Та дівчина

ДО

— Скидай, скидай! — проспівала Ейпріл й обвела всіх багатозначним поглядом, заохочуючи скандувати разом з нею.

Ідея зіграти в покер на роздягання належала їй, і спочатку Ганна почувалася доволі впевнено. Вона й справді непогано грала в покер, до того ж мала на собі кілька шарів одягу та прикраси. Але чи то їй не щастило, чи то випите шампанське давалося взнаки — у будь-якому разі вона вже програла кілька партій і тепер мала зняти або джинси, або верх. Ганна спробувала пригадати, чи поголила ноги під час ранкового душу, але так і не змогла. Отже, верх. Ця думка викликала дивне відчуття — щось середнє між нудотним хвилюванням і захопливим тремтінням. Невже вона це зробить? Роздягнеться до бюстгальтера перед п’ятьма людьми, яких знає лише один день?

— Скидай! — тепер долучився і Раян, за ним Емілі.

Ганна обвела поглядом п’яні усміхнені обличчя навколо. Лише Г’ю, очевидно, почувався незручно, як і вона. Він уже спробував вийти з гри, виправдовуючись пізньою годиною та своєю втомою. Однак Ейпріл і слухати не хотіла. «Стули писок, Г’ю. Усім так чхати, що аж соромно. Ти граєш і крапка!» — випалила вона. Г’ю, на подив Ганни, сів назад, хоча кожен його м’яз випромінював напругу й роздратування.

Він жалюгідно зіщулився між Віллом і Раяном, сором’язливо обхопивши руками голі костисті ребра. Г’ю був у джинсах, а не в трусах тільки тому, що Ейпріл милостиво дозволила йому рахувати кожну шкарпетку за окрему одежину. Ганна вкотре прокляла себе за те, що взула босоніжки.

— Чуєш... — мовив Вілл, нахилившись уперед. Його чорне волосся впало йому на очі, і щось глибоко всередині Ганни аж скрутилося від жаги. Його груди були оголені, а торс — витончений, на відміну від торса Г’ю: здавалося, що ці двоє належать до різних біологічних видів. Ганна спохопилася, що витріщається на Вілла, тож через силу підвела очі й поглянула на його обличчя. Він усміхався, але не глузливо. — Чуєш, ти ж не дозволяй їм тиснути на себе.

— От паскудство, — видала Ганна.

Тепер вона теж сміялася: трохи із себе, а трохи через здивування: невже вона справді наважиться на таке? А таки наважиться і зробить. У глибині душі вона це знала. Адже втекти звідси можна було тільки до своєї кімнати, що межує із цією. Тоді Ганна все одно чула б через стіну їхній глузливий сміх і музику з айпода Ейпріл. Та й не могла вона на початку свого трирічного життя в Пеламі зарекомендувати себе невдахою, що не вміє веселитися.

І річ була не лише в тому. Певною мірою Ганна навіть хотіла цього. Вона бажала бути такою ж крутою, зухвалою й сексуальною, як Ейпріл, яка з пустотливим блиском в очах розкинулася на протилежному боці кола. Вона хотіла бути зухвалою і саркастичною, як Емілі, яка сиділа навпроти й взагалі не переймалася скинутими джемпером, спідницею, паском і туфлями: на Емілі залишилася футболка, що ледь приховувала стегна. Ото й усе.

Ганна хотіла бути однією з них, вона була однією з них, а тому мусила поводитися відповідно.

— Скидай! — знову загукала Ейпріл, і Ганна, охоплена відчуттям, ніби стрибає зі скелі, встала, стягнула із себе верх і під загальні вигуки й оплески іронічно обернулася на місці. Її щоки розчервонілись, у животі лоскотало, вона не була впевнена, сміятися їй чи супитися, тому зробила все разом, а тоді сіла на своє місце в колі й демонстративно схрестила руки на грудях. Погляду Вілла вона уникала навмисно.

Раян засвистів від захвату — довго й пронизливо, а потім обійняв Емілі, що сиділа поруч із ним.

— Тримай, — Раян простягнув їй самокрутку, яку вони передавали колом, — заслужила.

— Та не треба їй цей обшмариш, — сказала Ейпріл. Її очі округлилися та засяяли від сміху, а обличчя почервоніло, як і в Ганни, хоч і не від збентеження. Сама вона була в плісированій сатиновій спідничці та бюстгальтері — очевидно, не з комплекту з п’яти штук із крамниці M&S. Це був бірюзовий шовковий ліф з пушапом, вишитий крихітними червоними й рожевими метеликами, що ефектно підкреслював її блискучу засмаглу шкіру. — Випий, сонечко.

Ейпріл простягнула пляшку. То було шампанське з міні-холодильника, який, певно, не належав до обов’язкового обладнання кімнат. Здавалося, що цей напій не закінчується. Етикетку на пляшці оздоблювали камінчики, а сам напис був у стилі артдеко. Ганна взагалі не зналася на шампанському, але підозрювала, що воно дороге. Однак келихів бракувало, а пляшку надто довго передавали з рук у руки: присмак напою не кращав від того, що його цмулили просто з горла, він став теплим і кислим. Ганна здригнулася, але зробила великий ковток, відчула розпливчасте тепло алкоголю, що просочувався в її кров, а потім усміхнулась і повернула пляшку Ейпріл.

— Ну-у-у, Г’ю, — протягнула Ейпріл, — твоя черга.

Г’ю кивнув і почав роздавати карти.

З наступною партією Ейпріл програла спідницю і зняла її, вихиляючись на манір стриптизерки, оголюючи довгі засмаглі ноги й малесенькі бірюзові стринги. Вілл своєю чергою мусив скинути джинси. Тоді Ганна з жахом усвідомила, що скоро й вона програє.

Чергова партія тягнулася нестерпно повільно, але врешті-решт передбачення справдилося: вона програла з двома четвірками. Вилізши з джинсів, Ганна крадькома провела рукою по литках і з полегшенням з’ясувала, що вони досить гладенькі. У тьмяному світлі ніхто не розгледів би щетини. Проте, сідаючи на своє місце, про всяк випадок підібгала ноги під себе. Її нудило від хвилювання. Вона просто не може програти знову. Одна річ бути лише в спідньому, як-от коли відвідуєш басейн, але роздягнутися по-справжньому... чи вона на таке здатна? Нервова напруга, яка витала в повітрі, підказала Ганні, що не одна вона сумнівається. Г’ю притиснув коліна до грудей, ніби приховуючи худорляву статуру й, очевидно, помирав із сорому. Емілі жувала губу. А Вілл...

Ганна, ніби керована якоюсь невидимою силою, глянула на нього знову. Та цього разу вже він дивився на неї. Їхні погляди ніби зіштовхнулися, від чого по її шкірі пробігли маленькі електричні мурахи. Ганна відірвала очі від нього, а її щоки розчервонілися так, що тепер вона не мала жодних сумнівів: хтось таки помітить.

Потім настала черга Ейпріл. Вона роздавала карти з дражливою повільністю, із широко розплющеними й туманними від хвилювання очима. Дехто дивився на кожну нову карту одразу. Ганна так не робила. Вони грали в стрейт-покер — просто п’ять карт, без флопа; і в цій грі було б важко не видати своїх очікувань щодо наступних карт. Г’ю розглядав карти одну за одною, і мова його тіла натякала, що йому не щастило. Емілі було важче розкусити. Вона брала карти по одній і, двічі постукавши по них, ховала в долонях. Раян був... чванливим. Інакше й не скажеш. Щодо Вілла — тут вона була в глухому куті. Він так само ще не дивився на свої карти.

І лише коли Ейпріл роздала кожному по п’ятій карті, Ганна взяла свої разом і поглянула на них.

У неї все перевернулося всередині, та вона спробувала зберегти незворушний і безтурботний вираз.

Пара трійок. Гірше точно не могло бути.

— Я пасую, — сказав Г’ю, поклав свої карти й скинув джинси: кожен, хто пасував, мусив зняти одну одежину. Він, очевидно, не хотів ризикувати, бо ще мав одяг на собі, а хтось міг би підійняти ставки. Сівши на місце, він розчервонівся, а Ганна кинула на нього співчутливий погляд.

Ейпріл роздавала карти, тож була поза грою.

— Одна річ, — сказала Емілі. Футболка й бюстгальтер досі були на ній, тож вона самовдоволено постукувала картами по підлозі.

— Одна річ, — сказав Вілл і посміхнувся так, що в Ганни все перевернулося всередині. Звісно, він не підвищив ставок, бо міг програти лише одну річ.

— Ганно?

— Одна, — відповіла вона. У неї пересохло горло й захрип голос, тож мусила випити шампанського, щоби повторити чіткіше: — Одна річ.

Пасувати не було сенсу.

У такому разі вона мала б зняти бюстгальтер. А за правилами, роздягається той, у кого найслабші карти. Може... може, Вілл блефував?

— Раяне?

— Дв... — почав він зі зловтіхою, глянувши на футболку Емілі й на свої джинси, а тоді засміявся: — Та жартую. Одна річ.

— Окей, — мовила Ейпріл, — гляньмо, що там далі. Емілі?

— Трієчка, — кинула дівчина. Вона виклала з таким собі стриманим тріумфом три п’ятірки. Хороші карти. Кращі, ніж у Ганни. — Переверш мене, — сказала вона Раянові.

— Що ж, дуже не люблю розчаровувати людей, але... флаш, — видав Раян. Подарувавши Емілі сяйну усмішку, він виклав п’ять бубнових карт.

— От скотина, — спокійно кинула Емілі, очевидно, геть не переймаючись. У покері на роздягання байдуже, хто виграв. Важить те, хто програв. Роздягатиметься лише той, хто програє, а три п’ятірки були все ж непоганими картами, надто коли вона ще не знімала футболки.

Лишилися тільки Ганна та Вілл.

Ганна глянула на нього. Він сперся на ніжки крісла, витягнув довгі босі ноги через усе коло, а руки склав на голих грудях. На його обличчі вигравала посмішка, тож вона припустила, що він має хороші карти, і, мабуть, бачить відчай у її очах. Серце щосили закалатало у грудях. Поглянувши на карти в руці, Ганна побачила, як тремтить мереживне оздоблення її бюстгальтера. Невже вона зможе? Чи справді роздягнеться перед повною кімнатою геть незнайомих людей?

— Ганно? — мовила Ейпріл з характерними муркітливими нотками в голосі. Ганна ковтнула слину. Вона виклала одну трійку... потім наступну...

Тоді Вілл кинув свої карти додолу, навіть не показавши їх.

— Я пас, — кинув він із перекошеною посмішкою. — Думаю, тоді скину їх. — Він глянув на свої труси-боксери з кумедним зніяковінням. Запала дзвінка тиша.

— Ну до-о-обре. — Емілі підвелась, трохи розвіявши напругу в кімнаті. — Мені й цього досить. Не горю бажанням розглядати чиюсь сосиску з двома горіхами.

Вона підвелась і невимушено потягнулася, від чого її футболка задерлась, а з-під неї блиснули трусики з Бартом Сімп-соном. Потім взяла свою шкіряну мініспідницю.

— Як?! — невдоволено випалила Ейпріл. — Це якийсь прикол? Ще ж навіть не північ.

— Уже друга, — кинула Емілі, помахавши телефоном. — А я хочу бути завтра при тямі, ну під час вступної промови голови коледжу.

— Ага, вона має рацію, — озвався Раян, а потім теж підвівся й одягнув футболку. — Пройдешся зі мною до клавду? — запитав він в Емілі. Та знизала плечима, однак пішла за ним до дверей.

— Які ж ви зануди, — буркнула Ейпріл. Та вона, схоже, все ж змирилася з поразкою і взялася збирати карти, а Г’ю почав шукати свої шкарпетки й телефон.

— Ну тоді я теж закінчу на цьому, — несміливо сказала Ганна. Вона підвелася, взяла кофтинку й притиснула її до себе, як захисний щит. — Добраніч усім.

Ейпріл не відповіла, лише невдоволено знизала плечима.

Проте Вілл озвався:

— Добраніч, Ганно.

— Так-так, гарних снів, Ганно, — зніяковіло додав Г’ю. — І тобі дякую, Ейпріл. Гарний був вечір.

Ейпріл обурено пирхнула.

— Де там, чорта пухлого. Ти поводився так, ніби я висмикувала волосинки з твоїх пипок, одну за одною.

Г’ю розчервонівся і не знав, що відповісти.

— То ти йдеш, Вілле? — за мить запитав він, порушивши тишу.

— Секунда, — відповів Вілл, застібаючи пасок на джинсах. — Ти йди. Я швиденько.

— Добраніч, Ейпріл, — сказала Ганна. У її голосі прозвучали ледь чутні благальні нотки, які вона миттєво зненавиділа, але не могла позбутися. Тож просто підійняла найближчі до себе карти й подала їх Ейпріл.

Та взяла їх і різко засунула до колоди, кинувши роздратоване «добраніч», а Ганна розвернулась і пішла до своєї кімнати.

Зачинивши за собою двері, вона нарешті змогла полегшено зітхнути. Ганну охопила втіха, що вона не мусила опиратись і не накликала на себе гнів Ейпріл, а також вдячність, що Емілі вчасно втрутилась — і нікому не довелося роздягнутися повністю.

Тепер, стоячи у своїй кімнаті й відчуваючи легке запаморочення від шампанського, вона зауважила дещо дивне: ніби розглядала себе збоку й дивувалася, що вона, Ганна Джонс, опинилася в одному товаристві із цими незвичними, розумними й гламурними створіннями. На мить вона перенеслася думками до Додсворта й згадала підлітків, які вешталися навколо алкогольних крамничок на міському майдані, намагалися придбати сидр за фальшивими документами й курили «Мальборо лайте» за автобусною зупинкою. Можливо, у їхній школі й були компанії, котрі пили шампанське й грали в покер на роздягання, та навіть якщо й так, Ганна не мала з ними нічого спільного.

Вона ніколи не була однією з тих дівчат, які ходять на вечірки, фарбуються тушшю в шкільному туалеті або чекають наприкінці дня, щоб хлопець забрав на машині. Якось Ганна навмисно не повернула книжку до шкільної бібліотеки, бо та була їй потрібна для іспитів. Це її найсерйозніше правопорушення.

А тепер вона тут. В одному з найжаданіших коледжів Оксфорду. Поруч з людьми, з якими не наважилася б і привітатись, якби їй не пощастило зустріти Ейпріл.

Знімаючи білизну й засовуючи руки в кімоно, яке слугувало їй імпровізованим халатом, Ганна відчула раптову хвилю... ні, не вдячності, а радше захоплення дивом, яке відбулося. Вона тут. В Оксфорді. Ділить житло з неймовірно крутою й гламурною дівчиною, як з обкладинки журналу.

Вона, Ганна, може почати тут нове життя. Так, вона не надто гострослівна й дотепна, як Емілі, і не така зухвала й саркастична, як Раян. Однак може стати іншою, новою людиною. Можливо... Тут Ганна ковтнула слину: жагуче тремтіння пробігло й залоскотало її оголену шкіру під кімоно. Може, вона навіть могла б стати дівчиною, на яку хтось штибу Вілла подивився б двічі.

Вілл.

Вілл, який сидів навпроти, дивлячись на неї з млявим лінивим усміхом.

Вілл, який залишився наприкінці вечора, коли міг би повернутися до клавду зі своїм другом Г’ю.

Вілл, який... і тут Ганна завмерла: у її голові раптово виринув чіткий спогад про карти, які нещодавно підібрала. Коли вона давала їх Ейпріл, то мимоволі обернула й глянула на картинки, а тепер усвідомила — то була не її роздача. Карт було п’ять: одна десятка й чотири дами. Чотири.

Не просто хороша роздача, а виграшна. Не її роздача. А Віллова.

Ганна наблизилася до дверей і завмерла, поклавши долоню на ручку. Намагалася зрозуміти, що сталося.

Вілл врятував її. Він підставив себе під удар замість того, щоб змусити її роздягнутись. Але чому? Це ввічливість? Чи жаль через її очевидний відчай? Чи — вона пригадала, як їхні очі зустрілись, як між ними швидко пробігла іскра — було щось більше?

Хай там як, можливо, ще не пізно з’ясувати. Вілл же затримався. Може, не просто так.

Ганна облизала губи й заправила довге волосся за вуха. У дзеркалі на дверях вона побачила дівчину з повними вустами, великими темними очима, широко розплющеними від страху, та щоками, розпашілими від хвилювання.

«Прошу, будь у вітальні, — ледь чутно прошепотіла вона. — Прошу, будь у вітальні».

Їй стиснуло шлунок від суміші нервів і бажання, але випите шампанське додавало відваги. А ще вона знала напевно: той погляд щось означав. Зауважила, як тієї миті між ними щось пробігло. Відчула потяг, настільки сильний, що він просто мусив бути взаємним. Чи ні?

Ганна затягнула пояс халата, а потім повернула ручку й порахувала до трьох.

«Прошу, будь у вітальні». Двері відчинилися.

Вілл був у вітальні.

Стояв у дальньому кінці кімнати, досі без футболки, але не обернувся, коли двері відчинилися.

Вони з Ейпріл міцно обіймались і, здавалося, навіть не бачили Ганни, яка застигла у дверях і спостерігала за ними. Ейпріл, задкуючи, повела Вілла кімнатою — її губи на його губах, одна рука занурена в його волосся, друга лежить на поясі, — зупинилася біля дверей своєї спальні, намацала позаду ручку, наосліп повернула її. Згодом замок піддався, і вони двоє, похитуючись, зникли в темряві кімнати.

Двері за ними зачинилися. Ганна лишилася сама.