Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Глухий кажанятник

Вельзепер знав Шпичаки Диявола, як свої п’ять пальців. Скільки ж разів недодідько сходив їх уздовж і впоперек у пошуках кажанів! В усіх кутках пекельних гір він мав кажанятники. Входи до них Вельзепер замощував каменяччям, лишаючи тільки невеликі захитровані місця, де можна було вийняти кілька камінців, аби впустити нову порцію летючих потворок, а потім знову закласти діру.

Вельзепер вів грішників до найбільшого зі зроблених ним кажанячих притулків. Але ця печера була особливою не через свої розміри, і не тому, що останнім часом недодідько напустив у неї більше кажанів, аніж в будь-яку іншу. Просто цей кажанятник був глухий, він не мав виходу нагору.

І ось невеликий гурт, що складався з трьох грішників і чотирьох тубільців, тобто корінних пекельних мешканців, — Вельзепера, Довбні, Копита і Ґорзулії, — стояли перед входом у кажанятник. Перед місцем, де мав бути вхід, тепер грамадилася купа каміння.

— Чого став?! — рявкнув один з грішників до Вельзепера.

Ґорзулія, що увесь час стояла біля свого спасителя, не випускаючи його руки зі своєї, аж здригнулася.

— Прийшли, — відповів на той покрик недодідько і вказав рукою на звалище каменю.

— Ти з нас знущатися надумав? — грішник від обурення аж півня горлом пустив. — Ану, веди до ходу нагору, бо ми тебе на місці підсмажимо!

— А я вам кажу, що ми прийшли. Вихід у цій печері, — промовив Вельзепер, — тільки треба розібрати трохи каміння й залізти всередину. Ось приберіть кілька каменів отам зверху — побачите.

— Ну, гляди, як обдуриш! — Рявкнув грішник і подерся каменюками нагору, туди, куди вказав Невмивака.

Інші грішники подерлися за ним. Услід посунули й Довбня з Копитом, але Вельзепер дав їм знак, щоб спинилися.

Головний чортолов тим часом уже досяг вершини і заходився відкидати каміння. Один, другий, третій камені, викрешуючи з інших снопи іскор, покотилися донизу. Один ледве не збив з ніг Ґорзулію, і та щільніше притулилася до Вельзепера.

І ось, відправивши додолу ще один камінь, ватажок грішників радісно скрикнув: за каменюкою зяяло чорне око порожнечі.

— Є вхід! — вигукнув грішник, озираючись донизу. Тут він і побачив, що ніхто з чортів не збирається лізти за ним. — Гей, ви, нечисть! А вам не хочеться вибратися з цього смердючого пекла? Ха-ха-ха! Чи ви вже звикли?! Ну, як собі хочете — можете лізти до нашого світу, можете не лізти, — однак там і без вас нечисті вистачає! Чао, чортярики! Погостював я у вас, тепер і додому час!

По цих словах ватажок штовхнув униз іще одну каменюку...

Вельзепер смикнув за собою Ґорзулію і гукнув іншим нечистим:

— А тепер — ноги на плечі, браття, зараз тут буде весело!

Доки Довбня та Копито переварювали зміст Вельзеперових слів, сам недодідько з Ґорзулією був уже за добрих десять кроків від того місця, де з чорної плями утвореного грішником отвору навалою поперли сотні і сотні скажених від печерної задухи й безвиході кажанів.

Хмарище рукокрилих потворок накрило собою людей. Нажахані грішники були приголомшені несподіваним нападом, вони відбивалися що було сил, відмахувались від нападників, але ті, наче рій бджіл, обліплювали кожного і боляче вганяли в руки й ноги своїх жертв гострі ікла.

Довбня з Копитом дослухалися до Вельзеперової перестороги і встигли відбігти настільки, щоб не втрапити в самісіньку гущу кажаняччя. Хоч і на їхню долю випало немало летючих кровопивців, проте нечисті потроху віддалялися від печери, на бігу віддираючи від себе мишей і відкидаючи їх якнайдалі.

Вельзепер і Ґорзулія мчали так, що аж викрешували копитами іскри з кам’яної стежини. Вони бігли довго, може, з годину, аж поки не попадали знеможені просто на землю. Віддихавшись, повставали і знову побігли. А коли пересвідчились, що гонитви за ними немає, перейшли на крок і стали шукати якоїсь криївки, де можна було б переночувати. І весь цей час їхні долоні міцно тримали одна одну.

Поночіло. Закохані недодідько та фурія сиділи вкупоньці під величезним валуном на краєчку прірвистого плато і дивились, як поволі пригасає пекельний день.

— А як там, нагорі? — тихо спитала Ґорзулія.

— Не знаю, — відповів Вельзепер. — Кажуть, там гарно: дерева ростуть, є зелена трава, небо, кажуть, є.

— А що таке дерева? — Ґорзулія зустрілася поглядом з Вельзепером. — І яке те небо?

— Небо? — недодідько задумався. — Я чув, що воно таке, як твої очі, мій вогнику, — блакитне.

— Якби ж то хоч разок його побачити, — замріяно зітхнула фурія.

— Побачимо, — Вельзепер ще дужче пригорнув до себе кохану. — Обіцяю. Я знаю, де справжній вихід нагору.

— Я боюся, — стиха зронила бісичка. — А раптом для нас там не знайдеться місця.

— Оцього я не знаю. Але побачимо. Принаймні спробувати треба, бо тут усе одно через грішників нам життя не буде.

— А там, нагорі, вони теж є?

— А куди ж без них? Є.

— Цікаво, чи всі людські душі грішні?

— Кажуть, що всі. Але не всі пропащі, Ґорзю. Далеко не всі.

— Це добре. Дуже добре.

Ґорзулія поклала голову на Вельзеперове плече і спробувала уявити собі небо.