Та дівчина

ПІСЛЯ

Прокинувшись, Ганна відчула — щось змінилося.

Не через порожнє ліжко. Щосереди ранок починається саме так: цього дня Ганна має вихідний, бо працює в книгарні щосуботи. Вілл кладе телефон під свою подушку, щоби будильник не вирвав її зі сну, і вислизає з ліжка до її пробудження.

Не через вагітність і ці незвичні відчуття — дивну щоранкову скутість, важкість у тілі й нудоту, яку вона так і не приборкала і яка мала б уже минути, як пишуть у відповідних книжках.

Ні, через щось інше. Ганна зрозуміла це ще до повного пробудження, до того як події вчорашнього дня знову обсіли її. Вона лежала, втупившись у стелю, і намагалася зрозуміти свої відчуття. Зазвичай середа була для неї днем насолоди: шансом надолужити різні справи, з’їздити до міста або, відколи завагітніла, просто потинятися по сонячній квартирі, побайдикувати й побути в такому собі лінивому трансі.

Однак сьогодні думка про те, що доведеться сидіти самою в порожній квартирі, була нестерпною. Поки Вілл працюватиме, поруч із нею будуть лише новини та пошукова стрічка — наче бездонна прірва, яка зводить з розуму.

Ні, вона мала справи: могла б пошукати в інтернеті дитячі візки або зібрати дитяче ліжечко, яке вже шість тижнів стоїть у кутку їхньої спальні. Чомусь вона так і не змусила себе розрізати картонні коробки. Для неї цей крок ніби гра з долею, коли сприймаєш майбутнє як щось належне, хоча гіркий досвід навчив не покладатися на нього.

Та вона не могла просто лежати й думати про те, що сталося, тож підвелася, натягнула пеньюар і подалася на кухню. Потім, розтираючи сон у куточках очей, узялася готувати єдину каву, яку дозволила собі сьогодні.

Вілл залишив радіо ввімкненим. Він часто робить так, коли поспішає на ранкові зустрічі. Ганна не зважала на пристрій, аж раптом якісь слова диктора привернули її увагу. Вона перехилилася через стільницю і зробила гучніше.

«...помер у в’язниці у віці 63 років. Невілл, який був засуджений 2012 року за вбивство студентки Оксфордського університету Ейпріл Кларк-Клівден...»

Ганна миттєво стукнула по кнопці вимкнення, проклинаючи власну дурість. Та було запізно. Коли в кімнаті запанувала тиша, вона відчула, як її руки тремтять.

Не могла залишатися в чотирьох стінах. Їй треба було вийти.

У ПАРКУ НАКРАПАВ ДОЩИК, але він ніби створював своєрідний заспокійливий кокон для Ганни. Вона в плащі брела вкритою листям алеєю. Вони з Віллом переїхали до Сток-бриджа кілька років тому. Тоді це був модний культурний район Единбурга, доступніший за нове місто (якщо щось у центральному Единбурзі взагалі можна назвати доступним).

Та район виріс разом з ними: сільська атмосфера, бари й кав’ярні притягують молоді сім’ї. Тепер на вулицях було чимало вагітних жінок і дитячих візочків, принаймні Ганні так здавалося. Можливо, це власний живіт змушував її дивитися на світ інакше.

Сьогодні в парку, попри погоду, гуляли діти. Вони чапали туди-сюди в чобітках або лазили по мокрих канатних містках, поки їхні батьки чи вихователі ховалися під покровом дерев та, змирившись із дощем, наглядали за ними звіддаля.

Ганна стала під гіллям високого тиса й спостерігала за ними. Раптом заграв її телефон. Вона дістала його з кишені, протерла запітнілі окуляри й нашорошено подивилася на екран. Усе гаразд.

Вона взяла слухавку.

— Привіт, ма.

— Привіт, доню. У тебе ж вихідний? Я не переплутала?

Ганна всміхнулася. Вона працює в «Небилицях» уже дев’ять років, і її вихідний завжди щосереди, але мама чомусь досі не запам’ятала цього.

— Так, я в парку. Ти як?

Мама проігнорувала запитання.

— Їду за кермом, то вибачай, якщо пропадатиму. Буду на гучному зв’язку. А в тебе все добре? Вчора розхвилювалася, коли ти поклала слухавку. Краще б я не телефонувала з такими новинами на роботу.

— Та ні, все гаразд. — Ганна спостерігала, як маленька дівчинка вислизнула від батька й радісно побігла у величезну брудну калюжу біля гірки. — Ти правильно вчинила. Добре, що я почула про все від тебе.

— А були якісь проблеми?

Ганна знала, що мама питає про журналістів, непроханих гостей, які могли підстерегти просто під дверима, а ще тих цікавих, які нав’язливо телефонували. У перші дні вона пережила їхню навалу. Так було й після повернення до Додсворта, у ті перші жахітливі тижні після вбивства Ейпріл. Тоді мама встановила дерев’яні жалюзі на першому поверсі їхнього будинку, щоб ніхто не зазирав крізь штори, а всередині поштової скриньки прикріпила щітку. Ганна пам’ятає, як вони дзвонили у двері. «Ви можете прокоментувати цю ситуацію, міс Джонс? А Ганна вдома? Що ви сказали б Джонові Невіллу, якби зустріли його?»

— Та ні, — відповіла вона мамі, — один лист. Нічого такого, із чим я не впоралася б.

— А Вілл як?

На це відповісти складніше, тож Ганна затихла. Як Вілл?

— Та добре, думаю, — зрештою мовила вона, — ти ж знаєш, який він. Замикається в собі, коли йдеться про це все, але вчора ввечері ми трохи поговорили. Думаю, загалом йому тільки легше, що тепер все в минулому.

— Йому потрібна консультація психолога, — суворо промовила мама. — Вам обом потрібна.

Ганна закотила очі. Ця розмова про психолога вже не перша. Насправді після судової справи вона мала кілька консультацій, які навіть трохи допомогли: роз’яснили, як боротися з панічними атаками та нездоровою поведінкою. Саме психолог порадив їй створити теку «Запити», щоб вона могла відкладати електронні листи, аж поки зможе відпустити їх і жити далі. Ганна взяла із сесій усе, що видавалося їй корисним, а потім покинула їх. А Вілл... вона не могла навіть уявити, щоб він сидів у кабінеті психолога і розповідав про свої почуття.

— Я знаю. Ми вже говорили про це. Зараз просто трохи заклопотані. Ну знаєш, робота, дитина... І Вілл тепер дуже багато працює, він рідко буває вдома раніше сьомої.

— А він має піклуватися про вагітну дружину! — сказала мама, а Ганна відчула напад гніву.

— Вілл не винен. Ніхто не хоче працювати дванадцять годин на день. Але у фірмі з’явилася вакансія партнера. Він має показати, що працює віддано й допізна, якщо хоче здобути посаду.

І Бог свідок, їм потрібні гроші до народження дитини, подумала Ганна. Кеті — найкраща роботодавиця у світі, але книгарня майже не приносить прибутку. За законом, Ганна отримуватиме мінімальну декретну виплату, і на тому все. Більше Кеті не зможе собі дозволити. І хоча Вілл має належну зарплату, після сплати іпотеки в них залишається не так уже й багато грошей. Якщо він стане партнером до декретної відпустки, вони полегшено зітхнуть.

— Я тут подумала, може, приїду через кілька тижнів, — сказала мати. Ганна почула клацання поворотника, що пролунало з автомобільних динаміків. — Трохи допоможу вам. Приготую чогось добренького. Файза з роботи дала мені дуже хороший одяг для вагітних, там є гарненьке пальто. Візьмеш собі, що захочеш, а решту віднесемо до благодійної крамниці. Я привезу його, коли їхатиму.

— Чудово, — відповіла Ганна. — Я тоді теж спробую взяти вихідний. Ти на яке число плануєш?

Мама довго не відповідала. Ганна, опустивши погляд на телефон, побачила, що дзвінок урвався. Ну прекрасно. Мабуть, заїхала кудись, де немає мережі.

Дощ ущух, тож вона вийшла з-під тисового дерева й пішла до воріт дитячого майданчика. Якась невидима сила притягувала її до маленької групки дітей та батьків. Ганна виявила, що самотній дорослий недовго може спостерігати за грою дітей. Час суворо обмежений. Десь через п’ять хвилин на ту людину почнуть кидати підозрілі погляди, а вже через десять можуть підійти й запитати: «Ви когось шукаєте?» Проте дедалі помітніший живіт Ганни слугував чимось на кшталт алібі. Жінки радше співчутливо усміхаються, аніж підозріло зиркають, а деякі навіть заводять розмову: розпитують про стать майбутньої дитини або приблизну дату її народження.

Бідолашний Вілл не має таких бонусів, тож під час спільних прогулянок завжди тягне її за руку подалі від майданчика, коли вона завмирає, намагаючись уявити тут своє майбутнє... і його майбутнє. Тепер Ганна спостерігала, як батько слухняно штовхав гойдалку з маленькою дівчинкою. Дощові краплинки досі виблискували на його капюшоні. Раптом в її уяві постала до болю реальна картинка з можливого майбутнього: вона, стоячи біля цих воріт, спостерігає, як її чоловік Вілл катає їхню дитину на цій самій гойдалці.

Вона завмерла на місці й затамувала подих, уявляючи ідеальне майбутнє, ідеальне життя зі своїм ідеальним чоловіком, але звук телефона різко урвав її роздуми.

— Мамо, — озвалася вона, — щось, мабуть, зі зв’язком.

— Це Ганна Джонс? — відповів чоловічий голос. — Ми з вами не знайомі. Я репортер з...

Ганна мало не впустила телефон. Тремтячим пальцем натиснула на «завершити дзвінок» і завмерла, опустивши погляд на екран.

Ось така реальність, і Ганні ніколи не втекти від неї: її ідеальне життя має свою ціну. З одного боку, вона почувається неймовірно щасливою, бо живе в цьому прекрасному місті, з єдиним чоловіком, який раз і назавжди захопив її серце. Та тепер, коли голос репортера відлунював у вухах, Ганна відчула дещо інше: вона живе вкраденим життям. Не лише тим, на яке ніколи не заслуговувала, а й тим, що ніколи не мало належати їй.

Бо що було б, якби Ейпріл не покинула бару сама й не піднялася до їхньої кімнати перевдягнутися? А якби Ганна пішла за нею на п’ять хвилин раніше, то, може, встигла б перешкодити Невіллу?

Чи загинула б вона сама? А Ейпріл залишилася б живою, жила б собі з Віллом і носила б його дитину?

Дощ знову припустив. Ганна сховала телефон до кишені й пішла повз майданчик до дороги, чуючи дитячии плач, що долинав звідусіль. Їй не давала спокою одна думка. Можливо, не лише Джон Невілл украв життя Ейпріл. Можливо, вона зробила те саме.