Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Злодія впіймали

Остап похнюплено сидів на м’якенькому стільці в директорському кабінеті і м’яв у руках пошарпаний віночок. Щойно за допомогою нашатирного спирту хлопця привели до тями. Під час падіння з Сивої він так гепнувся грудьми об землю, що знепритомнів. Тепер, коли бідолаха очуняв, директор вирішив улаштувати йому допит.

— Хто ви в біса такий? — сердито спитав Павло Панасович.

— Я Остап Квіточка.

Хлопець встав, подаючи руку. Але виявилось, що під час падіння гумка в його трусах урвалася. Остап ледве встиг підхопити труси рукою і одразу ж сів.

— Як ви кажете? — перепитав директор.

— Остап Квіточка, — повторив хлопець. — Остап Валерійович.

— Не пасує, — буркнув Павло Панасович.

— Даруйте? — не зрозумів молодий учитель.

— Ваше по батькові не пасує до трусів, — пояснив директор. — Валерійович — і труси в горошок... ні, якось не в’яжеться.

— Згоден, — Остап кисло глянув на своє розмите відображення в полірованій шафі, що стояла навпроти. — А які б ви труси порадили до мого по батькові?

— Можливо, у смужку, — невпевнено відповів Павло Панасович і задумався. — Ні, краще картаті. Точно, картаті — як у шотландців... Слухайте, що ви мені голову?! Голову морочите своїми трусами?! — раптом скипів директор. — Я вам директор школи, а не дизайнер одягу... Хоча один дизайнер у нашій школі, до речі, вчився. Андрійко. І в люди, між іншим. Вибився в люди. Цікавий хлопчик був, творчий. Усяке було, але ж навіть такий талант не дозволяв собі. Не дозволяв отак, як ви оце. До чого вже креативний хлопчик був, але й той не в’їжджав на урочисту лінійку голяка!

— Брехня, я в’їхав у трусах, — почав сперечатися Остап.

У цей час у двері постукали. Увійшла завучка Парасина Павлівна.

Остап був чемним і вихованим, він же не міг сидіти, коли жінка стоїть. От і підвівся.

Але ж і горе з тими трусами!..

Парасина Павлівна з вереском вискочила в коридор.

— Та дайте ж раду!.. — вигукнув директор. — Парасино Павлівно, поверніться, ви мені потрібні!.. — кинув він услід завучці. — Дайте раду своїм трусам!

Але на поклик начальства в дверях знову з’явилася завучка. Вона подумала, що останні слова теж звернені до неї.

— Ну, знаєте, я від вас, Павле Панасовичу, такого не чекала, — пирхнула Парасина Павлівна і так торохнула дверима, що на директорський стіл з важливими документами посипалася штукатурка.

— У вас немає якоїсь мотузочки — підперезатися? — запитав Остап.

— Божевільний день, — голосно видихнув Павло Панасович, витягнув з власних штанів пасок і подав хлопцеві.

Вдячний Остап заходився підперезуватись, а директор тим часом набрав номер учительської. Після кількох невдалих спроб Павлові Панасовичу таки вдалося набрати номер, і він заговорив у слухавку:

— Добрий день. Хто це? Приведіть мені, будь ласка. Кого, кого! Парасину Павлівну, кого ж іще! Дякую.

За хвилину у двері знову постукали.

— У вас там все гаразд? — директор опасливо зиркнув на свого «гостя».

— Все пречудово, — завірив господаря кабінету хлопець і для певності підморгнув.

— Це ви, Парасино Павлівно? — голосно спитав Павло Панасович.

— Я, Павле Панасовичу, — суворо відповіли з-за дверей, — але якщо ви не облишите свої дурнуваті розіграші, то я не збираюся заходити.

— Прошу, прошу, Парасино Павлівно, то було непорозуміння.

Двері ледь-ледь прочинились. Потім ще трохи.

В щілину просунулася голова завучки.

— Заходьте, заходьте, не стидайтеся, — припрошував директор. — Нічого такого не буде. Знайомтеся, це ось Остап... як вас там по батькові?

— Валерійович.

— Остап Валерійович Квіточка, — вів далі Павло Панасович і раптом затнувся: він не знав, як далі представити хлопця, бо ж так і не з’ясував, що він за один. Але на допомогу поквапився сам Остап.

— Я молодий спеціаліст, — промовив він, встаючи й поправляючи пасок на трусах.

— Спеціаліст, кажете? — директор усівся в своє крісло. — Сідайте, Парасино Павлівно, зараз нам молодий чоловік пояснить.

— Що? — спитав Остап.

— Усе, — вистрелив директор. — Якого профілю ви спеціаліст?

Тут у двері постукали. Зазирнув дідусик у спортивному костюмі.

— Вибачте, Павле Панасовичу, тут діти гуску впіймали. Куди її?

— Ваша? — спитав директор Остапа.

— Моя.

— Заносьте сюди, — звелів директор.

— От, зараза, ревматизм життя не дає, — зігнувшись ледве не вдвоє, дідусь зайшов до кабінету.

— Беріть свою гуску, молодий чоловіче, — буркнув директор, — і розказуйте.

— Не знаю, з чого й почати, — знітився хлопець.

— З гуски й починайте, — порадила Парасина Павлівна.

— Добре. Гуска власне не моя, — почав Остап, — мені дали потримати.

— А коняка? — спитав директор.

— І коняка не моя. Мені дали на ній посидіти.

— А навіщо ви цілу торбу зефіру висипали посеред школи? — поцікавилася завуч.

— Та й зефір не мій, — відповів хлопець, — дали понести.

— Мені все ясно, — рубонув Павло Панасович. — Ви таки спеціаліст. І таки молодий. Спец, чи як там по-вашому буде?

— По-моєму? — розгубився Остап.

— Ага. Як там серед вашого брата кажуть? Ви ж спеціаліст з привласнення чужого, я правильно розумію. Парасино Павлівно, ану, вийдемо на хвилинку. Зачекайте, юначе, ми зараз.

Директор безцеремонно виштовхав завучку за двері й замкнув їх на ключ. Остап ні в сих ні в тих лишився стояти з гускою посеред директорського кабінету. Знічев’я хлопець почав роздивлятися кабінет. Його увагу привернула фотографія в рамочці, що стояла в директора на столі. На карточці було зображення ранкового Остапового знайомця — великого рудого байбака. А під нею підписано: «Бублик». Остап хотів негайно повідомити Павлові Панасовичу, що якраз цей Бублик винен у його «безштанстві», але директорів розхвильований голос, що долинув з коридору, геть збив його з пантелику:

— Вітаю вас, Парасино Павлівно! Дожилися.

— Я вас не розумію, Павле Панасовичу.

— Не розуміти треба, а дзвонити. Ми щойно впіймали злодюгу, шановна! Мерщій дзвоніть до Триндиця!