Та дівчина

ПІСЛЯ

— Безкофеїнове капучино та брауні! — вигукнув бариста, а коли ніхто не озвався, повторив: — Напівжирне безкофеїнове капучино з корицею і горіхове брауні!

— Ой, — Ганна ніби прокинулася, — так, це я замовляла.

Дякую. Вибачте. Я щось задумалася.

Хлопець поставив замовлення із чеком на стіл. Ганна взяла горнятко й скуштувала свій напій. Хороша кава, у «Кафетерії» вона завжди смачна. Потім глянула на рахунок і одразу ж відставила чашку. Сім фунтів сорок пенсів. Тут завжди було так дорого? Мабуть, не варто було замовляти те брауні. Вона ж навіть не голодна.

Телефон завібрував так різко, що Ганна аж здригнулася. Мабуть, черговий клятий репортер із прихованого номера. Сьогодні зранку вона вже помилково взяла слухавку, а якби була уважнішою, ніколи цього не зробила б.

Дістала телефон із сумки й, побачивши ім’я на екрані, щиро здивувалася. Емілі Ліппман.

Вона відповіла.

— Ем! Так несподівано.

І справді — Емілі не озивалася вже... ніби два роки? Ні, вони, власне, підтримували зв’язок. Ще з університетських часів дружать у фейсбуці, тож Ганна знає про її успішну академічну кар’єру. Тільки вона та Г’ю справдили ті очікування, які всі мали на початку навчання. Ганна читала неприступно складні статті з теоретичної математики, які Емілі публікувала, підписуючи їх невимушено, як-от: «Отже... написала дещо новеньке». Це контрастувало з тими жорсткими амбіціями Емілі, які запам’яталися Ганні в Пеламі. Емілі ж відповідала на нечасті публікації Ганни, здається, зі щирою прихильністю. «Дай знати, коли знову будеш на півдні!» — так Емілі прокоментувала її найсвіжіше фото з Додсворта.

Однак спілкування у фейсбуці — це ілюзія дружби, бо в реальному житті вони не бачились і не розмовляли одна з одною вже давно, ще від Раянового весілля. Насправді Ганна навіть сумнівалася, чи Емілі взагалі має цей номер, хоча згодом пригадала, що таки давала його після останньої зміни.

— Я чула новини, — мовила Емілі. Принаймні її безоглядна відвертість залишилася з нею. Завдяки їй Ганна відчула, що розмовляє з близькою людиною, а тому заспокоїлась. — Усе гаразд?

— Так, — відповіла Ганна з упевненістю, якої насправді бракувало. — Ну я була шокована, звісно ж, але все добре.

— А ще Г’ю розказав мені, що ти вагітна. Вітаю!

— Дякую, — відказала Ганна, однак здивувалася, що Емілі дотепер спілкується з Г’ю. Вона ніколи не вважала їх справжніми друзями. — А я й не знала, що ти досі контактуєш із Г’ю.

— Інколи. Минулого року він був на різдвяному концерті для випускників. Здається, він відвідує Оксфорд досить регулярно. Казав, що ви з Віллом взагалі туди не їздите.

— Просто з Единбурга до Оксфорду дуже довго їхати, — відповіла Ганна, хоча й розуміла, що це непереконливе виправдання, особливо з огляду на те, що Г’ю також живе в Единбурзі. — Майже навколосвітня подорож.

— Ага, — скептично кинула Емілі. Не треба бути Шерлоком Голмсом, щоб зрозуміти, чому Ганна не хоче їхати до Пеламу.

— А ти була на зустрічі випускників минулого року? — запитала Ганна, лише щоб змінити тему. Для неї самої нема нічого гіршого, аніж спілкуватися з колишніми однокурсниками, згадуючи «найкращі роки життя». Бо що їй казати? Правду? Що Ейпріл переслідує її, як неупокоєна душа? Що її недовге перебування в Пеламі стало нескінченним жахіттям, від якого вона й досі не оговталася?

— Ні, — відповіла Емілі. — Г’ю, здається, був. Мені всі ці випускницькі штучки геть не до душі. Ну я заходила кілька разів на обід. Нечасто, бо здебільшого ці різдвяно-випускні витребеньки до сверблячки бундючні. Та вже як повернулася до Оксфорда, то мушу проявити трохи охоти... ну знаєш, підтримувати старі зв’язки.

— Ох... — Ганна пригадала, що Вілл казав їй про це минулого року. — Я забула, що ти вже не в Лондоні. Ти тепер працюєш у Бейлліолському коледжі, так? Це ж наступний етап у кар’єрі після Пеламу?

— Так, фактично все вернулося на круги своя, — сухо мовила Емілі. — А щодо наступного етапу в кар’єрі... та навіть не знаю. Багато хто так каже, але, як на мене, у Бейлліолі хіба що винний погріб кращий, та й по всьому.

— А як воно — повернутися?

— Е-ем, ну дивнувато... якщо чесно. Принаймні спочатку. Вона притихла. Запала довга мовчанка. Ганна намагалася вигадати, що казати далі, але зрештою заговорила Емілі. Тихіше, ніж досі.

— Анно, а в тебе точно все гаразд?

— Якусь мить Ганна не могла відповісти. Вона заплющила очі, підняла окуляри на лоба й затиснула пальцями ямочки біля перенісся.

— І так, — врешті мовила вона, — і ні. Тобто насправді негаразд. Але й не зовсім погано. У моїх словах є хоч крихта логіки?

— Так, — сумно відповіла Емілі, — бо я відчуваю те саме. І знову залягла мовчанка. Ганну пройняло дивне відчуття: ніби час і не минав — от вони знову в Оксфорді, розмовляють телефоном зі своїх кімнат. На гостру пронизливу мить її охопило бажання, аби це здійснилося — щоб вона могла побігти коридором і сказати Емілі, що йде до СКВ, запросити її на каву...

Потім Емілі заговорила знову, цього разу гучніше:

— Хотіла ще дещо спитати. З тобою часом не намагався зв’язатися репортер Ґерайнт Вілльямс?

Це ім’я викликало в Ганни дивний щем, бо нагадало про електронні листи. Вона кивнула, забувши, що Емілі її не бачить, а тоді мовила:

— Так. Він написав мені на імейл. Але я не відповіла. Я навіть не прочитала листа, якщо чесно. А що він хотів?

— Не знаю. Він дуже наполегливо просив мене поговорити з ним. Я, звісно ж, відмовилась, але... навіть не знаю. Він, очевидно, Раянів друг.

— Раянів?

Ганна була шокована. Вона припинила спілкуватися з багатьма з коледжу, але найбільшу провину відчувала саме перед Раяном.

— Здається, він познайомився з ним ще в «Геральді». Сказав, що саме Раян розпалив його цікавість до цієї справи. Ти його бачила?

— Ґерайнта?

— Та ні, Раяна, — нетерпляче відповіла Емілі.

— Ні. Після того як у нього стався інсульт, не бачила, — відповіла Ганна, прикусивши губу. — А ти?

— Тільки раз, коли його виписували з лікарні. То був справжній жах, після того я більше не могла його навідувати. Але Ґерайнт сказав, що йому зараз краще.

— Ага. Ну я рада, — невпевнено відповіла Ганна.

Цього вона й боялася. Певною мірою саме тому так і не наважилася відвідати Раяна. Не лише через спогади, які ця зустріч пробудила б, а й через нові враження, яких вона ніколи не змогла б викинути з голови: замість сміхотливо-насмішкуватого та вродливого хлопчика вона побачила б недорікувату руїну.

— Ґерайнт сказав, що його пам’ять ще не дуже, і пересувається він у кріслі колісному, але пройшов багато фізіотерапевтичних процедур і вже добре говорить. Плюс він може сам їсти, а для такої незалежної людини це, мабуть, дуже важливо. Уявляю, як він ненавидів залежати від Белли. А ще він знову пише. Я не читала нічого, але Ґерайнт сказав, що він може друкувати. То, певно, йому значно краще.

— Я рада, — повторила Ганна. А потім запитала, бо це її мучило: — То що він хотів? Я про Ґерайнта. Як завжди?

Як завжди. М’який фокус; сиропово-солодкі спогади про Ейпріл; «така перспективна...». Світлини її сумних друзів і родини, які горюють через втрату. Потішні історії про плоскоденку, травневі бали й надію на світле майбутнє. А ще якась пікантна подробиця, щоб надати статті знадливо-гострої цікавинки — можливо, натяк на скандал. Підійде й конкуренція між студентами. Дрібка наркотиків, розбещеність або ще якийсь приклад негідної поведінки, щоб читачі аж здригнулися від несхвалення й запевнилися, що з ними такого ніколи не сталося б. Що вони, їхні діти чи онуки відповідальні, а тому годі й говорити, щоб якийсь там хижак заманив їх і задушив у їхній же кімнаті.

Вона ненавидить їх. Журналістів. Подкастерів. І думку про те, як із цим усім живуть батьки Ейпріл, навіть через стільки часу. Вона ненавидить їх усіх.

— Не як завжди... — повільно мовила Емілі, — щонайменше не всяка бридня типу «Ейпріл, яку я знала: розмова з Емілі Ліппман», якщо ти про таке «завжди». Ні, він...

Емілі притихла. Ганна зрозуміла, що вона підбирає слова, міркує, як краще сказати те, що може засмутити, а тому поставила чашку з кавою та спробувала набратися духу.

— Він думає, що Невілл невинний, — зрештою мовила Емілі. — Він думає... він думає, що вони помилилися.