Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Свято знань

На подвір’ї Глинятинської семирічки було де яблуку впасти. Нечисленні школярі стояли ріденькими рядами, тримаючи в руках букети айстр і гладіолусів, зрізаних щойно зранку мамою чи бабунею у квітнику під хатою. Усі — від першокласників, яких було всього двоє, до семикласників, яких було аж восьмеро, — уважно слухали директора школи Павла Панасовича, вже доволі літнього чоловіка. Він поправив картату краватку і врочисто розпочав першовересневу лінійку.

— Дорогі діти, дорогі батьки, дорогі вчителі! — промовив директор і прокашлявся. — Але в першу чергу — дорогі діти! Ви дуже дорогі для всіх нас. Тому в цей урочистий, не побоюсь цього слова, дорогий день, я хочу сказати. Хочу сказати вам такі слова. Дорогі мої, сьогодні, в цей прекрасний день, коли осінь викрадає в літа ключі від світу і ховає в свою щедру, плодоносну кишеню, а наші пернаті друзі вже збираються в далекі мандри, щоб прокурликати нам з небес своє прощальне «курли», ніби кажучи: прощавайте, прощавайте, лишайтеся тут, а нам вже летіти й летіти! Та в такі предалекі краї, що...

Погляд Павла Панасовича поринув в осіннє небо, а руки він розкинув так широко, ніби хотів те небо обійняти — від краю й до краю. Завуч Парасина Павлівна, що стояла поруч, смикнула директора за рукав:

— Павле Панасовичу, лінійка.

Директор опустився на грішну землю, здивовано обвів поглядом присутніх, потім прокашлявся й продовжив свою промову:

— Дорогі мої, ми з вами зібралися на нашому прекрасному, дорогому й приємному нашим очам подвір’ї школи. Зібралися, щоб розпочати новий навчальний рік у нашій славній Глинятинській школі номер... гм-гм... без номера. Як завжди, найдорожчими для нас є наші першокласники, — продовжував Павло Панасович, — наше поповнення, хоч воно цього року й не дуже... не дуже повне. Та менше з тим. Дорогі мої, нумо привітаймо в наших дружних школярських лавах. Привітаймо цих найменших гризунів. Гризунів, так сказати, граніту науки. Прошу, ось вони!

Старенька вчителька молодших класів Ніна Силівна узяла першокласників за руки і вивела на центр подвір’я. Це були хлопчик і дівчинка. Хлопчик, похнюпившись, волік погляд по асфальту, а дівчинка сполохано позирала з-під велетенських бантів то на школярів, то на директора, то на купку батьків, бабусь і дідусів, що привели їх сюди.

— Ось вони, дорогенькі наші! — сяяв у замилуванні директор школи. — Бережімо їх, допомагаймо їм, плекаймо і жаліймо, бо вони — наше майбутнє, наше дороге, наше найдорожче і... і наше найдорожче. Шкода, що нам бракує. Бракує не тільки учнів, нам бракує ще й учителів, дорогі мої. Так, педагогів, які б віддавали. Віддавали нашим діточкам найдорожче, найкраще, що в них є. Тобто своє серце. Щодня по шматочку і щодня — по найкращому, найпалкішому та найгарячішому. І якби ті шматочки хтось зібрав у одне — то вийшло б величезне, палке, гаряче-прегаряче, переповнене любов’ю до ближнього, співчутливе, доброзичливе, щире, потужне, наче тисяча ракет, що летять і летять у космічний безкрай, несучи вістку від людства про нас із вами, про наші радощі та жалі, наші...

— Павле Панасовичу, — знову смикнула директора завуч, — лінійка.

Павло Панасович отямився, щось пробурмотів сам до себе і продовжив говорити уже не з космосом, а з дорогими школярами та їхніми родичами:

— Але на жаль. На жаль, у нашій багатій на традиції Глинятинській школі бракує. Тобто бракує вчителів.

— І тюлю на вікна! — подала голос Парасина Павлівна.

— Так, — кивнув директор, — цього року ми сподівалися на прихід нового. Я маю на увазі не тюль, а нового вчителя — молодого, перспективного, культурного і вихованого. Такого, який би власним прикладом прокладав шлях. — Директор звів очі до неба, широко розкинув руки, та завучка була вже напоготові. Вона смикнула директора за полу піджака.

— Павле Панасовичу! Лінійка!

— Лінійка, — машинально повторив директор. — Тож я кажу про прокладача. Тобто про викладача. Про вчителя, який прокладав би вам, дорогі діти, світлий шлях у Країну знань. Але, дорогі мої, він чомусь не з’явився. Хоча райвно обіцяло і направило. Направило до нас молодого вчителя. Та його немає. Хоча ми так сподівалися. Ми так ждали. Але не діждалися. Поїли, як то кажуть, усі жданики, а його нема. Проте це не затьмарить нам дорогого й пресвітлого Свята знань! Ми не будемо сумувати. Ні! Сьогодні на подвір’ї нашої славної школи вкотре продзеленчить. Продзеленчить перший дзвінок — і всі ми скажемо: «Добрий день, рідна школо!». Ми з оптимізмом будемо дивитися в майбутнє. Бо воно, повірте, світле й щасливе! І воно, дорогенькі мої, вже десь дуже близько. Воно йде до нас семимильними кроками. Поспішає на всіх вітрилах, щоб змінити наше з вами життя...

Останні директорові слова потонули у хвилях оплесків.