Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Попався

Грішники таки вистежили Вельзепера. Він утрапив до їхніх лабетів. Уже вкотре.

Ніхто не знає, скільки змучений недодідько проспав у рятівному тунелі. День, два, три... Він теж не знав. Пам’ятає лише, що в якийсь момент, прокинувшись, відчув біль у всьому тілі. Найбільше йому пекли збиті й порізані об гостре каміння руки. А ще пекло в голові. Пекла думка про те, що не зумів захистити Ґорзулію і лишив на поталу лихим грішникам. І через таку виснажливу думку ще більше сил полишило його кволе тіло, але підсвідомий страх примусив сердегу звестися на лікті й проповзти ще далі тунелем. Він ліз довго, сантиметр за сантиметром долав підземний коридорчик, кілька разів спинявся, збирав докупи рештки сил і просувався далі. І лише коли його тонкий звірячий нюх уловив ледь відчутний, але не схожий ні на що інше, дух свіжого, не підземного повітря, Вельзепер знову припав головою до сирої долівки й зомлів.

Вдруге його опритомнив страх. Це було глибоке відчуття, що зародилося, здавалось, навіть не в його, Вельзеперовім, єстві, і зовсім не тепер. Це був страх, який перейшов до нього в спадок ще з тих первозданних часів, коли хтось із його прародичів уперше намислив ослухатися й повстати проти небесних сил. Це був пекельний страх. Це був страх, у якому не було нічого, крім самого страху.

Він розбудив недодідька, дав йому силу не просто повзти, він дав снагу долати підземне пристанище галопом на чотирьох. А ще той страх відікрав у нього спогади про все, навіть про Ґорзулію.

Вельзепер мчав наосліп, гнався й чув, як ноги грішників-переслідувачів стрясають землю над ним і під ним, то праворуч, то ліворуч — скрізь. Вельзепер кілька разів натикався на яскраве світло. Тоді він розумів, що це світло знищить його, що в нім він спалахне, як пір’їна в багатті. Тоді недодідько круто розвертався і гнав своє знеможене тіло в інший бік, завертав у розгалуження тунелів, але знову натикався на світло.

Так він бігав, аж поки не попався. Все сталося миттєво. На якусь частку секунди Вельзепер збагнув, що вже не біжить, а борсається в пастці. Недодідько відчув себе кажаном. Йому здалося, що це він сам себе впіймав і посадив до задушливої торбини. Тоді нечистий спробував знайти латку в ній і розширити дірочку. Та ніякої латки й ніякої дірочки не було. Ця торба виявилася цупкою.

Зовні до Вельзепера долинали голоси грішників. Чортолови, що кудись його несли, раділи, наче бісенята. І говорили про якісь бублики. І нечистому кілька разів навіть здалося, що ті грішники думають, наче він, Вельзепер, теж бублик.

Чортик просидів у торбі кілька годин. А коли пастку відкрили, то він опинився в невеликому загоні. Кругом було неймовірно ясно. Не вірячи власним очам, Вельзепер усе ж мусив відзначити, що потрапив у верхній світ. Він задер голову догори і крізь вічка металевої сітки помітив високо над собою безмежну синь Ґорзулиних очей. І тут він згадав про кохану. І в ту ж мить збагнув, що бачить небо, — і закляк.

Отак Вельзепер і сидів — із задертою в небо головою й відкритим ротом, аж поки до загону прийшло багато малих і кілька дорослих грішників. Вельзепер навіть не думав, що грішники бувають такі маленькі. Люди з галасом обступили його загорожу. Тоді нечистий заплющив очі, щоб не бачити, як його битимуть чи мучитимуть. Але його ніхто не бив. Натомість просто запахло яблуками. Вельзепер відкрив очі — зрозумів, що перед ним ніякі не грішники, це просто діти. Бо ж невже грішники пхали б йому через огорожу їжу? Так, кілька дитячих рук пропонували йому соковиті жовті яблука! Вельзепер несміливо взяв одне і почав їсти. Чим змусив захоплено заплескати в долоньки найменше дівчатко.

Нічого смачнішого в житті Вельзепер досі не куштував. Друге яблуко взяв сміливіше. Потім йому запропонували цукерку. Цукерки недодідько взагалі тільки на малюнках бачив. А коли він поклав солодощі до рота, то вже остаточно збагнув, що втрапив зовсім не в жорстокі руки грішників-чортоловів. Він утрапив до звичайних людей. І, схоже, люди були цьому раді.