Стонадцять халеп Остапа Квіточки

В гостях у Тягниряднів

Петро Бредович і Анжела Джолівна були тяжко здивовані. За все своє кипуче інспекторське життя вони не те що не їли, а навіть ніколи й не бачили стільки вареників за раз. Тітка Галя Тягнирядниха на славу постаралася. І з м’ясом наварила, і з вишнями, і з сиром, і навіть з грибами. Усе це вона виставила на стіл у чотирьох глибочезних мисках перед поважними гостями з області. У глинянім глечику була густа-прегуста сметана.

Дядько Василь теж не пас задніх і довершив композицію двома суліями з оковитою власного виробництва. В одному бутлі була, звісно, зефірівка, в другому — мармеладівка. Тягнирядни вміли приймати гостей.

— Канєшно, у нас усе по-простому, — ніби вибачаючись, зауважив господар, — але чим багаті, тим і раді. Прошу до столу, зараз покуштуєте найкращого в світі напою.

Анжела Джолівна налягала на вареники, Петро Бредович делікатно відмовлявся від зефірівки, але по півчарочки мармеладівки перекидав, виголошуючи при цьому довгі як собача пісня тости. Спочатку за здоров’я господарів, потім за те, щоб у хазяйки руки не боліли, потім за кохання й за Анжелочку Джолівну, а далі знову і знову за вдалу перевірку й успішне закриття безперспективної Глинятинської «семирічки».

— А що, справді закриєте нашу школу? — щоразу сплескувала в долоні тітка Галя. — А де ж дітки вчитимуться?

— Безсумнівно! — запевняв інспектор. — А діти у район ходитимуть. Там і школа нова, і вчителів достатньо. Правда, Анжелочко Джолівно.

— Авжеж, авжеж, — кивала помічниця. — А подайте-но мені ще отих вареничків. То з чим?

— То з грибами, якщо ваша ласка, — чемно відповідала хазяйка. — Їжте на здоров’я.

— А вашій школі гаплик, — копилив губи Петро Бредович. — День-два попрацюємо — і аллєс капут.

— Але ж і непроста, мабуть, у вас робота? — допитувалася тітка Галя.

— Та є трохи, — погоджувався головний інспектор. — Нервова до неможливості. Оце бачите? — він ляснув себе по лисині. — Це, думаєте, що?

— Голова? — припустила жінка.

— Ні, — заперечив уже добре захмелілий Петро Бредович, — ні, це не голова. Так, фактично це голова. Але яка? Це не проста голова. О, шановні, це золота голова!

— Воно-то так, канєшно, — встряв у розмову дядько Василь, — але, як той казав, не все золото, що блищить.

— Істина! — випалив інспектор. — Ви мудрий чоловік. Ви все бачите, як воно є. Правильно — блищить. А чому? Бо нерви. Нерви, шановні, усе нерви. Он Анжелочка Джолівна пам’ятає, які тут колись буяли хащі! — з цими словами Петро Бредович знову ляснув себе по лисині.

— Шалені, — підтвердила товстуха. — Пригадую, коли я перейшла з дитсадка в облвно працювати, то у вас такий чуб був, що аж ну.

— А ви і в дитячому садочку працювали? — спитала господиня.

— Було діло. А перед тим ще в пологовому будинку. Ну, то я ще зовсім молоденька була.

— Мабуть, цікаво в пологовому будинку працювати? — оживилася тітка Тягнирядниха. — Немовляточка там тобі, як пуп’яночки... Ох, і люблю ж малечу!.. Але чому ж ви покинули ту роботу, перепрошую?

— Чому? — задумалася товстуха. — Хто його знає. Я й не думала про це ніколи. А й справді: чому я пішла з пологового? Сама не знаю. Наче якийсь чорт мене напоумив. Дивно, чому ж я таки пішла? А, чого вже там! Пішла — та й годі. Навіщо минуле ворушити. Ану ж, скуштую ще одненького з тієї мисочки. То з чим, перепрошую?

— З вишнями, з вишнями, — тітка Галя підсунула вареники до інспекторки. — Зі сметанкою беріть, в нас сметанка своя, домашня.

— Багато не можу, бо дієта.

— Як хочете, то я вас навчу, як можна лисини здихатися, — запропонував Тягнирядно Петрові Бредовичу.

— Я вже всі засоби пробував, — скептично мовив інспектор. — Усе — брехня. Видурюють у людей гроші.

— Я, канєшно, не знаю, що ви там пробували, але мій дід мав таку лисину, як сковорода, і то йому допомогло. І без усяких грошей.

— А що ж за метод? — Петра Бредовича починала розбирати цікавість.

— Народний, — відповів дядько Василь. — Ото робити треба так. Берете теля...

— Яке теля?

— Звичайне телятко берете, — продовжував Тягнирядно. — Хочете — бичка, хочете — теличку. Однаково. Яке підвернеться, таке й берете.

— А де? — здивувався інспектор.

— Не знаю, то вже ваша морока, де брати, але десь берете.

— Ну, нехай буде, — здався Петро Бредович. — І що далі?

— Далі починається головне.

— Заждіть-заждіть, — перебив дядька Петра інспектор. — Анжелочко Джолівно, чи не могли б ви взяти свій нотатник і з цього місця все детально записати? Я вас прошу.

Після того, як головна помічниця була готова конспектувати, дядько Василь продовжив:

— Отже, так. Ви підходите до теляти і так лагідно кличете: минь-минь-минь. Це щоб телятко трохи до вас звикло і не думало, що ви хочете його скривдити абощо.

— Чого б це я кривдив телят? — пирхнув Петро Бредович.

— Ви, канєшно, кривдити нікого не будете, — заспокоїв його дядько Василь, — але, канєшно, воно ж на вас подивиться і може подумати, що ви хочете зробити якусь дурницю.

— Господи, — посміхаючись, махнув рукою інспектор, — я й дурниць зовсім не знаю! Нехай заспокоїться — ніяких дурниць я не робитиму.

— Правильно, дурниці робитиме теля, — сказав дядько Василь.

— Теля?

— Канєшно. Коли ви підійдете і скажете «минь-минь-минь», — одразу нахиляйте до нього свою голову. Отоді телятко почне лизати вам лисину.

— Лизати лисину?! — аж протверезів інспектор. — Але навіщо?

— Бо телятко мале, дурне, йому що не дай — воно лизатиме. Чи то лисина, чи відро, чи фара від трактора, — телятку однаково, така вже в нього особливість. Для нас це не головне, основне для нас, щоб верхні шари шкіри на вашій голові просякли цілющою телячою слиною.

— Цілюща слина? — ще дужче здивувався Петро Бредович.

— Дід саме так і казав. Через кілька таких сеансів у вас починає рости чуприна.

— Це ж треба, — задумливо проказав інспектор. — Дуже схоже на брехню. Що ви скажете, Анжелочко Джолівно?

Анжелочка Джолівна так напхалася варениками, що нічого не здужала сказати. Вона просто гикнула і стенула плечима.

— Не вірите — не треба, — образився Тягнирядно. — Ну, вип’ємо по останній — і в люлю.

Посеред ночі господаря розбудили легенькі, але настирливі поштовхи в плече. Перед хазяйським ліжком висвічував ребрами Петро Бредович.

— Вибачте, — сконфужено промовив головний інспектор, — не спиться мені. Думки, знаєте, всякі.

— Може, по чарочці, — взуваючись у капці, — запропонував господар.

— Та ні. Чуєте, а я оце подумав: у вас же, мабуть, і хазяйство є?

— Канєшно.

— Он воно як. І корова?

— Є й корова. Лиска зветься.

— Як цікаво. А дозвольте спитати: у неї часом теє... телятка немає?

— Чого ж. Канєшно, є телятко, — все зрозумів дядько Василь, — накиньте щось, бо надворі вже прохолодно.