Та дівчина

ПІСЛЯ

Минуле стояло між ними стіною. Вілл мовчки готував вечерю, нарізаючи баклажани й чоризо, а балаканина диктора на Четвертому радіо робила атмосферу ще гнітючішою. Ганна не змогла дібрати бодай якихось слів, тож пішла до вітальні, дістала лептоп і відкрила електронну пошту.

Запанікувавши після маминого дзвінка, Ганна видалила додаток Gmail з телефона. Не хотіла, щоб різкі звуки сповіщень жахали її дорогою додому. Зараз вона так само побоювалася того, що чекає на неї в поштовій скриньці, але відкладати це на завтра — ще гірше. Перед сном, не маючи нічого, що відвернуло б увагу, вона лежатиме й думатиме, що ж там причаїлося в її скриньці, а потім однаково не витримає і знову встановить той додаток. І хай що вона там побачить — викриття чергової таємниці, дражливу зачіпку чи нову спробу маніпулювати нею задля відповіді — через те будь-що в неї підскочить адреналін, а серце шалено закалатає. І вона не спатиме всю ніч, борючись із нудотою від огидної тривоги, невпинно оновлюватиме пошту й у полоні хворобливого жаху гуглитиме ім’я Ейпріл.

Ганна знала це напевне, бо вже переживала подібне. Шквал повідомлень у перші кілька років після смерті Ейпріл — кожен, кожнісінький день. Невпинний ошелешливий потік благань, канючення, набридливих повідомлень: ця масова одержимість через смерть Ейпріл шокувала й зачіпала її за живе.

Після завершення судової справи лавина повідомлень трохи вщухла. Спочатку вони надходили щотижня, а поодинокими стали, коли їм з Віллом вдалося зануритися в побут, перемкнувшись на заспокійливо нудні дрібниці — бухгалтерські курси, купівлю будинку, грошові клопоти й усі інші буденні турботи повсякденного життя.

Тепер їй пишуть украй рідко й майже не телефонують, тим паче, коли вони з Віллом позбулися стаціонарного телефона, а Ганна змінила номер мобільного. Та все ж інколи ті повідомлення таки вигулькують — щоразу, коли ім’я Джона Невілла з’являється в пресі; щоразу, коли його юридична команда подає нову апеляцію або коли хтось публікує книжку про цю справу або запускає новий подкаст. Минуло чимало часу, перш ніж Ганна усвідомила, що ігнорування проблеми — не найкращий варіант.

Ні, краще зробити все зараз, покінчити з усім цим і заспокоїтися перед сном.

На її подив і полегшення, на пошті висіло лише три непрочитані листи. Один від мами, надісланий ще вдень, з темою «Зателефонуй мені». Мама написала це повідомлення перед дзвінком, тож Ганна видалила його.

Другий був з бібліотеки — нагадування про пропущений реченець повернення книжки. Ганна позначила його як не-прочитаний.

Третій, з темою «Запитання», був надісланий з незнайомої адреси.

Серце закалатало ще до того, як вона відкрила лист, і найперший рядок підтвердив її побоювання:

Шановна пані Ганно, ми з Вами незнайомі, тож дозвольте представитися. Мене звати Ґерайнт Вілльямс, я репортер із Daily.

Досить. Більше вона не читала.

Зняла окуляри, щоб текст розмився перед очима, а потім натиснула «Перемістити до запитів» і завмерла, спостерігаючи, як той лист зник.

Ганна сиділа, тримаючи в одній руці окуляри, а в другій — телефон, і дивилася на порожній екран. Пальці раптом стали холодними як лід. Вона сховала їх у рукави джемпера. Відчувала свій пульс: спершу він бився до огиди швидко, а тоді почав поступово слабшати. Якось відсторонено Ганна задумалася, чи вплине цей стрес на дитину. «Вони дуже сильні, — раптом пролунав мамин голос у її голові, заспокійливий і надійний. — Заради бога, жінки народжують навіть під бомбами».

— Усе гаразд? — пролунав голос позаду.

Ганна підскочила, хоча й встигла усвідомити, що це підійшов Вілл. Він протиснувся в крісло поруч із нею, обійняв її, а вона зсунулася до нього на коліна.

— Вибач, — тихо мовив він, — я не хотів відсторонюватися від тебе. Мені просто треба було все це перетравити. Ганна притулилася до його грудей, відчуваючи, як напружилися м’язи його рук від обіймів. Є щось неймовірно заспокійливе в сильному, кремезному Віллі, хай навіть це почуття дещо химерне.

Ганна вже давно не сприймала Джона Невілла як фізичну загрозу, навіть до маминого дзвінка. Зазвичай їй було байдуже, що Вілл вищий, ширший і сильніший за неї, однак саме тієї миті все було навпаки — його присутність заспокоювала більше, аніж будь-які втішні слова.

Вона згорнулася калачиком і притулилася чолом до його грудей, відчувала ііого дихання на своїй маківці, його тепло, що зігрівало замерзлі пальці. Ніби прочитавши її думки, Вілл мовив:

— Боже, в тебе руки як лід! Ану давай їх сюди.

Він узяв Ганнині руки й без вагань поклав їх собі під сорочку. Холодні пальці торкнулися його теплої шкіри. Він здригнувся, та потім, коли той мороз почав поволі танути, розпружився.

— А чого ти завжди такий гарячий? — запитала вона з тремтячим сміхом, а він поклав підборіддя їй на маківку й однією рукою почав гладити по волоссю.

— Навіть не знаю. Може, через довгі роки паскудного центрального опалення в Карне. Люба, мені дуже шкода, що все це сталося саме зараз. Я уявляю, як тобі важко.

Вона кивнула, притуляючись чолом до його ключиці й вдивляючись у теплу темряву між їхніми тілами.

Він знав. Мабуть, він єдиний справді розумів, який складний вир почуттів сколихнула смерть Невілла в її душі.

Здавалося, така новина мала би бути радісною. Джон Не-вілл пішов. Назавжди. Якщо говорити про майбутнє, це точно на краще. Але зараз ця подія викличе сплеск уваги — і розіб’є на друзки ілюзію нормального існування, яку вони досі так старанно підтримували. І це саме тоді, коли вони з Віллом повинні зосередитися на новому житті, яке приведуть у світ, а не думати про те, яке відібрали в них на очах. Дні й місяці після смерті Ейпріл чітко закарбувались у її пам’яті. А той пекучий і невблаганний прожектор нав’язливих ЗМІ тільки посилював усвідомлення, що сталося жахливе. Тоді Ганна хотіла одного: сховатися від усього світу, сісти та погойдуватися всім тілом туди й назад, аж доки зможе примиритися з побаченим. Однак хай куди б вона бігла, хай що робила б, той прожектор і далі вишукував її. «Міс Джонс, хвилинку, будь ласка! Ганно, можна взяти у вас інтерв’ю? Лише п’ять хвилинок, обіцяю».

Десять довгих років, від самого судового процесу, вона ховалася від того прожектора. Десять років першою її думкою щоранку й останньою щовечора була смерть Ейпріл. І вона знала, що Вілл переживає те саме: увесь час, відколи вони разом, тінь пам’яті про Ейпріл нависала над ними. Та впродовж цих останніх кількох місяців — з дитиною й іншими клопотами — вона дозволяла собі... не забувати, ні, бо ніколи не змогла б цього зробити, а хоча б відчувати, що смерть Ейпріл — більше не визначальна частина її життя. І Ганна була цілком певна, що Вілл почувався так само, хоч вони й рідко говорили про це.

Тепер, зі смертю Невілла й неминучим ажіотажем у ЗМІ, їм ще раз доведеться змінити свої номери й відсіювати повідомлення. Ганна знову несвідомо двічі зиркатиме на клієнтів, які заходитимуть до книгарні. У бухгалтерській фірмі «Картер і Прайс», де Вілл працює молодшим компаньйоном, новій секретарці розкажуть, що сталося, і попросять ставити клієнтам ще кілька запитань, перш ніж переадресовувати виклики й призначати зустрічі з Віллом.

Йому теж було важко. Певною мірою навіть важче, хоч він ніколи цього не казав. Та Вілл невипадково поїхав за нею сюди, до Шотландії, країни з власною правовою системою, власними газетами — щонайвіддаленішого місця від Оксфорда, але в межах Сполученого Королівства. Ганна пам’ятає, як він вісім років тому одного похмурого вересневого дня зайшов до книгарні. Вона саме допомагала покупцеві вибрати подарунок на день народження й обговорювала з ним переваги нових книжок Майкла Пейліна проти останніх робіт Вілла Брайсона. Якийсь чи то шум, чи то рух позаду спонукав її обернутись, а там був він. На мить їй відібрало мову. Вона просто прикипіла до місця, покупець і далі радісно торохтів про Ріка Штайна, а її серце гупало-калатало-стугоніло від якоїсь нестримної втіхи.

Через три місяці вони стали жити разом. Ще через два роки одружилися.

Украй дивно: Вілл — найбільше щастя для Ганни, та все ж їх обох пов’язують найгірші події в її житті. Із цього не мало б вийти нічого доброго. Однак їм усе вдалося. Вона завжди знала, що не впоралась би без нього.

Ганна підвела голову, глянула йому у вічі й провела пальцями по щоці, намагаючись прочитати його почуття, що крилися за турботою про неї.

— Усе добре?

— Так, — машинально кинув він, а тоді додав: — Ну не зовсім.

Ганна бачила його внутрішню боротьбу. Саме це й було яблуком розбрату в їхніх стосунках: Вілл подеколи закривався від неї, вдавав, що все гаразд, хоча полум’я мук поривалося поглинути його повністю. Що гірше йшли його справи, що більше стресу він переживав на роботі, що сильніше його турбувало питання грошей, то менше він говорив. «Поговори зі мною!» — саме ці слова вона повторює Віллові вже майже десять років, а він і досі не може зважитися показати свою вразливість і відкрити душу, адже все дитинство не мав права проявити найменшу слабкість.

— Усе добре, — зрештою сказав він. — Або буде добре, коли знайду час обміркувати новини. Але я не мав справи з усім цим, як ти. Я не бачив... — Він на мить затнувся, однак доказав: — Я не зносив того, що пережила ти.

Ганна кивнула — це правда. Так, Вілл теж витримав усе це, і так, Ейпріл була для нього такою самою важливою, а може, навіть і важливішою. Та він не стикався з тим, що побачила Ганна того вечора. І йому не доводилось упродовж наступних тижнів, місяців, ба навіть років знову й знову проговорювати все, що сталося. Спочатку з поліціянтами. Потім з адвокатами. Зрештою свідчити в суді. Та після виголошення вироку нічого не змінилося. Річ у тім, що ніхто не дозволяв їй забути, що обвинувачення проти Джона Невілла ґрунтувалися винятково на її свідченнях.

Вілл знову заговорив: його голос звучав м’якше й нижче, ніж зазвичай, бо Ганна поклала голову йому на груди.

— А може... може, все це певною мірою на краще?

Ганна відповіла не одразу. «Чому саме зараз?» — це запитання не давало їй спокою. Чому зараз, коли вони мали би бути такими щасливими, такими захопленими одне одним і дитиною, своїм спільним творінням. Їй мало бути байдуже до випусків новин і обговорень давно минулого, а надто ж тепер.

Ганна подумала про їхнє минуле: роки, сповнені нескінченним парадом газетних статей, апеляцій і прохань про коментарі. Вона розуміла, що Вілл має рацію. Так, розуміла... але чому ж не вірила ?

— У BBC пишуть, що він готувався до нової апеляції, — сказала вона. Апеляція. Це слово лякало її і до нудоти стискало горло. — Не думаю, що я витримала б. Я просто не хочу нової хвилі уваги, але ти маєш слушність. Переживемо ще це, а там...

Вона замовкла, ніби боялася закінчити думку. Та Вілл допоміг їй і завершив речення — сильним, як і його обійми, голосом:

— Переживемо ще це, і тоді справді все буде позаду.

Тоді, вперше за весь час, Ганна дозволила собі повірити, що так і буде.