Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Остапів талант

Хлопець, щось весело мугикаючи собі під ніс, ішов польовою дорогою. Час від часу він звертав на обочину, щоб зірвати там якісь не відомі йому бляклі квіточки. Якби хто побачив і почув зараз юнака, то ніколи б не подумав, що не далі як півгодини тому причмелена конячина чкурнула хтозна-куди з його речами. Ні, Остап не побивався за пропажею. А навіщо? Якби він журився після кожної неприємності, то смутнішої людини на землі просто не було б. Адже Остап Квіточка мав безперечний талант устрягати в халепи.

У дитсадочку хлопчик часто перевертався з горщика, а під час обіду в його тарілці любили топитися мухи, та ще й на диво дебелі; у школі він отримував найбільше щиглів від старшокласників і частіше за всіх попадався на очі сердитій прибиральниці бабі Жені; а в інституті Остапові постійно не таланило на екзаменах: він увесь час витягав білети, на котрі не знав відповіді, а його шпаргалки викладачі знаходили, хоч би де він їх ховав.

Хоч би за що Остап Квіточка брався, на нього скрізь і завжди чигали не зовсім приємні несподіванки й сюрпризи.

Якось у зоопарку у нього вцілила власним гівенцем макака, а коли він написав на табличці біля мавп’ячого вольєра «Обережно: мавпи дуже влучно кидаються гівенцями!», його впіймали працівники зоопарку, добряче нам’яли вуха і витурили геть, не давши продовжити екскурсію.

Словом, у житті хлопця халепи були таким самим буденним явищем, як сніданок, обід і вечеря. Різниця лише в тому, що іноді вони траплялися не тричі на день, а частіше.

Тому-то Остап і не переймався. Яка користь з журби й переживань? Ні, це йому не пасує, краще посміхатись і радіти життю. І Остап радів.

Спочатку, щоправда, він часто замислювався про те, чому він такий невдатний, але нічого путнього придумати не міг. Воно й не дивно. Бо ж хлопчина зовсім не пам’ятав тієї важливої ночі, в яку він народився і був проклятий. Так само, як безневинно вкушена ним тітонька акушерка нічого не знала про свою прабабцю. А прабабця її була знатною відьмою і знала море всяких прокльонів і заклять. Тож добра частина її відьомської кебети передалася акушерці, котра в хвилину раптової, хоч і миттєво-мимовільної люті, сама того не бажаючи і не відаючи, накликала на бідолашного хлопчика безліч халеп. Добре, що хоч устигла над самісінькою підлогою впіймати малюка за вуха.

Саме відтоді Остап зробився дуже клаповухий і дуже невезучий. Скільки тих халеп скоїлося, годі й рахувати! Неприємності чекали на Остапа щодня і щокроку, сипалися на нього, наче хрущі на вишню. Проте хлопець їх і не рахував, і не брав близько до серця.

Ось і тепер, відпочиваючи, сидів при дорозі і весело заплітав біленькі й жовтаві квіточки у великий вінок, а скінчивши роботу, поклав плетеницю собі на голову, встав і, усміхнений та щасливий, рушив до села.

Остап не знав, які неприємності спіткають його попереду, як не знав і ще одного: майже двадцять чотири роки тому халепи почалися не тільки в нього — вони прийшли в життя ще однієї... істоти.