Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Полювання на Бублика

Вже споночіло, коли до двору діда Припічка під’їхала машина Павла Панасовича.

— Ну все, діду Михайле, я пішов, бо вже директор є, — почувши сигнал автомобіля, Остап вискочив з-за столу.

— Та доїж, ніде він не дінеться, твій директор, — спинив його дідусь.

— Дуже не можна наїдатися: раптом мені доведеться лізти в нору.

— Ну, добре. Мішка взяв?

— Узяв.

— Зараз я тобі ще брезентові рукавиці дам, щоб тебе той звір не покусав. Чуєш, а може, все-таки я з вами поїду? Запряжемо Сиву, тихенько собі, бо машина ж гуде — ще налякаєте тваринку.

— Ні, не треба. Машиною швидше доїдемо, — закрутив головою Остап. Йому, по правді кажучи, чомусь вже не хотілося мати нічого спільного з дідовою кобилою. В Остаповій пам’яті ще свіжими були спогади про те, як він двічі постраждав через неї. — Та й фари в машини, діду Михайле. Можна буде посвітити на нору.

— То як собі хочете. Довго там не тиняйтеся полями, бо ж ніч. Хату не зачинятиму, прийдеш — защипнеш двері на клямку, якщо я вже засну.

Остап кивнув і вибіг надвір.

Вночі за селом усе було геть не таке, як уранці. Остапові кілька разів здавалося, що треба звертати з дороги в поле, вони лишали дорогу, їхали голим тереном, але впізнати місцину годі було й сподіватися. Тоді Павло Панасович зупиняв машину, і Остап виходив на вулицю. Та хоч як він роздивлявся, як силувався побачити хоч якісь прикмети, за якими міг би зорієнтуватися на місцевості, все було марно. Відтак вони знову поверталися на дорогу, проїжджали трохи вперед, тоді вкотре звертали з дороги... і так кілька разів.

— Ну?.. — Павло Панасович вряди-годи благально дивився на Остапа.

— Зараз, зараз... — невпевнено відповідав юнак. — Щось подібне... ні, не тут.

— Згадуйте, дорогенький. Дивіться, бо... — Павло Панасович замовкав, та Остап і сам розумів, що Бублик — остання їхня надія на порятунок всієї школи. Якщо вони не впіймають байбака, то...

В якусь мить в Остаповій голові чорним круком почала шугати смутна думка про те, що їм так і не вдасться знайти Бубликову нору.

Але їм таки пощастило. Фари автомобіля намацали в темряві білу грудочку, що лежала посеред шляху. Це був шматочок зефіру.

— Гальмуйте! — несамовито зрадів Остап. — Зефір на дорозі!

— От іще! — директор машинально натиснув на гальма. — Зефір?

— Зефір. Глушіть машину, виходьмо.

— Тьху! — розчаровано випалив Павло Панасович. — А я думав, що ви нору знайшли, Остапе Валерійовичу. Не хочу я зефіру. Тим більше з мікробами.

— І я не хочу зефіру. Але ми й не будемо його їсти. Зефір — це орієнтир, Павле Панасовичу. Це ж тут дядько Тягнирядно згубив кульок з ласощами. А потім визбирав, але одну штучку, мабуть, не помітив. Отже, нора зовсім поряд.

— А, — радісно кивнув директор, — це ж інша справа! Ходімо, тільки тихцем.

Вони взяли мішок і ліхтарики. До нори підкралися навшпиньки. Павло Панасович уважно роздивився круглий отвір, що вів у помешкання байбака.

— Чудово, — стиха промовив директор. — Молодець, Остапе Валерійовичу, що запам’ятали місце.

— Якби ви застрягли так, як я, то й ви б запам’ятали, — запевнив директора вчитель. — Тільки я більше в нору не полізу.

— Не треба лізти. Все одно нора завузька для нас із вами.

— А як же ми його звідти витягнемо?

— Я спробую покликати. Сподіваюся, що він пам’ятає. Що не забув мій голос і вийде на нього. А ви, Остапе Валерійовичу, тут неподалік не бачили інших виходів з-під землі?

— Ви маєте на увазі запасні виходи?

— Так. Повинно бути ще кілька. От би знайти їх. Але давайте спочатку тут спробуємо.

Павло Панасович упав навколішки, нахилився над норою і почав кликати:

— Бублику! Бубличку! А йди-но сюди! Бубличку! Ходи, не бійся, це я по тебе прийшов. Виходь, товстунчику, підемо додому.

З нори — ані звуку.

— Бублику!.. Не хоче. Нумо шукати ще нори.

— А може, він уже в зимову сплячку вклався? — раптом осінило Остапа. — Ми ж тоді нізащо його не добудимось.

— Ні, не вклався. По-перше, вересень тепер теплий, він ближче до кінця. Тобто ближче до кінця місяця заляже на зиму. А по-друге, на зиму байбаки закупорюють входи й виходи багном, перемішаним з грудками й калом. Світіть, Остапе Валерійовичу, шукаймо.

Дуже швидко вони знайшли ще один отвір, що вів під землю. І тут Павло Панасович хвилин із п’ять закликав Бублика взятися за розум і вийти нагору. Але все без пуття.

Поблукавши ще з добрих півгодини, шукачі надибали третій вхід у нору. Але й з нього до них ніхто й носа не показав.

— От, біда! От, горечко! — ледь не плакав Павло Панасович. — Ну, Бубличку, ну, ріднесенький, виходь. Не я — уся школа просить. Виходь...

Остапові було шкода дивитися на директора. Він і сам неабияк засмутився.

— Слухайте, а може, ми його виженемо з нори? Налякаємо, покричимо, — запропонував юнак.

— Та де там! Не виженеш його. Він глибоко сидить. А почнемо шуміти — ще глибше заб’ється. А може, його й немає там. Хтозна, чи це його основна нора, велика? Чи мала, запасна. Бо в байбаків є й такі. В них вони лиш інколи переховуються і дуже рідко ночують.

— А раптом вийде? Все одно ж немає інших варіантів, — стояв на своєму Остап. Шкода, не спробувавши, їхати додому.

— А, горіло б воно! — махнув рукою директор. — Давайте спробуємо! Тільки так: у цю діру я вставляю ліхтарик і йду. Йду до першого входу. Він найбільше схожий на основний. Ти йдеш до третьої діри, наставляєш проти неї мішка і ждеш.

— Добре.

— Може бути, що є ще й інші виходи — у байбака їх буває і більше трьох, але. Але будемо сподіватися, що Бублик не встиг так розгалузити свої тунелі. Він не надто багато часу мав для цього. Навесні лиш утік. Отже, я стану там з другим ліхтарем, теж запхну його в нору й почну. Тобто почну кричати й гупотіти ногами. А ви стійте, тримайте якнайдужче мішка і, якщо Бублик вискочить, то вискочить. Я маю на увазі, що він вискочить на вас, Остапе Валерійовичу. Тобто в мішок. Отоді мерщій закручуйте гичку й тримайте, аби він не вистрибнув.

— А він схоче тікати саме моїм виходом? — засумнівався Остап.

— Якщо тікатиме, то напевно. На інші не наважиться, бо там буде світло. Ну, гайда.

Так і зробили. Поклали ліхтарик в один отвір, затулили розкритим мішком інший, а в третій Павло Панасович почав світити і єрепенитись. Та ще й ногами тупотів.

З хвилину нічого не відбувалося. Але потім Остап почув якийсь звук. Це було, ніби десь зовсім поряд з-під землі проривається потік води. За тим ураз щось вдарило об дно мішка — і юнак ледь не випустив його з рук. Миттєво зорієнтувавшись, Остап обіруч притис край мішка собі до живота і перехопив міцніше. В мішку бився байбак, але тепер Остап тримав міцно.

— Є! — не своїм голосом закричав він. — Є, Павле Панасовичу! Ваш Бублик попався! Давайте мотузку!

Щастю директора не було меж. Він ще ніколи так швидко не водив свого «Москвича», як тепер, повертаючись до школи.

— Ми врятовані, Остапе! — на всю машину кричав він. — Боже мій милий, ми врятовані! Буде їм живий куточок! Буде! Та вони тепер, як побачать мого Бублика!.. Ну, дякую, Остапе Валерійовичу, дякую! Якби не ви...

— Немає за що, — ніяково відповів юнак. — Ще тільки півсправи зроблено. Тепер головне — завтрашній день пережити.

— Переживемо, ось лиш привеземо Бублика до школи. Там ви все добре відремонтували?

— Все в порядку там, не переймайтеся.

— От і добре. Ми його так у мішку поки що й покладемо до клітки. Нехай за ніч заспокоїться, а зранку Геннадій Іванович уже випустить. Ви й не уявляєте, Остапе, який я щасливий!

Але Остап уявляв. Він теж був дуже задоволений.