Та дівчина

ДО

Михайлівський триместр добігав кінця, хоча від його початку минуло лише вісім тижнів. Ганна вже насилу пригадувала часи, коли вона не була студенткою Пеламського коледжу. Лабіринти коридорів і золоті кам’яні галереї стали для неї такими самими рідними, як і старі шкільні класи в Додсворті. Навіть Оксфорд, що розкинувся за високими стінами коледжу, вкритий неприязним відчуженим лиском, вона вже сприймала як дім. Ганна навчилася називати іспити колекційками, Темзу— Айзісом, і дізналася, що люди, які вивчають класику, складають «великі» іспити. Вона усвідомила різницю між ректорами, провестами й воденами, а також зрозуміла місце голови Пеламського коледжу в цій складній вертикалі влади. Уже відкрила для себе улюблені паби та ресторани азійської кухні, а також вивчила коротші шляхи та манівці, якими студенти ходили між коледжами й до Бодліянської бібліотеки, коли книжок з Пеламської книгозбірні було замало.

Вона дозволяла Емілі тягнути себе на суботню барахолку, а Г’ю — до Музею історії науки. Ходила з Раяном на дебати Оксфордського союзу, а після них — на запеклі політичні дискусії в пабі. А ще перейняла мляву терпимість, з якою старші студенти ставилися до постійних зграйок туристів з їхніми айфонами й селфі.

Вона навіть звикла до Ейпріл — до її постійних інстаграмних світлин, до її обличчя, що визирало зі сторінок журнальчика «Татлер», до рядів недопитих пляшок «Удови Кліко» в мініхолодильнику й запаху її дивних важких парфумів. Через кілька тижнів Ганна вже не дивувалася, коли знаходила забраковане пальто від Вів’єн Вествуд під диваном або пом’ятий топ від Вери Ванґ серед брудного одягу. Ганнині кросівки стояли разом з туфлями від Джиммі Чу серед купи взуття під журнальним столиком.

Лише до двох людей вона не могла звикнути.

По-перше, до Джона Невілла. Десь на підсвідомому рівні його існування тривожило її. Вона мимохіть ходила до бібліотеки довшим шляхом, щоб оминути будиночок чергових, забирала свої листи, коли на зміні був не він, і заходила на територію коледжу через задні ворота, щоб уникнути головного входу.

По-друге, до Вілла.

На загальний подив, виявилося, що Ейпріл і Вілл тепер разом. Ніхто ніколи відверто не говорив про це й не називав Ейпріл «Вілловою дівчиною», але від тієї першої ночі гри в покер на роздягання Вілл став майже регулярним нічним гостем у кімнаті Ейпріл. Нерідко Ганна прокидалася від його низького голосу, що долинав крізь стіну. Або бачила, як він сидить на дивані, п’є каву й дивиться на вкритий росою дворик, коли виходила зі своєї кімнати рано-вранці, задовго до пробудження Ейпріл.

Коли Ганна вперше натрапила на Вілла у вітальні, він підскочив, як винуватець, якого спіймали на гарячому.

— Вибач, — швидко пробубонів він, підвівся й схрестив руки на голих грудях. На ньому були тільки джинси, і Ганні довелося відвести погляд від його стрункого м’язистого тіла й тонкої смужки темного волосся, що стрілкою спускалася до паскової застібки. — Вибач, я не думав, що ти так рано прокинешся, не хотів будити Ейпріл. Я піду...

— Та не вигадуй, усе гаразд, — відповіла Ганна. Вона зосереджено дивилася на стіну за правим вухом Вілла. — Не треба йти. Допивай свою каву.

— Точно? — Він подивився на неї із сумнівом. — Я не хочу отак сідати на голову. Це ж твоя кімната. Не знаю, як я зреагував би, якби якийсь незнайомець шастав у мене без запрошення.

Ганна мимоволі засміялась і вперше змогла подивитися Віллові у вічі, співчуваючи, що він так зніяковів.

— Вілле, ти, по-перше, не незнайомець. А по-друге, тебе ж запросили. Ейпріл запросила тебе.

— А ти ні, — зауважив він.

Вона усміхнулася.

— Ну до-о-обре. Запрошую вас, Вілле де Частейне. Так краще?

— Ага, — відповів він, широко усміхнувшись. — Знаєш вампірські правила? Я переступив поріг після запрошення, тепер ти мене не виженеш.

— Тільки не смокчи з мене кров, — мимохіть видала Ганна.

На мить залягла напружена тиша, а потім Вілл кашлянув, розвіявши її.

— Ну я таки краще вдягну футболку. Упевнений, що вампірські правила не дають мені права тинятися напівголим.

— Та не переймайся, — відповіла Ганна. — Я все одно йду бігати. Люблю тренуватися вранці, поки на доріжках біля річки не так людно.

— Класно, — усміхнувся Вілл. Тієї миті Ганна зрозуміла, що їй більше не треба намагатися відірвати погляд від його грудей, бо тепер її очі прикипіли до його обличчя, до зморщок у кутиках губ, до кривого носа й обрисів його вуст. — Я вже, мабуть, піду до того, як ти повернешся, — додав він, а Ганна кивнула і змусила себе відвести очі.

— Звісно, — вона почула свій хрипкий голос, — тоді бувай. Побачимося за сніданком?

— Побачимося за сніданком, — повторив Вілл.

Вона зашнурувала кросівки, миттєво здолала чотири марші й вибігла надвір.

Повернувшись, Ганна зрозуміла, що Вілл ще не пішов, принаймні не остаточно: порожня чашка кави у вітальні натякала, що він десь тут. І щойно вона зачинила двері, почула звук, який, безсумнівно, означав, що за дверима Ейпріл кохаються.

Ганна, здригаючись, пройшла навшпиньки через вітальню до своїх дверей. Опинившись у безпеці власної спальні, вона зачинилася й увімкнула радіо. Навіть трохи гучніше, ніж потрібно.

Вона планувала швиденько сходити в душ, а потім попрацювати над есеєм у своїй кімнаті. Натомість помилася, лишила рушник на гачку в спільній ванній кімнаті й пішла снідати з мокрою головою.

Однак, увійшовши до зали, вона з подивом побачила Вілла, який насолоджувався повноцінним англійським сніданком.

Він теж угледів її та помахав виделкою.

— Ганно! Сюди!

Вона зауважила, що Вілл вже майже доїв. Підійшовши, Ганна насупилася й задумалася, як він встиг так швидко прийти сюди, ще й з’їсти майже всю яєшню, бекон, сосиски, гриби й боби. Дожувавши, Вілл озвався:

— Наберуся нахабства й попрошу тебе взяти мені ще одну каву. Ти ж однаково туди йдеш.

— Він простягнув свою порожню чашку. Спантеличена Ганна взяла її.

— Та... звісно.

Уже майже розвернувшись, вона раптом дещо згадала й спитала Вілла:

— Вибач, а яку каву ти п’єш? Я мала б знати, але...

— Чорну, без цукру. Дякую.

Ганна кивнула, відійшла й стала в чергу до віконця. Тримаючи ще теплу чашку Вілла й чекаючи своєї черги, дівчина боролася з тривогою.

Вона пробула в душі довше, ніж думала? Або...

Та ні. Безглуздя. Вілл був... ну якщо не хлопцем Ейпріл, то принаймні важливою людиною в її житті. Того самого ранку вона на власні очі бачила, як він заходив до її кімнати. Просто помилилася, от і все. Просто по-дурному помилилася.