Та дівчина

ДО

На Пеламській вулиці не було вільних паркувальних місць, тому мати зупинилася біля подвійної жовтої лінії на головній вулиці. Ганна вилізла з машини з найбільшою валізою. Мама пообіцяла Ганні десь припаркуватися, а потім знайти її.

Ганна стояла, спостерігаючи, як від’їжджає пошарпаний «міні». Її охопило дивне відчуття: ніби, вийшовши з машини, вона скинула своє старе «я», як стару шкіру — і тепер може показати світові витонченішу, свіжішу, оновлену версію себе. Версію, від якої по тілу бігли мурашки.

Ганна обернулася й поглянула на герб над різьбленою кам’яною аркою, відчуваючи, як прохолодний жовтневий вітерець, лагідно торкнувшись потилиці, здійняв її волосся. Вона затремтіла від п’янкої суміші хвилювання і захвату.

Ось вона. Вершина всіх її надій, мрій та ретельно напрацьованих стратегій. Один з найстаровинніших і найпрестижніших коледжів одного з найстаровинніших і найпрестижніших навчальних закладів світу — знаменитий Пеламський коледж Оксфордського університету. Відтепер це її новий дім на наступні три роки.

Сьогодні, на відміну від дня співбесіди, величезні дубові двері були відчинені. Першого ж разу Ганні довелося стукати в середньовічні ґратчасті дверцята, що розміщувалися у великих дверях, і чекати, аж поки черговий прочинив їх і визирнув до неї, наче учасник шоу Монті Пайтона. Тож тепер Ганна потягнула свою валізу через арку, минаючи будиночок чергових, до столика під альтанкою, де старші студенти роздавали інформаційні теки й допомагали першокурсникам.

— Привіт, — мовила Ганна, наближаючись до них. Її валіза шурхотіла по рінистій доріжці. — Я Ганна Джонс. Підкажіть, будь ласка, куди мені йти.

— Звісно! — жваво озвалася дівчина за столиком. Вона мала довге й блискуче біляве волосся, а вимову чітку, наче відшліфоване скло. — Вітаю в Пеламі! Передусім тобі треба отримати ключі в будиночку чергових й інформацію про проживання. — Вона вказала на арку, через яку щойно пройшла Ганна. — А ти вже маєш студентський? Він знадобиться майже для всього: й обід оплатити, і книжки в бібліотеці взяти...

Ганна заперечно похитала головою:

— Ні, але я подала заявку.

— Забереш свій студентський у другій галереї, можеш сьогодні в будь-який час. Але ти, певно, спочатку хочеш віднести валізу... А, і не забудь про довідковий ярмарок та вітальну зустріч для першокурсників! — Дівчина простягнула Ганні пачку гладеньких листівок, і та незграбно взяла їх вільною рукою й притиснула до себе.

— Дякую, — мовила Ганна й, оскільки більше не мала запитань, розвернулася і потягла валізу назад, до будиночка чергових.

У день співбесіди Ганна не заходила туди, бо черговий вийшов і впустив її. А тепер могла розгледіти цю обшиту дерев’яними панелями кімнатку, схожу на поштовий відділ: там було два вікна з краєвидом на дворик і арковий вхід, а ще — прилавок і довгі ряди комірок, кожна з яких акуратно позначена іменем. Ганну огорнуло дивне відчуття від думки, що там є і її ім’я. Щось на кшталт... належності до чогось великого.

Вона підняла валізу на сходи й чекала, поки черговий владнає всі справи з якимось хлопцем, а точніше з його батьками. Мати хлопця докладно розпитувала про доступ до вайфаю і як облаштовано душову. Зрештою вони все з’ясували, і Ганна підійшла ближче, бажаючи, щоб її мати швидше припаркувала машину: трохи підмоги їй не завадило б.

— Е-е, вітаю, — почала Ганна, намагаючись говорити рівним голосом, хоча всередині все стислося від хвилювання. Вона вже доросла. Тепер вона — студентка Пеламського коледжу. І має повне право бути тут, тож годі нервуватися. — Я Ганна. Ганна Джонс. Підкажіть, будь ласка, куди мені йти...

— Ганна Джонс... — мовив черговий. Цей кумедний товстенький чолов’яга з пухнавою білою бородою трохи скидався на Санту на пенсії. Він почепив на ніс окуляри й почав вивчати довгий видрукуваний список імен. — Ганна Джонс... Ганна Джонс... Ага, ось ви де. Новий дворик, сьомі сходи, п’ята кімната. Ще й отака в’язочка. От і добренько.

В’язочка? Ганна замислилася, що то може означати, але черговий уже вів далі, тож вона не встигла запитати.

— Ідіть через оту арку. — Він вказав крізь подвійне вікно на високу арку на іншому боці дворика з оксамитовою травою. — У Фелловзькому саду повернете ліворуч. Не забувайте, що ходити по траві заборонено. Далі минаєте будиночок голови коледжу. Сьомі сходи будуть на протилежному боці Нового дворика. Тримайте мапу. Вам, голубко, безплатно.

І він поклав на дерев’яний прилавок лискучу згорнену листівочку.

— Дякую, — кивнула Ганна. Взяла мапу й поклала її до кишені джинсів, а тоді дещо пригадала: — Моя мама от-от має прийти. Паркує машину. Скажете їй, будь ласка, де я, коли підійде?

— Мама Ганни Джонс, — замислено пробурмотів черговий. — Гаразд. Джоне! — Він гукнув через плече до чоловіка, що сортував пошту. — Якщо, коли я буду на обіді, прийде мама Ганни Джонс, то направиш її до сьомих сходів. Новий дворик, п’ята кімната.

— Звісно, — сказав чоловік, а потім обернувся і поглянув на Ганну. Кремезний брюнет, десь метр вісімдесят зростом і молодший від свого колеги. Обличчя бліде, та водночас спітніле, хоч він і не робив нічого надважкого. Високий і писклявий голос геть не пасував його зовнішності. Від цього контрасту Ганну почав пробирати нервовий сміх.

— Щиро дякую, — сказала дівчина, розвернулася і пішла. Коли вона вже підійшла до дверей, черговий гукнув її. Його голос прозвучав різко, з ноткою докору.

— Куди побігли, юна леді?

Ганна обернулася. Серце закалатало від думки, що вона зробила щось не так.

Чоловік підвівся з-за столу й поволі підійшов. У руці він тримав якусь річ і, потрушуючи нею, наче трофеєм, простягнув Ганні.

То була в’язка ключів.

— Ох... — відчувши себе дурепою, Ганна розсміялася. — Дякую.

Дівчина простягнула руку, але чоловік не віддавав ключів. Якусь мить він просто стояв, хитаючи ними над її долонею. Потім різко розімкнув пальці та випустив в’язку, а Ганна підхопила її, запхала до кишені й вийшла.

«VII» — ЗНАЧИЛОСЯ над сходами, до яких підійшла Ганна. Глянувши спершу на план у своїй руці, а тоді на кам’яні східці, вона припустила, що це потрібне їй місце. Потім кинула погляд через плече. Не тому що сумнівалася в мапі, а радше, щоб намилуватися всім цим: недоторканим зеленавим квадратом чепурного газону, камінням медового кольору, склепінчастими вікнами... Сонячне сяйво і зграї білого осіннього хмаровиння створювали неземну, чарівливу атмосферу, і Ганні на мить здалося, ніби вона опинилася на сторінках якоїсь із книжок зі своєї валізи — «Повернення до Брайдсгеду», мабуть. Або ж «Випускний вечір». Чи «Темні матерії». Такий казковий світ...

Усміхаючись, Ганна пройшла під аркою, однак волокти валізу нагору виявилося нелегко, тож усмішка щезла з її уст уже на першому майданчику. Піднявшись на другий, вона захекалася. Повітря здавалося задушливим. Відчуття казки швидко випаровувалося.

Ліворуч від себе вона побачила двері з акуратним дрібненьким написом: «4 — Г. Клейтон». Навпроти них: «З-P. Берне Волліс». Середні двері були прочинені. Поки Ганна стояла, переводячи подих, вони розчахнулись, і перед її очима постала малесенька кухня та двоє хлопців. Один схилився над електричною плитою, а другий тримав чашку чаю і дивився на неї з таким виразом... Можливо, то була лише цікавість, але погляд видавався дещо ворожим.

— П-привіт, — несміливо озвалася Ганна, та він лише кивнув і, обійшовши її, рушив до кімнати з написом «Берне Волліс». Що там казав черговий? П’ята кімната? Отже, ще один поверх.

Зціпивши зуби, Ганна затягнула валізу на останній майданчик. Нарешті горішній поверх. Там розміщувалося двоє дверей — одні напроти одних. Праві, з написом «6 — доктор Маєрс», були замкнені. Логічно, що ліві, прочинені, вели до її кімнати, тож вона увійшла.

— Приві-і-іт... — протягнула якась дівчина, що лежала, розпростершись на дивані. Вона лиш на мить відвела погляд від телефона і зиркнула на Ганну. На ній була коротка сукня з вишивкою ришельє, з-під якої визирали довгі засмаглі ноги, закинуті на бильце дивана. На її наманікюрених пальчиках повиснув босоніжок. Здавалося, вона гортала якийсь додаток зі світлинами на телефоні. — Ти, мабуть, Ганна.

— Так... Ганна, — невпевнено відповіла та, а її голос підскочив, через що сказане прозвучало як запитання. Ганна оглянула кімнату. Це була вітальня, біля дверей якої височіли гори найвишуканішого багажу. Капелюшні коробки, черезплічні сумки, величезна торбина від Селфрідж, наповнена оксамитовими подушками, скриня з величезним мідним замком, на вигляд як справжня від Луї Віттон. Проти цих речей багаж Ганни здавався геть скромним, навіть разом із тією валізою, яку мама мала принести з машини. — А тебе як звати?

— Ейпріл. — Дівчина відклала телефон і підвелася.

Струнка, середнього росту, медово-біляве волосся коротко підстрижене й ретельно пригладжене. Тонко вигнуті брови надавали їй задоволено-зневажливого виразу. У ній було щось неземне — якась незбагненна риса, якої Ганна ніяк не могла розпізнати й осягнути.

Ганні здавалося, наче вона десь уже зустрічала Ейпріл... Або бачила в якомусь фільмі. Її врода просто засліплювала, від неї було важко відвести погляд. Ейпріл ніби купалася у світлі — іншому, не такому, що освітлювало решту кімнати.

— Ейпріл Кларк-Клівден, — люб’язно додала дівчина, зауваживши, що Ганна досі мовчить. Наче це ім’я мало би про щось свідчити.

— А я думала... — почала була Ганна, замовкла й невпевнено повернулася до дверей, щоби перевірити табличку з іменем. Справді, там значилося: «5-Г. Джонс», а знизу — «Е. Кларк-Клівден».

Ганна насупилася.

— То ми... сусідки?

Усе це видалося малоймовірним. У брошурі Пеламського коледжу наголошували, що приміщень для спільного проживання фактично немає. Жодних кімнат-двійок. Навіть квартир — до другого курсу. Звісно, є чимало спільних ванних кімнат, хіба за винятком тих, що в сучасному крилі. Однак, прочитавши той проспект, Ганна була певна, що матиме власний простір.

— Щось таке, — кинула Ейпріл. Вона позіхнула, як кішечка, і розкішно потягнулась. — Я не про спальню, коли що. На таке я ніколи не погодилася б. Спільна тільки вітальня.

Ейпріл обвела рукою невеличку кімнатку, ніби показуючи, що вона тут — ґречна господиня, а Ганна — непрохана гостя. Ця думка шпигнула Ганну досадою, але вона відігнала це почуття й оглянула кімнату. Коли не брати до уваги купу речей Ейпріл, то меблі звичайні й скромні: доволі пошарпаний диван, журнальний столик і шафка. Водночас сама кімната чиста, світла, із красивим кам’яним каміном.

— Класно, що є де позависати, правда ж? Твоя кімната там. — Ейпріл вказала поглядом на двері праворуч від вікна. — А моя навпроти. Я, здається, вибрала більшу. Як там кажуть, хто рано встає...

Ейпріл підморгнула, і на її щоці з’явилася ніжна ямочка.

— Що ж, справедливо, — відповіла Ганна.

Не було сенсу сперечатися. Судячи з усього, дівчина вже розпакувала речі. Тому Ганна, залишаючи на килимку смуги від коліщаток, потягнула валізу до вільної кімнати.

Після розмови з Ейпріл вона очікувала побачити маленьку, ба навіть крихітну кімнатку, але та виявилася більшою, ніж удома. Там був ще один камін із різьбленого каменю й склепінчасте вікно з олив’яним склом, що відкидало діамантовий відблиск на поліровані дубові дошки.

— Ого, як круто! — вигукнула Ганна й одразу захотіла вщипнути себе. Не варто видавати свій захват перед тією розкішною Ейпріл.

З іншого боку, кімната направду крута. Цікаво, скількох студентів вона побачила за чотири століття? Чи були серед них майбутні члени Палати лордів, знамениті політики, лавреати Нобелівської премії та письменники? Ці думки паморочили. Ганну охопило відчуття, ніби коли дивишся не з того боку телескопа й бачиш себе в самому кінці, напрочуд маленьким.

— Непогано, правда ж? — поцікавилась Ейпріл.

Вона підійшла і стала біля дверей, однією рукою спираючись об одвірок, а другою — на випнуте стегно. Слабке вечірнє світло, що пробивалося крізь тонку білу сукню, окреслювало її силует і перетворювало стрижку піксі на білий німб. Вона ніби щойно зійшла з кіноафіші.

— А твоя така сама? — поцікавилася Ганна. Ейпріл знизала плечима.

— Ну схожа. Хочеш глянути?

— Звісно.

Ганна відклала свою валізу й пішла за Ейпріл через вітальню до других дверей. Зайшовши всередину, зрозуміла, що там геть усе інакше. Кімната була дещо більшою, і лише металеве ліжко й камін нагадували їй про власну. Все інше відрізнялося — від килимів до розкішного робочого крісла й оббитого дорогою на вигляд тканиною двомісного диванчика в кутку.

Високий кремезний чоловік у костюмі складав одяг до великої шафи. Він навіть не підвів голови, коли дівчата зайшли.

— Вітаю, — ввічливо мовила Ганна найдоречнішим для знайомства з батьками тоном. — Ви, мабуть, тато Ейпріл. Я Ганна.

Ейпріл пирхнула зо сміху.

— Ти що! Не жартуй так. Це Гаррі. Він працює на моїх батьків.

— Приємно познайомитись, — озвався той через плече, а потім засунув останню шухляду й розвернувся. — Думаю, все, Ейпріл. Можу ще якось допомогти?

— Ні, наразі це все. Дякую, Гаррі.

— Я заберу коробки. Валізу залишати?

— Ні-ні, не треба. Тут немає куди її ставити.

— Добре. Ну що ж, хай щастить. Там, на підвіконні, невеличкий прощальний подарунок від твого тата. Радий знайомству, Ганно, — сказав Гаррі, а тоді розвернувся, узяв купу порожніх сумок та коробок біля дверей і вийшов. Двері зачинилися, а Ейпріл, скинувши взуття, упала на щойно застелене ліжко, глибоко занурившись у м’яку перину.

— Нарешті. Справжнє життя.

— Справжнє життя, — повторила Ганна.

Та насправді вона не поділяла цього захвату. Сидячи тут, у багатовіковому навчальному осередку, серед розкішних речей Ейпріл, вдихаючи незнайомий важкий аромат коштовних парфумів, вона ще ніколи не почувалася такою відірваною від життя. Їй стало цікаво, що скаже про все це її мама, яка, імовірно, досі кружляє навколо Оксфорду, шукаючи місце, щоби припаркуватись.

— Ану гляну, що він там мені залишив, — сказала Ейпріл. — Коробка не від Тіффані, початок так собі.

Вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна. На кам’яному підвіконні стояла висока подарункова коробка, з якої визирала листівка.

— «Бажаю гарного початку оксфордського життя. З любов’ю — татусь». Що ж, хоча б підписав сам. Ну це вже плю-сик, бо ж на листівці до мого дня народження був почерк секретарки.

Вп’явшись нігтями в кришку, Ейпріл відкрила її і розсміялася.

— Боже, щойно я подумаю, що батько ледве знає моє повне ім’я, як він доводить протилежне... — Ейпріл підняла пляшку шампанського і два келихи. — Ну що ж, вип’ємо, Ганно Джонс?

— Так, можна, — відповіла Ганна.

Насправді вона не надто любила шампанське. Пила його кілька разів — на весіллях і на п’ятдесятиріччі своєї мами, а опісля мучилася від головного болю. Однак зараз не могла відмовитися: момент просто ідеальний. Може, Ганна з Додсворта й не любила шампанського, однак Ганна з Пеламського коледжу — інша людина.

Вона спостерігала, як Ейпріл, вправно відкорковувавши пляшку, розливає пінистий напій у келихи.

— Хоч і не холодне, а все ж «Дом Периньйон», — сказала Ейпріл, подаючи келих. — За що вип’ємо? А що, коли за... Оксфорд? — Вона підняла бокал.

— За Оксфорд, — повторила Ганна. Вона цокнулася келихом з Ейпріл і скуштувала напій. Тепле шипуче шампанське зашумувало в роті, бульбашки розтеклися по язику, алкоголь залоскотав у носі й горлі. Вона відчула легке запаморочення, але не могла зрозуміти, чи то від шампанського, чи то від пропущеного ланчу, чи просто від того, що... вона тут. — І за Пелам.

І за нас, — додала Ейпріл. Вона відкинула голову й осушила келих чотирма довгими ковтками. Потім налила ще й подивилася на Ганну, а її обличчя осяяла широка хитрувата усмішка, від якої на м’яких щоках з’явилися милі ямочки. — Так, за нас, Ганно Джонс. Наше життя тут буде шикарнючим. Правда ж?