Стонадцять халеп Остапа Квіточки

В живому куточку

Оновлений живий куточок тішив око Павла Панасовича. Директор аж світився, йдучи мінізвіринцем поруч з головним шкільним інспектором області.

У відремонтованих і вичищених кліточках, клітках і загонах походжали кури, індики, сиділи, хрумаючи буряками та морквою, кролики й нутрії, стояли, жуючи сіно, кози та вівці. Тварини трохи обвиклися на новому місці й тепер з цікавістю проводжали поглядами всіх, хто минав їхні несподівані житла.

Однак біля однієї невеликої загорожі робилося щось неймовірне. Там зібралися чи не всі школярі. Неважко було здогадатися, хто став її мешканцем. Усі скупчилися біля вольєра, у який минулої ночі директор і Остап принесли Бублика.

Павло Панасович, Василь Васильович і Остап Валерійович звіддаля почули гамір, захоплені вигуки і сміх, що раз по раз вибухав у натовпі.

— Їсть! Дивіться — він яблуко їсть! — гукав хтось із старших учнів.

— Зараз я дам йому цукерку! — пропищав хтось із менших любителів тварин.

— Ой, я не можу! — за мить почувся голос Геннадія Івановича. Він теж був серед юрби. — Розмотує! Розмотує, туди б його! Їсть, їсть!.. От кумедія!..

— Ти диви! — знову продзвенів захоплений дитячий голос. — Як мед — то й ложкою! Ще просить.

Павло Панасович занепокоївся й хотів нагримати на бешкетників, гукнути, щоб не сміли давати байбакові цукерок, бо солодощі для гризунів — не найкраща їжа, але... Але не хотів, щоб Василь Васильович подумав, наче він дуже строгий до школярів.

— От, бешкетники, — тільки й промовив він, вибачливо посміхаючись. — Загодують тваринку цукерками. — Ану, діти, ану! Дайте пройти нашому гостю. Ану...

Школярі знехотя розступилися, роблячи коридорчик до загорожі. Врешті-решт Павло Панасович, Василь Васильович, а з ними й Остап дісталися до бажаного об’єкта.

— Ну ось, шановний Василю Васильовичу, — промовив директор, вказуючи рукою у напрямку вольєра, познайомтеся: це наша гордість, мій улюбленець — Бублик.

— Бублик? — якось спантеличено перепитав інспектор.

— Еге ж. Наш шкільний байбачок.

— Байбачок? — чомусь знову перепитав Василь Васильович.

— А що вас так?.. — Павло Панасович сам нарешті перевів погляд на байбака і... перехрестився.