Та дівчина

ДО

Чотири тижні першого триместру (точніше, Михайлівського триместру, як вона вже навчилася його називати) минули. Ганна почувалася, ніби пробула в Оксфорді цілу вічність — та водночас розуміла, що ніколи не призвичаїться до цього чуда.

Було так незвично переживати два стани водночас: прокидатися в дивовижній кімнаті вісімнадцятого століття, в одному з найстаріших навчальних осередків у світі; слухати дзвін каплиці, що підносився до неба, і високі, неземні голоси хористів Пеламського коледжу, які долинали до її вікон, — а заразом відчувати заспокійливу суміш ритмів їдальні з понеділковим м’ясним рулетом, постійного бурчання Г’ю через сморід локшини швидкого приготування, що доносився до його кімнати з клавдської кухні, і щоденних навідувань прибиральниці — владної, але по-материнському турботливої Сью. Однак найдивнішим було те, що вони з Ейпріл стали найкращими подругами. Попри те що в Додсворті Ганна, безсумнівно, силувалася обходити десятою дорогою таких страхітливо вродливих і відверто багатих, як Ейпріл.

Однак тепер, коли доля звела їх в одній кімнаті, вони сприймали ту дружбу як щось очевидне. Ейпріл та Ганна. Ганна та Ейпріл. Подружки. Сусідки. Спільниці.

— Вона така корова, — пробурмотіла Ейпріл. Був вечір п’ятниці. Вона розкинулася на дивані в халаті з японського шовку з ручним розписом, їла сухі пластівці «Коко попс» із миски, дивилася «Клуб “Сніданок”» на лептопі й гортала на айфоні ще новенький для більшості додаток — «Інстаграм». — Я тобі кажу, вона вичікує і приходить зі своїм порохотягом тоді, коли в мене страшнюче похмілля або коли я дуже поспішаю.

— Хто? — Ганна поправила капюшон мантії перед дзеркалом. Сьогодні в їдальні буде офіційна вечеря, а тому студенти мусили йти туди в належному вбранні: в академічній мантії та елегантному одязі, хоча насправді «елегантний» означало «жодних рваних джинсів». Вона зазирнула через плече Ейпріл і подивилася час на її лептопі. 7:25. Емілі пообіцяла зайти по неї, але вони вже мусили поспішати, якщо хотіли сидіти поруч.

— Я ж казала вже. Сью. Ти мене взагалі слухаєш?

— Та їй же треба обійти всі кімнати, — м’яко відповіла Ганна.

— Вона зненавиділа мене через той жарт з мискою блискіток на шафі, — сказала Ейпріл, а потім поклала до рота повну ложку пластівців і гучно захрумтіла. — Сучка.

Ейпріл виявилася невиправною жартівницею. Тож проживання з нею було доволі ризикованим, хоча й окрема кімната не зарадила б. Нещодавно Ейпріл підлаштувала дзвінок і переконала Раяна, що голова коледжу викликає його до себе. Голові геть не сподобалося, що його потурбували о десятій тридцять недільного вечора...

Ганна й сама раз «попалась». Якось вона підіймалася сходами після вечері й почула панічні крики в спальні Ейпріл, миттєво кинулася туди й побачила лише дві бліді руки, які безпорадно хапалися за край рами відчиненого вікна. Лише капи вона, затамувавши подих, промчала через усю кімнату, схопила руку за зап’ясток і глянула донизу, то побачила, що Ейпріл спокійнісінько стоїть на еркері й регоче, як несамовита.

Звісно, згодом Ганна зрозуміла недолугість своєї реакції. Чому Ейпріл раптом повисла б на власному вікні? Випадково вона там не могла опинитися. Тож Ганна видавила сміх, а за сніданком розповіла про це як про звичайнісінький жарт. Насправді їй було зовсім не радісно. Такий учинок видався їй безглуздим і дещо жорстоким, ба навіть небезпечним: Ейпріл і справді мала всі шанси впасти й зламати собі шию. Вона розповідала Ганні, що запросто вилізла з вікна, а от залізти назад виявилося значно важче. Після двох марних спроб Ганни затягнути її до кімнати вона здалась і, ризикуючи, спустилася вниз по іржавій водозбіжній трубі, подряпавши шкіру. Ганна з гіркотою подумала, що було б аж ніяк не смішно, якби Ейпріл справді розбилася на смерть. Проте людині, з якої пожартували, не варто такого казати, якщо вона не хоче зажити слави тюхтійки без почуття гумору.

— Хто тут сучка? — донісся чийсь голос від коридорних дверей, і Ганна та Ейпріл різко обернулися.

— Емілі! — вигукнула Ейпріл, схопившись за серце. — Боже, не роби так зі мною! Через тебе в мене інфаркт.

— Вибач. Ганно, то ти йдеш? Я телефонувала тобі, а ти чогось не відповідала.

— Ай, лихо його, вибач. Телефон і не пискнув. Знову, мабуть, треба рахунок поповнити. Ти точно не йдеш? — запитала Ганна в Ейпріл, але радше для годиться. Ейпріл ніколи не ходила на офіційні заходи, бо вони, мовляв, надто чванливі й претензійні. І те, й інше було правдою, та Ганна відчувала глибоку прихильність до таких церемоній загалом, а ще до тієї гоґвортської атмосфери: натовпи студентів у чорних мантіях, поліровані дубові лави, мерехтливі жа-рівки по всій залі, латинська граційність... Однак вона підозрювала, що Ейпріл мала ще якісь причини, пов’язані, імовірно, з її дивним ставленням до їжі. У суботній вечір під час прогулянки Оксфордом вона могла з’їсти шість чизбургерів у «Макдональдзі», але потім пропускала обіди цілісінький тиждень.

Під час офіційної церемонії ніяк не уникнути меню з трьох страв: не можна просто взяти овочеву нарізку або крадькома покласти свою ще повну тарілку на купу брудного посуду біля вікна. Треба замовляти повне меню і потім сидіти, чекаючи, поки всі інші доїдять, а персонал прийде прибирати.

— Я краще вип’ю соку зі смітника, — кинула Ейпріл, але по-дружньому, а Ганна знизала плечима.

— Гаразд, як хочеш, — сказала вона й вийшла слідом за Емілі з кімнати.

Раян чекав на них унизу сходів, і вони разом рушили через оповитий сутінками дворик. Був листопад, ночі ставали затяжними. Навколо них витало свіже осіннє повітря й світло, що пробивалося крізь вітражі каплиці.

— То хто та сучка? — запитала Емілі, а Ганна закотила очі.

— Ай, та ж Сью. Ейпріл думає, що вона має на неї зуб.

Ну ти ж знаєш — через блискітки.

— Боже, я не здивована. Якщо вона спробує втнути зі мною якусь подібну холеру, я її приб’ю, — напрочуд злостиво пробурмотіла Емілі. — Такі витівки геть не смішні, вони жалюгідні. Моя прибиральниця розповіла, що Сью кілька годин пилотяжила ті блискітки й вибирала їх із волосся. Я б на її місці доповіла про Ейпріл голові коледжу.

— Та я думаю, їй таки зробили догану, — обережно мовила Ганна й підтягнула мантію, що сповзла з плеча. Їй було незручно, ніби вона поливала Ейпріл брудом позаочі. — Не знаю, від кого, але хтось приходив і розмовляв з нею.

— Ну добре, а щось відбулося? Б’юся об заклад на великі гроші, що ні.

— Мене там не було, але здається, її попередили про наслідки, якщо щось подібне повториться, — сказала Ганна, знаючи, що це прозвучало непереконливо.

— Та, думаю, татусь зробив кілька дзвіночків, і всі про все забули, як за помахом чарівної палички, — саркастично зауважив Раян. — Вілл нормальний чувак, але я не розумію, що він у ній знайшов, ну от чесно.

Ганна прикусила губу. Вона не могла докоряти Раянові за його злобу, бо він досі гнівався через той телефонний дзвінок, однак багатство Ейпріл стало яблуком розбрату набагато раніше — зокрема її сімейні статки та сума пожертвування її батька на спортзалу Пеламського коледжу. Але злився не лише Раян. «Ейпріл Кларк-Клівден? — почула Ганна чиїсь слова, коли йшла галереєю на заняття. — Та сама дівчина? Та вона дурна як колода, її тут не було б, якби не татусеві грошенята. Він же на одну посаду нижче від Воррена Баффета чи щось таке».

Дивувало те, що сама Ейпріл не намагалася розвіяти ці чутки. Насправді вона, здавалося, навіть насолоджувалася ними. Її стрічка в інстаграмі майоріла дизайнерським одягом, хлопцями в смокінгах і світлинами, на яких вона п’є шампанське з пляшки й корчить гримаси. Здавалося, вона лишається, що навчається ніби «між іншим», та все одно має гарні оцінки. Ганна не раз чула розповіді Ейпріл, що її взяли не вагаючись, попри погані результати на вступних іспитах. Дівчина ніби спонукала людей додати два плюс два й усе зрозуміти.

Та річ у тому, що все було геть інакше. Ейпріл не була дурною, зовсім ні. Вона любила модний одяг і вечірки, це правда, проте її ретельно пропрацьована стрічка в інстаграмі не показувала, як важко вона працювала за лаштунками. Ганна загубила лік, скільки разів Ейпріл, хитаючись, поверталася додому опівночі, зривала підбори, а потім цілу ніч працювала над завданням, яке потрібно було виконати до наступного дня. Ганна вичитувала кілька таких есеїв за сніданком, щоб допомогти їй. Перший раз узялася за роботу з острахом, очікуючи на купу плагіату, безладно сформованого в один текст, але, на її подив, есей був хорошим, а подекуди навіть блискучим. Хоч Ганна й не навчалася на історичному, але вміла розпізнавати гарні тексти — і ці есеї були значно кращими, ніж будь-що написане після поглинання пів десятка «Космополітенів». Їх справедливо оцінювали, а може, варто було б навіть вище.

І так було не лише з есеями. Кілька тижнів тому Ганна застала Ейпріл, коли та репетирувала свою роль у п’єсі, яку мала грати з драматичним гуртком перед Різдвом. Вона зачаровано завмерла у дверях, відчуваючи мороз поза шкірою. Ейпріл не була якоюсь самозакоханою «звіздочкою». Мабуть, слова «та сама дівчина» таки влучні. Хай там що вони означали, однак були про неї.

— Знаєш, — озвалася вона до Раяна, а тоді побачила будиночок чергових і дещо пригадала: — Ой, вибачте, я чекаю на листа від мами. Хочу глянути, чи він ще не прийшов. Зачекаєте дві секундочки?

— Тільки швиденько, — відповіла Емілі, а Ганна кивнула й побігла сходами нагору.

Усередині було тепло й душно, стояв сильний запах — щось на кшталт смороду від змокрілих ганчірок і затхлого поту. Вона підійшла до рядів комірок і зазирнула до своєї.

Нічого, окрім нагадування з бібліотеки про задавнений борг. Дивно, адже листи від мами зазвичай приходили щоп’ятниці. Може, його не туди поклали? Це вже не вперше... Вона саме хотіла заглянути у верхні й нижні комірки, коли почула позаду писклявий голос:

— Щось шукаєте?

Вона, підскочивши з переляку, обернулася й побачила чергового. Того самого, який провів її до кабінету доктора Маєрса. Він вийшов з-за столу й зупинився поруч — так близько, що Ганні стало ніяково. Вона відступила.

— Ні, я просто чекаю на лист. Мама пише мені щотижня.

Але, мабуть, він ще не прийшов.

— Саме отримав його. Хотів ось покласти до вашої комірки, — мовив черговий і простягнув їй лист, затиснувши його двома пальцями. Ганна потягнулася до нього, але, на її подив, чоловік відсмикнув руку, затримав конверт просто над її головою і спробував скорчити жартівливу гримасу.

Ганна насупилася. Черговий знову простягнув їй лист, а коли вона потягнулася до нього, знову сіпнув рукою.

Цього разу Ганна схрестила руки на грудях, поглянула на нього й відмовилася виловлювати лист. Її серце закалатало. Така поведінка була недоречною, дивною і непрофесійною, і вона не розуміла, чого він хоче, й не знала, що робити далі. Дівчина з тривогою пригадала перший день, коли він хитав ключами над її долонею замість того, щоби просто віддати їх.

— То я можу забрати свій лист? — зрештою запитала Ганна й роздратувалася, що її голос затремтів на останньому слові. Вона виглянула у вікно. Емілі стояла там само й дивилася на неї. Перехопивши погляд Ганни, вона підняла руку з годинником і показала на нього.

— Я знаю, — ледь чутно мовила Ганна, намагаючись показати виразом обличчя, що її справи кепські. Вона не могла вийти й прямо попросити Емілі або Раяна допомогти їй — це було б надто жалюгідно. Та дуже хотіла, щоб хтось із них прийшов по неї. — Я можу, будь ласка, забрати свого листа? — повторила вона, цього разу наполегливіше й роздратованіше.

— Звісно, — відповів Невілл, широко посміхнувся і простягнув лист утретє. Цього разу, коли Ганна із шаленим стукотом серця потягнулася до нього, він не відсмикнув руки, а дозволив їй поволі витягнути конверт з-поміж своїх пальців. — Просто треба було сказати чарівне слово. Люблю ввічливих дівчаток.

Якусь мить Ганна не знала, що відповісти. Ввічливі дівчатка? Це сексизм? Він загравав з нею? Чи це була просто якась дика батьківська маячня, бо вона нагадувала йому доньку?

Невілл шкірився до неї, ніби чекав на відповідь, але замість чемної подяки Ганна рвучко розвернулася, штовхнула двері будиночка так сильно, аж вони вдарилися об стіну, і вискочила надвір. Її миттєво огорнула прохолода нічного повітря, але щоки палали від суміші гніву й сум’яття.

Згодом, розповідаючи про це Емілі та Раяну під час офіційної вечері, Ганна сама дивувалася, що таке відбулося з нею.

— І він справді так сказав? — недовірливо перепитала Емілі. — Що він любить ввічливих дівчаток?

— Так, саме так і сказав, — відповіла Ганна. — Жах, правда? Я ж не накручую себе?

— Щоб воно згоріло, та звісно ж, що жах. Гидота яка!

Тобі треба поскаржитися на нього комусь.

— Та що ви, йому років п’ятдесят, якщо не більше, а може, і шістдесят, — втрутився Раян. — Моєму дідові стільки, і вони всі такі, хіба ні? Старенькі хлопи. Інше покоління. Ти маєш поставитися до цього з розумінням. Він нічого поганого не мав на увазі.

— Може, і не мав, але насправді це вже достобіса занадто! Ганно, ти ж обіцяєш мені поскаржитися на нього?

— Нажалітися на те, що він трохи старомодний? А мені подавати до суду на прибиральницю за те, що вона назвала мене голубчиком?

— Це різні речі, і ти це прекрасно знаєш! — огризнулась Емілі.

Вони сперечались і далі, відходячи від суті проблеми: Емілі нарікала на сексизм і патріархат, а Раян підбурював її, удаючи, що не розуміє, про що вона каже. Ганна своєю чергою поринула в роздуми, прокручуючи в голові слова друга. Бо річ у тім, що він, мабуть, має рацію. Джон Невілл, імовірно, направду не мав нічого поганого на увазі. І Ганна не могла уявити, що поскаржиться на нього, як наполягала Емілі. Бо що їй казати? «Він не віддав мені лист відразу, і я зніяковіла?»

Саме цей момент ключовий: він не сказав і не зробив нічого конкретного. Хоча ті слова про дівчаток були дивними, але вона більше не мала жодних закидів проти нього. Та все-таки він змусив її почуватися некомфортно — Ганні довелося випрошувати лист, який по праву належав їй. Його поведінка скидалася на гру-демонстрацію своєї влади над нею. Від цього в Ганни пішов мороз поза шкірою. Вона зловила себе на тому, що крадькома витирала маминого листа об своє коліно, хоча й знала, що це безглуздо.

Після вечері Раян та Емілі подалися на зустріч з її подругами, які навчалися в іншому коледжі. Ганна допила залишки замовленого вина зі знайомими дівчатами з клавду, а згодом і ті пішли до сусіднього бару. Тоді вона зрозуміла, що сидить в залі сама, якщо не враховувати викладачів, які досі пили каву й розмовляли за високим столом, і персоналу, який прибирав посуд.

Біля дверей вона занепокоєно глянула на золотисте світло, що лилося з вікон будиночка чергових, і замислилася, коли в них починається нічна зміна. Джон Невілл ще там? Чи побачить він, коли Ганна йтиме через Старий дворик? Іншого виходу із зали не було, а всі шляхи до Нового дворика були видні з будиночка. Його навмисно розташували так, щоб чергові добре бачили відвідувачів, які ходять територією коледжу.

Ганна розуміла, що це безглуздо, але думка, що Невілл підстерігає її, а можливо, навіть вийшов назовні, щоб влаштувати засідку, проймала морозом, сповнювала душу страхом і відразою. Він справді хотів покласти її лист до комірки саме тоді? Хіба пошту не привозять зранку? Чи він притримав конверт, вичікуючи, коли вона прийде шукати його? І все заради цієї дикої маленької гри?

Вона завмерла у дверях зали, вагаючись, але раптом почула голос позаду:

— Усе гаразд?

Обернувшись, Ганна побачила Віллового друга — Г’ю. На ньому була академічна мантія з краваткою-метеликом, окуляри трохи з’їхали набік. Він мав смішнуватий вигляд трохи нетверезої людини.

— О, Г’ю, це ти! — привітно озвалася вона. — Так, усе добре. Я просто... просто думала вже йти спати. А ти йдеш до клавду?

— Ну, взагалі-то, до бібліотеки. — Він поправив окуляри, здмухнув волосся з чола й дещо жалібно усміхнувся: — Мушу працювати над есеєм, мав ще сьогодні здати. Дозволили принести завтра. Сказав старому Бейтсові, що все написав, просто принтер зламався. Хоча насправді я не видушив жодного слова. Хочеш, я проведу тебе?

Ганна вагалася. До Нового дворика інший шлях, ніж до бібліотеки, принаймні буде добрий гак. Та її вабила думка про заспокійливу компанію доброзичливого Г’ю в окулярах з роговою оправою.

— Якщо тобі неважко, — зрештою мовила вона, а тоді засміялася. — Вибач, я вже щось верзу. Так відповіла, що ти не відмовиш тепер. Насправді я і сама можу дійти.

Однак, можливо, Г’ю не був таким п’яним, яким видавався, або був значно проникливішим. Хай там як, він похитав головою.

— Усе добре. Мені свіже повітря не завадить, треба ж, якщо чесно, трохи й витверезитися, — мовив він і взяв її під руку. — Ходімо, старенька. Перша чота, перша чота, перша чота, уперед! Ту-у-ду, ту-у-ду!

Він імітував мисливський ріг, змушуючи ворон, що жили на деревах навколо дворика, кричати й роздратовано кружляти.

Ганна розсміялась і зникла разом із Г’ю в нічній пітьмі.