Стара фортеця

У Старій фортеці

Прокинувся я рано-вранці. Сонце ще зійшло над стріхою сарая. Я побіг на город. Там з крайньої грядки я одну по одній повисмикував рожеві редиски й повернувся в дім. Тихо ступаючи по кухонній підлозі, я дістав з полиці почату тіткою буханку хліба, відрізав собі дірчастий окраєць і, посипавши хліб сіллю, сів на табуретку. Незабаром на кухонному столику залишилися тільки хлібні крихти та позрізуване гострим ножем мокре від нічної роси мохнате листя редиски. Я вже збирався йти, коли з спальні, позіхаючи, вийшла тітка.

— Ти чого ледве світ підвівся? — спитала вона, дивлячись на мене заспаними очима.

— А я піду до Юзика Стародомського задачі з арифметики розв'язувати. Мені ж до гімназії лікар заборонив ходити, — от я дома з Юзиком і попрацюю.

— Які там іще задачі спозаранку? Людей будити. Брешеш ти, мабуть… — буркнула Марія Опанасівна й, нечутно ступаючи підійшла до мене. — Ану, покажи лишень! — наказала вона.

Я обережно, так, наче на тілі у мене була небезпечна рана, оголив живота й показав тітці почервоніле місце під першим ребром. Тітонька прижмурила заспані очі й, мало не торкнувшись носом мого вигаданого лишая, сказала:

— Ну, дурниці — він загоюється… Затягається вже.

— Де там затягається! — крикнув я й швидко опустив сорочку. — Це вам так здається, а мені боляче й свербить здорово. Ой, як свербить! — І обома руками я став швидко й старанно, перед самісіньким тітчиним носом розчухувати свій живіт.

— Та ти збожеволів! Не чухай! Не чухай, тобі кажуть, — злякано замахала руками тітка, — розчухаєш, а тоді й короста нападе. Покинь чухати! Іди краще змасти цинковою маззю.

Я йду в спальню. З шумом відчиняю ліву шухляду комода, де тітка зберігає свої ліки.

Я вмочую мізинець у фарфорову баночку з цинковою маззю. Потім, піднявши сорочку, густо змащую липкою білою маззю свій вигаданий лишай і наклеюю круглий клаптик пластиря. Це для того, щоб показати Куниці. Нехай рана має якнайстрашніший вигляд, тоді він розповість про неї в класі, і ніхто навіть не подумає, що мене виключили з гімназії.

— Випий молока! Тут залишилося вчорашнє, кип'ячене! — гукнула мені з кухні Марія Опанасівна.

Вона вже загримотіла каструлями й листами.

— Не хочу, я наївся! — відповів я тітці й побіг на вулицю.

За високими ворітьми в дворі у Куниці бігає їхній лютий кудлатий собака. Не встиг я ще й зупинитися біля паркана, як він, почувши чужого, люто загавкав і кинувся до воріт. Клятий пес — не можна навіть зайти у двір. Відійшовши на середину мостової, я протяжно загукав:

— Юзику! Юзю! Ходзь тутай!

Мовчання. Тільки, розлючуючись, хрипить і давиться під ворітьми пес.

Тільки б на мій крик не вийшов батько Куниці.

Та ось грюкають двері, й з палісадника, відігнавши собаку, вибігає Юзик. Очі в нього поприпухали, обличчя м'яте, сонне, й на лівій щоці червоніє відпечаток рубчика подушки.

— Ой, як ти рано, Василю! У нас іще всі сплять, — протираючи очі, бурмотить Куниця.

— Де там рано! Млин Орловського вже давно працює.

— А де твої книжки?

— А навіщо вони мені?

— Як-то навіщо? Ти хіба не підеш до гімназії?

— Не піду. Лікар Бик заборонив мені ходити в клас. У мене стригучий лишай, я заразний. — І я гордо ляснув себе по животі.

— Який лишай? Що ти вигадав?

— А ось — дивись. — І я, морщачись, підняв сорочку.

Мазь розтанула й розповзлася, жовтенький клаптик пластиря в'їхав униз і відкрив почервоніле місце.

Куниця цмокнув губами, похитав головою й чи то від співчуття, чи то з переляку промимрив щось невиразне.

— Боляче? — нарешті спитав він.

— Не дуже. Тільки щипає й свербить здорово, а чухати не можна.

— Стривай, стривай, а як же ти купався вчора?

— Купався. Ну, то й що ж з того? Свербіло, тільки трошки, я просто тобі нічого не сказав, гадав — так минеться. А зате вночі несила стало терпіти. Побіг я з тіткою до лікаря Бика. Прийшли, а він спить. Ми його одразу розбудили. Подивився він на мене, головою похитав: «Кепська, — каже, — справа». Маззю звелів це місце мастити й пластирі ліпити. А до гімназії заборонив ходити, поки не загоїться зовсім, — не змигнувши оком, збрехав я Куниці й сам вдивувався, як це все гладко виходить. Я вже сам починав вірити і в свою рану, і в лікаря Бика.

— Папірця тобі лікар дав для директора?

— А навіщо мені папірець, коли післязавтра канікули починаються?

— То, може, ти й у фортецю не полізеш?

— У фортецю я піду, ходити мені можна. Біжи по книжки швидше.

— Ну, гаразд, я зараз. — І Юзик побіг.

Сонце вже виповзло з-за скель — веселе й рум'яне. Ліва половина фортеці, звернена до міста, була освітлена яскравим ранковим промінням. Ми обійшли фортецю з тіньової сторони. Юзик сховав за пазуху зошити й підручники: так йому буде зручніше видиратися.

— Тільки вниз не дивись, а то голова обертом піде, — порадив він мені.

Чіпляючись за виступи квадратного каміння, щільно притуляючись до холодної волохатої стіни, ми обережно вилізли до першого карниза.

— Ну, тепер піде веселіше! Тільки б не запаморочилася голова!

Юзик — молодець. Він сміливо, не дивлячись собі під ноги, закрокував бочком по кам'яному карнизу.

Десь унизу, під фортецею, біліла звивиста дорога в село. Щойно ось ми йшли нею, а звідси, згори, вона здавалася дуже-дуже далекою.

Я не можу дивитися на шлях, а гляну — страх поймає — високо.

— Ех, що буде, те й буде!

Я повернувся до безодні спиною і, майже торкаючись губами замшілої стіни, затамувавши віддих, пішов по карнизу слідом за Куницею.

І ось, нарешті, ми добралися до Папської вежі. Слідом на Куницею я проліз через розламані грати всередину вежі. А тепер треба пробратися на фортечне подвір'я. Туди веде інше вікно, що виходить всередину фортечного подвір'я.

Куниця обережно визирнув з цього вікна, та раптом злякано кинувся назад і притиснув до губів палець.

Кілька секунд ми стоїмо мовчки.

Кого Куниця побачив? Може, сторож уже прогулюється із своєю важкою палицею по фортечному саду? Або хлопці з Заріччя випередили нас і збивають камінням черешні? А може, ще гірше — петлюрівці приїхали сюди вчитися стріляти?

В цей час я почув чиїсь голоси, потім заіржав кінь і заглушив усе. Знову розмовляють. Говорять голосно всередині фортеці. Та хто б міг бути тут так рано?

Чи не краще, поки нас ніхто не помітив, вибратися з ножі назад до підніжжя фортеці? Там уже нас ніхто не найме.

Але Куниця задумав інше.

Він ліг на запорошену підлогу вежі й знаками запропонував і мені зробити те саме. Повільно, плазом ми добралися по всипаній вапном підлозі до вікна й, ледь-ледь підвівши голови, глянули вниз, на подвір'я фортеці.

Унизу, під найвищою черешнею, стоїть чорний фаетон з піднятим верхом. Лаковані крильця фаетона виблискують на сонці, і навіть у тонких блискучих спицях коліс грає сонячне проміння. У фаетон запряжені двоє ситих карих коней. Вони струшують мордами й тягнуться до трави. Нам чутно, як побрязкують їхні вудила.

Віддалік, біля Чорної вежі, до яблуні прив'язаний запряжений у прольотку сірий плямистий кінь. І кінь, і прольотка дуже схожі на виїзд лікаря Григоренка. У нього точнісінько такої ж масті кінь і така сама низенька, на два місця, прольотка з лакованою дугою над голоблями.

Біля фаетона, під черешнею, півголосом розмовляють троє петлюрівців у темно-коричневих жупанах, туго підперезаних ременями, у жовтих чоботях. Один із петлюрівців спирається на гвинтівку і якось чудно морщить лоб. А осторонь, у затінку фортечної стіни, стоять ще якісь люди. Один з них — невисокий, у зеленій непідперезаній сорочці, в пошарпаних штанях, з непокритою, коротко, під машинку, обстриженою головою. Він одразу ж здався мені дуже знайомим. Де тільки я міг його бачити? Він трохи згорбився, обличчя його звернене до нас — стомлене, жовтаве, хворобливе.

А навпроти нього стоїть Марко Гржибовський. Він тримає в руках якийсь папір; я чую уривчасті негучні звуки його голосу. Гржибовський читає цей папір непідперезаному чоловікові. На широкому ремені у Марка теліпається великий револьвер у дерев'яній кобурі, з другого боку висить довга шабля. А недалеко від Гржибовського стоїть, прихилившись до зеленої яблуні, лікар Григоренко. «То це його прольотка прив'язана біля Чорної вежі!» На Григоренку вишита сорочка й солом'яна панама з блакитною стрічкою. Мабуть, вусатому, схожому на запорожця лікареві дуже нудно з усіма цими військовими. Він поглядає на гілки яблуні й носком свого тупорилого австрійського черевика ліниво колупає землю під яблунею.

Чого це він приїхав сюди з петлюрівцями так рано?

Марко Гржибовський скінчив читати.

На зеленому фортечному подвір'ї, освітленому ранковим сонцем, стало зовсім тихо.

Навіть петлюрівці біля фаетона принишкли.

Марко повільно згортає білий папір учетверо й ховає його у верхню кишеню англійського френча захисного кольору. Поправивши револьвер, він кричить щось до трьох петлюрівців — ті виструнчились, притиснули до себе гвинтівки, й відгомін од крику Гржибовського несподівано далекою луною пробігає довгим занедбаним подвір'ям фортеці.

Петлюрівці, взявши рушниці наперевіс, важкими широкими кроками підходять до похнюпленого, обдертого чоловіка.

Маленький криволиций петлюрівець торкає його за плече й киває на бастіони.

Чоловік у зеленій сорочці стомлено повертається і йде до зеленого бастіону. Тільки тепер я помічаю викопану біля самого схилу бастіону, на зеленому моріжку, свіжу довгасту яму. Чорний горбочок землі, мов насип перед окопом, зводиться над нею.

Куниця боляче штовхає мене під бік. Чого він хоче?

Дійшовши до чорного горбочка, босий чоловік, немов у забутті, не поспішаючи роздягається. Спершу він скидає верхню сорочку. Кволим рухом руки він одкидає її вбік на зелену траву і, напівприсівши, скидає спідню сорочку. Певне, йому важко стояти. Ось він роздягнувся до пояса й стоїть на траві під зеленим півкруглим бастіоном, оголений, худий, з випуклими ребрами, що проступають під шкірою.

Я пильно дивлюсь на цього голого чоловіка й усе ще нічого не розумію: навіщо він став роздягатися; не купатися ж він зібрався тут, на фортечному подвір'ї?

І лише коли троє петлюрівців, притиснувши до плечей коричневі блискучі гвинтівки, завмирають на місці, — я раптом змірковую, що відбувається зараз унизу. Я розумію, чого сюди приїхали раннім ранком петлюрівці, навіщо вони привезли з собою худу, тяжко хвору людину.

Мені страшенно хочеться заплющити очі, втекти, не бачити того, що відбудеться ось зараз перед нашими очима.

Але гвинтівки в руках петлюрівців вирівнюються дедалі пряміше, троє солдатів міцно стоять на розставлених йогах; ледь подавшися вперед, вони ціляться, припадаючи обличчям до полірованих прикладів.

Голий, понурий чоловік, зібравши останні сили, здригається, випростовується. На чорному насипу він одразу здасться високим, тонким. І, піднісши над головою кулак, він кричить петлюрівцям, що поприпадали до гвинтівок:

— Мене ви вб'єте, але народ український вам не обдурити й не вбити ніколи, кати! Хай живе Радянська Украї-иа-а-а!

Вітер доносить до нас уривки його хриплого, простудженого голосу.

І тільки тут я впізнаю жовтого, хворобливого чоловіка.

Та це ж його привів до нас у дім Іван Омелюстий того весняного сльотавого вечора, коли відступали червоні! Це ж його Марія Опанасівна вкладала на кованій скрині й напувала чаєм з сушеною малиною, а він, виткнувши з-під ковдри руку, став показувати мені пальцями на освітленій стіні різні кумедні штуки. Це ж він так страшно клацав зубами, коли Іван розмовляв з моїм батьком. Виходить, він не пішов з червоними; виходить, тітка обдурила мене. Я схопився, виткнувся з вікна.

«Облиште, пустіть його, він дуже хворий, він нікому нічого не зробив!» — хотів закричати я, але слова застрягли у мене в горлі, а Куниця одразу ж потяг мене вниз, і я впав на коліна.

Кирпатий Марко Гржибовський махнув шаблюкою. Три гвинтівки майже одночасно підстрибнули в руках петлюрівців. Відгомін рушничного залпу лунко прогримів у бастіоні, в амбразурах чорних порожніх веж.

Потривожені пострілом галки знялися з своїх гнізд і крякаючи закружляли над фортецею. Здавалося, все місто принишкло там, за фортецею, вслухаючись у густу луну пострілів.

Голий чоловік так, наче йому стало холодно, зіщулився, притис до грудей руки, нахилився набік і тоді повільно, повільно, немов засинаючи, схиливши голову, повалився на землю, до викопаної біля його ніг чорної довгастої. ями.

Тоді неквапною ходою, спираючись на сучкувату вигнуту палицю, до ями підійшов лікар Григоренко. Поклавши на траву панаму з блакитною стрічкою, він нахилився й став обмацувати біле тіло того, що впав. Григоренко закинув назад його голову, легко торкнув очі.

Потім він випростався, обтер руки об білу хусточку й щось тихо сказав Гржибовському.

Марко швидко підійшов до насипу й ногою скинув убитого в яму.

Поки петлюрівці клацали затворами і, викидаючи в траву стріляні гільзи, розряджали гвинтівки, Марко Гржибовський і вусатий Григоренко удвох підійшли до лікаревої прольотки.

Гржибовський виліз на її передок так, що прольотка одразу накренилася вліво, й гукнув:

— Стороже, стороже, йди-но сюди!

На Маркове гукання прийшов сторож у пошарпаному брилі. Він ішов повільно, кульгаючи, з острахом оглядаючись навкруги. Підійшовши до Гржибовського, він скинув бриль і вклонився.

— Візьми-но в екіпажі заступ та швидко закопай он ту могилу. Тільки як слід, добре! Тоді травою закидай. І нікому не смій говорити про те, що бачив. Зрозумів? А ні, то… — І Гржибовський торкнувся револьвера. — А собі за роботу, — додав він милостиво, — ось його шмаття візьми.

Сторож дістав з фаетона заступ і підійшов до ями. Не дивлячись у могилу, він квапливо став підбирати чорну, з жмутами зеленої трави землю й поспішно, незграбними кидками засипав нею застреленого петлюрівцями чоловіка. Заступ тремтів у сторожа в руках. Мабуть, уперше випала йому на долю така страшна робота.

А Марко Гржибовський, наче кучер, сів на передку прольотки і, вийнявши з кишені срібний портсигар, простягнув його лікареві. Кришка портсигара, клацнувши, злетіла догори, вони закурили. Голубий дим здійнявся над прольоткою. Зіпершись на її крило, лікар показував Маркові рукою то на яблуні, то на. черешні. Потім він нахилився до підніжжя яблуні й схопив жменю угноєної, пухкої землі. Він підніс на долоні цю землю Гржибовському, бережно розтер її в руках і тоді, прицмокнувши губами, відкинув набік.

Певно, він хвалив сторожа, який добре доглядає дерева у фортеці. А сторож уже засипав яму землею і зеленим дерном. Роздумуючи, він постояв хвилину над могилою й тоді швидко підібрав розкидану на траві одежу убитого. З цими речами в одній руці, з заступом у другій, кульгаючи, пін підійшов до прольотки й знову вклонився Гржибовському. Марко виплюнув недокурок, скочив на траву і, поправивши кашкет, взяв від сторожа вимащений глиною заступ.

— Е-гей, хлопці! — гукнув він до петлюрівців і з усього розмаху перекинув їм заступ.

Ті відскочили, а заступ, перекрутившись у повітрі, впав у траву, біля задніх коліс фаетона.

Марко разом з Григоренком сіли в прольотку.

Двоє петлюрівців, з гвинтівками в руках, теж полізли всередину фаетона, а третій, маленький, передавши їм свою рушницю, виліз на козли й узяв батіг.

Лікар Григоренко натягнув віжки, і його легка прольотка перша виїхала з фортеці через відчинені сторожем ворота.

М'яко погойдуючись на пружних ресорах і підстрибуючи, слідом за нею покотив з фортеці на вулицю чорний, и піднятим верхом казенний фаетон. Ситі коні, обплутані нарядною збруєю, махали хвостами.

Чути було, як, збігаючи вниз, до моста, коні дзвінко зацокотіли копитами по голому камінню бруківки.

Сторож зачинив ворота й повернувся назад на подвір'я.

Бриль його лежав на бастіоні біля засипаної могили. Спираючись на сучкувату ясеневу палицю, з одягом убитого під пахвою, сторож стояв посеред фортечного подвір'я похмурий і насуплений.

— Васько, а чи не той це більшовик, котрого спіймали вчора в Старій садибі? — тихо, тремтячим голосом, прошепотів Куниця, обдаючи моє обличчя гарячим диханням. — Я після купання зустрів біля Успенської церкви Сашка Бобиря, і він мені казав, що з Старої садиби синьожупанники під рушницями вели якогось більшовика. Може, це він самий? Ти не чув про це?

Ні, я не чув про це. Та якби навіть і чув, мені важко було б зараз про це розмовляти.

Я бачив його живого перед цим всього лиш один раз. Я не знаю, хто він, як його звуть, чи є в нього сім'я, я нічого не знаю про нього й не довідаюсь, певне, поки не повернеться з Нагорян мій батько, поки не повернеться Радянська влада.

Тепер цей чоловік став мені рідним і близьким. Мені навіть думати було тяжко, що він не встане з цієї чорної ями, не примружиться, глянувши на небо, від сонячного світла, ніколи не посміхнеться й не прийде в гості до мого батька як давня, добре знайома, своя людина.

Куниця знову штовхнув мене.

— Васько, давай зліземо до нього, га? — шепнув він, киваючи вниз на сторожа.

Я обернувся до Юзика й побачив сльози у нього на очах. Куниця плакав. Йому було страшно залишатися тут, у цій холодній, напівтемній вежі, після всього, що ми побачили на фортечному подвір'ї. І тільки-но я подумав про це, як мені самому перехопило віддих і, одна по одній, великі сльози закапали з очей. Я одразу затулив обличчя долонями, перед очима пішли зелені кола, але однаково це не допомогло — сльози бігли дедалі дужче. Я повернувся вбік і припав чолом до холодної стіни. Я бачив перед собою в темряві падаючого хворого комуніста, я чув його останній, передсмертний, грізний і віщий вигук:

— Хай Живе Радянська Україна!

«Душогуби кляті! Кого ви вбили?» Цієї хвилини я поклявся, що помщуся за смерть убитого петлюрівцями більшовика. Нехай попадеться мені вночі в Крутому провулку кирпатий Марко Гржибовський! Я одразу провалю йому голову каменюкою.

І з болю, з досади, що ми не змогли перешкодити Маркові Гржибовському, коли він розстрілював нашого нічного гостя, я заревів ще дужче.

— Не треба, Васько, ой, не треба! Ну, ходімо звідси! Ну, прошу тебе!.. Ну, ходімо вниз! — також схлипуючи й сіпаючи мене за лікоть, зашепотів Куниця.

І, не дочекавшись відповіді, він виткнувся з вікна. Обережно звісивши ноги на фортечну стіну, він сміливо пішов по ній, розсуваючи гілки чагарника, що перетинали йому шлях. Почувши шум, сторож підвів голову. Він побачив Куницю, який ішов по стіні, але не закричав, як завжди, і навіть не зрушив з місця.

Я витер кулаком сльози й спустився на подвір'я слідом мп Куницею. Зстрибнувши із стіни, ми обидва, повільно ступаючи по м'якій траві, підійшли до сторожа.

— Дядьку, вони вбили того комуніста, що в Старій садибі вчора спіймали?.. Еге ж, дядьку? — спитав у сторожа Куниця Так, наче сторож був його давній, добрий знайомий.

— Звідки я знаю? — глухо, насторожено відповів сторож. Він недовірливо розглядав нас.

Обличчя у сторожа поблизу було зовсім не таке вже страшне, яким здавалося здалека. Він, мабуть, давно не стригся, голова в нього була заросла, волосся спадало на засмаглі вуха.

— А ви чиї будете?

Ми назвалися.

Виявляється, сторож знає Юзикового батька. Про мого він тільки чув.

— Бачили? — помовчавши, все ще недовірливо спитав нас сторож.

— Ми у вежі сиділи! — пояснив я.

— Того самого, — тепер уже більш твердо сказав сторож. — Я спершу не зрозумів, чого вони сюди їдуть. Відчинив ворота й питаю: цілий день стрілятимете? А той офіцер глянув і сміється, ірод окаянний. Та ще й одежу його мені дав. А навіщо вона мені, тільки гріх на душу взяв. — І сторож подивився на речі вбитого.

Ми розглядали зелену, вимащену вапном гімнастерку і подерту сорочку.

— Дядьку, а ви нас пустите у фортецю, ми квітів нарвемо й принесемо сюди, йому на могилу! — сказав Куниця.

Сторож погодився.

— Тільки увечері приходьте, — попросив він, — бо вдень вони тут вправляються, — онде всю стіну кулями поколупали…

Ми розсталися з сторожем як свої люди. Старий сам відчинив нам ворота.

Повз підземний хід, через фортечний міст ми пішли до міста. Куниця подався до гімназії, де давно вже почався перший урок, а я — додому.

Розходячись, ми умовилися, що сьогодні ввечері Куниця зайде до мене, і ми разом підемо рвати квіти для могили вбитого у фортеці чоловіка.