Та дівчина

ПІСЛЯ

Вони помилилися.

Ці слова невгамовно дзвеніли у вухах Ганни. Вона кинула десятку на стіл і наосліп виштовхалася з кафе.

На вулиці притулилася спиною до стіни. Відчувала, як дощові краплі стікають по обличчю, а дихання невпинно пришвидшується.

Вони помилилися.

Емілі обережно добирала слова, але «вони» — це евфемізм, зрозумілий для них обох. Хоч до звинувачення Джона Невілла у вбивстві Ейпріл причетні поліція, судово-медичні експерти, судді, присяжні й усі інші, є тільки одна людина, до якої слово «вони» стосувалося насправді.

Ганна.

Саме її свідчення замкнули Джона Невілла у в’язниці.

Вона розповіла спершу поліції, а потім суду про його поведінку. Саме її ім’я стояло на скарзі керівництву Пелам-ського коледжу про домагання; скарзі, яку затерли. Згодом вони улесливо перепрошували і в Ганни, і в сім’ї Ейпріл за своє недбале ставлення до цієї ситуації.

І саме вона, Ганна, бачила Джона Невілла того вечора, як він виринув з темряви сьомих сходів і, опустивши голову, подався геть.

«Вони помилилися» насправді означає, що ти зробила помилку. Ти, Ганно.

Ти звела наклеп на невинну людину.

І раптом вона зрозуміла, що не витримує. Більше не витримує — нічого із цього всього. Ні спогадів, що рояться в голові, ні голосів у вухах, ні облич у натовпі, які з цікавістю дивилися на неї, коли вона затуляла обличчя руками й мовчки кричала, бажаючи лише одного: щоб усе це просто припинилося.

Вона усвідомила, що видала дивний звук, схожий на жалісне схлипування, і якась жінка стурбовано торкнулася її плеча.

— Дорогенька, у вас усе гаразд? Щось із дитиною?

— Ні, — через силу видала Ганна, хоча її відповідь вирвалася з горла як зойк. — Ні, усе нормально, дайте мені спокій.

— Може, у вас легенький шок? — лагідно запитала жінка, але Ганні урвався терпець. Вона не витримувала доброзичливого занепокоєння жінки, не могла говорити про все це.

— Ні, просто дайте мені спокій! — задихаючись, відповіла вона. — У мене все добре.

Потім пропхалася повз ту жінку й вибігла під дощ. У неї не все добре. Їй дуже далеко до того «добре». Але це не тому, що слова Ем шокували її.

Геть навпаки. Вони лише відлуння голосу, що невгамовно нашіптував їй те саме щодня й щоночі впродовж десяти років.

Справді? Вона помилилася?