Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Несвідома категорія

Не встигли за Вельзепером зачинитися двері, як телефон не столі Ґорзулії задзеленчав наче навіжений. Секретарці кольнуло в грудях від неприємного передчуття.

— Відділ фіксації лихослів’я! — якомога бадьорішим голосом відповіла фурія.

— Відділ технічного обслуговування турбує! — відповіли в слухавці. — Передайте вашому начальству, що ваш пульт відремонтовано. Там просто запобіжники полетіли, так що можете користуватися.

— А дані, останні дані збереглися? — запитала фурія.

— Все там на місці. Кажу ж вам: просто запобіжник накрився. Пам’ять не постраждала. Можете відновлювати роботу на тій ділянці.

Ґорзулія легенько постукала до пана Люцивула.

— Щойно дзвонили з технічного відділу. Кажуть, що пульт не згорів, його вже відремонтували й заново підключили.

— От і добре, Ґорзуліє... Ідіть. Нагадаєте мені, коли я мушу пити бовтанку від нервів. А доти не турбуйте.

— Гаразд, пане Люцивуле. Але...

— Що іще?

— Техніки сказали, що пульт не було зіпсовано. Вони замінили кілька дротиків у щитку і поставили новий запобіжник.

— От і чудово! Що там ще? — починав дратуватися начальник.

— Не гнівайтесь. Просто я хотіла сказати, що ви могли б подивитися останні дані з пульта. Може, той... Вельзе...

— Вельзедрищ, — підказав Люцивул.

— Ні, здається, його якось інакше звати. Але... байдуже. Так от, він, може, й справді зафіксував щось суттєве. І електроніку ж не дуже-то й попсував, а ви його так покарали.

— Ота купка лиха? Оте задрипане нещастя? Та воно саме себе покарало, Ґорзуліє! Не пхайте свого носика не в свої справи.

— Вибачте. Просто я подумала, що він такий...

— А ви не думайте, полум’яна моя. Ви тут не для того, щоб думати, а для того, аби вправлятися зі смоловаркою і робити, що я скажу. Так що припиніть думати про всяке паскудство, краще роздрукуйте мені електронний звіт з того відремонтованого пульта.

— Зараз, зараз, я миттю, — секретарка вискочила з кабінету й кинулася до комп’ютера.

Через дві хвилини звіт уже лежав на Люцивуловому столі.

— Ага, добре, — начальник відділу узявся читати папір. — Ага, таки є прокльон... Сім балів, ага... Ну що ж, Ґорзуліє, відправте факс із цими даними до відділу втілення прокльонів. Ми свою справу зробили, тепер нехай вони займаються.

— Зараз відправлю, я миттю, — поспішила до приймальні секретарка, та Люцивул зупинив її в дверях:

— Ану, чекайте, чекайте. Зразу не побачив: тут же несвідома категорія... Так, так... От що, дорогенька, зберіть-но досьє на проклиначку. На оцю, як її тут, Анжелу Джолівну Марущак і зареєструйте усе це діло в Програмі захисту проклиначів. Нехай секретний відділ подбає, щоб ця Анжела Джолівна більше ніколи не перетнулася з проклятим і, чого доброго, не попросила в нього вибачення. Бо ж тоді все піде коту під хвіст, прокльон буде знято.

— Невже ви думаєте, що вона ще коли-небудь зустріне того малюка? — здивувалася секретарка.

— Думаю чи не думаю, але краще підстрахуватися, золотко. Бо ці несвідомі прокльони — таке слизьке діло, що ну його. Зробіть, що я сказав, Ґорзуліє, нехай перекваліфікують ту жіночку, переведуть кудись у іншу галузь. Щоб вони вже ніколи не трапились одне одному, навіть якби й раптом щось прознали про цей прокльон і захотіли стрітися.