьмемо хліба якомога більше та й підемо на Жмеринку. Більшовики у Жмеринці. Вступимо до них у розвідники. Зрозуміло?

— А рідні? — спитав Маремуха. — Вони не пустять…

— Рідні! Рідні! Ех ти, рюмсо! Мами злякався, так? А хіба краще буде, якщо від маминої спідниці у в'язницю потягнуть?! — закричав Куниця.

— Стривай, Юзику, не кричи, — тихо сказав я Куниці. — А що як червоні не в Жмеринці? Де ми будемо тоді шукати більшовиків? А ночувати де? Що як — дощ? Тільки тихше ти, не кричи — тітка почує.

— Наші в Жмеринці… Я тобі кажу! Я читав партизанську прокламацію про це! — впевнено сказав Куниця.

— Нехай так. Але ж до Жмеринки так далеко! Як ми дійдемо туди пішки?

— Юзику, послухай, — сказав я, — зайдімо спершу в Нагоряни. Я дуже хочу з батьком побачитись. Нагоряни ж по дорозі, там відпочинемо. Звідти й до Жмеринки ближче, га?

— Гаразд! Але якщо йти, то негайно ж! — вирішив Куниця. — Довго не копатися.

— А чого нам копатися! Ви біжіть збирайтеся, я тільки візьму складаного ножика й хліб. Я вас чекатиму біля Успенської церкви, у скверику!

Ми одразу ж розлучилися.

Випустивши хлопців на вулицю, я побіг до кімнати. Тітка була на городі! Це добре — нічого не треба пояснювати. Я схопив свої припаси й помчав до Успенської церкви. За кілька хвилин з сіткою й бамбуковим вудлищем туди прибіг Маремуха. У руці в нього теліпалася біленька бляшанка з-під консервів.

— На черв'яків! — пояснив Петько.

Куниця прибіг останній. Він тримав у руках фляжку з водою і маленький згорток.

— Це хліб з бринзою! — засапавшись, пояснив він. — У тебе, Петре, великі кишені, на, візьми.

Петько сунув згорток у кишеню.

Куниця взяв у Петька вудлище, і ми рушили в путь.

Надвечір, коли порожевіле сонце сідало за білі скелі, ми підходили вже до Нагорян. За перевалом, де шлях круто звертав униз, я пізнав знайомий березовий гай.

Еге ж, це він, любий березовий гай! Тут ми зробимо привал!

Високі білостовбурні дерева шелестять прозорим глянсуватим листям, крізь нього просвічує ясне небо. Унизу, в лощовині, під глинистими схилами гаю, що осипаються, дзюрчить джерело. Оголене коричневе коріння беріз омиває лісова вода.

Юзик Стародомський з розмаху кинув у струмок камінь. Пролунав дзвінкий сплеск води, і бризки впали в прибережну траву.

— Хлопці, полежімо! — запропонував Петько.

П'ятнадцять верст — не така вже довга путь, але в Петька на спині змокла від поту сорочка. Він здорово стомився.

— Тільки недовго! — попередив я, опускаючись на м'яку траву.

Куниця ліг поруч мене. Довге Петькове вудлище він, наче піку, поставив під маленькою берізкою.

Я перекинувся на спину й розповів хлопцям, як ми навесні минулого року разом з моїм двоюрідним братом Оською пили тут березовий сік. Сік був чудовий. Штопором складаного ножа я продірявив тоді в'язку кору майже біля коріння он тієї найстарішої берези, що схилилася над джерелом. До просвердленого отвору я прикріпив жолобок з білої жерсті, а Оська підставив коричневу пляшку. Не встигли ми відійти, як із дерева в пляшку закапав ледь жовтуватий березовий сік. Поки пляшка наповнювалася соком, ми перекидалися на вологому ще лужку, всіяному торішнім листям, полохаючи зябликів, і кашкетами ловили на перших весняних квітах мохнатих чорно-червоних джмелів.

Джмелі жалісно гули у нас у кашкетах, ми обережно вбивали їх сосновою трісочкою і, вбивши, діставали з джмелиних животів білий рідкий мед.

Ми запам'ятовували, де яка пташка починає вити гнізда, щоб згодом прийти подивитися на її пташенят. Так, перекидаючись і дивуючи один одного новими знахідками, ми, нарешті, потомлені, ось як зараз, падали на молоденьку травичку.

А згодом, коли березового соку набігло в пляшку багато, ми випили його тут-таки, на поляні. Він булькотів у нас у горлі, трохи гіркуватий перший сік весни! Облизуючись, ми стежили один за одним, щоб, бува, ніхто не відпив зайвого.

Який жаль, що зараз не можна було наточити соку з цих беріз, — увесь сік давно вже пішов у листя, — а то ми напилися б його досхочу.

— Еге, це було б здорово! — сказав Куниця. — Ну, гаразд, ходімо, чи що.

— Справді, ходімо, тут же дрібниця залишилася дійти, — погодився я.

Куниця швидко схопився на ноги, залишивши після себе вм'ятину на лужку.

Петько Маремуха підвівся неохоче, потягаючись, мов ситий кіт. Він ледар у нас, цей коротун.

— Ходімо, ходімо, нічого тобі потягатися. Там спочинеш. Ач, розпозіхався, — сказав Куниця, і ми покинули березовий гай.