Та дівчина

ПІСЛЯ

Поклавши слухавку, Ганна відчула, як тиша крамниці огортає її, наче кокон. Вона ніколи не казала цього Кеті, але саме заради таких митей і прийшла працювати до «Небилиць». Ганну не цікавила суботня штовханина, метушня покупців чи наплив туристів на фестиваль у серпні. Натомість вона прагнула поринути в заспокійливу тишу буднів, коли можна побути... ні, не на самоті — адже неможливо бути на самоті в кімнаті з тисячами книжок, — коли можна лишитися наодинці з ними.

Крісті. Бронте. Сеєрс. Мітфорд. Дікенс. Ці автори допомогли їй пережити роки після смерті Ейпріл. Ганна втекла в книжки від прискіпливих поглядів і жалощів, від збіса непередбачуваного інтернету й страхіть цього світу, у якому будь-якої миті тебе може підстерегти репортер, цікавий незнайомець або смерть найкращої подруги. То була втеча до світу, де все впорядковано. Ніде правди діти: у книжках стається й погане. Скажімо, на двісті сьомій сторінці. Але, хай там що, воно завжди траплятиметься на двісті сьомій сторінці. І коли ти перечитуєш книжку, то розумієш, що ось воно — наближається. Стежачи за сюжетом, ти зауважуєш знаки, а отже, можеш підготуватися.

Ганна слухала, як ніжні краплі единбурзького дощу стукають по напівкруглому вікну за її спиною, а старі паркетні дошки тихесенько риплять від нагрітих опалювальних труб. Вона відчувала мовчазне співчуття книжок. Якоїсь миті їй закортіло взяти одну з них, можливо, найулюбленішу— роман, який вона знає майже напам’ять; податися до дитячого відділу, вмоститися в крісло-мішок і відгородитися від світу.

Однак не могла. Вона на роботі. Ще й не сама. Ганна побачила, як Робін уже вертається через «Небилиці» — лабіринт маленьких вікторіанських кімнат, обставлених елегантними столиками й презентаційними кошиками.

— Бі-бі! Іде Робін Ґрант, надзвичайна чайна леді! — Вона рвучко поставила дві чашки на прилавок, аж темний гарячий чай хлюпнувся небезпечно близько до підставки з листівками. — Твоя з ложкою. А ти... — Робін глянула на Ганну й завмерла, прочитавши щось дуже тривожне на її обличчі. — Усе гаразд? Ти якась дивна.

У Ганни завмерло серце. Невже так очевидно?

— Просто... — повільно пробурмотіла вона. — Я почула дивні новини.

— О боже. — Робін прикрила рот рукою і мимохіть зиркнула на живіт Ганни, а тоді знову глянула їй у вічі.— Це ж не...

— Та ні! — швидко відповіла Ганна і спробувала видушити усмішку, проте та вийшла натягнутою і сухою. — Нічого такого, це лише... лише сімейні негаразди.

Тієї миті тільки така відповідь з її вуст могла прозвучати більш-менш правдиво. Та промовивши ці слова, Ганна одразу пошкодувала, що не придумала нічого кращого. Джон Невілл не її родич. Вона не хотіла, щоб він і пам’ять про нього хоч якось стосувалися її родини.

— Тобі треба йти? — запитала Робін. Вона глянула на годинник, а тоді обвела поглядом порожню крамницю. — Уже майже п’ята. Не думаю, що сьогодні буде наплив. Я сама впораюсь.

— Hi, — машинально відповіла Ганна.

Їй не треба йти. Зрештою, що змінилося? Нічого. Водночас вона подумала, що треба стояти тут і усміхатися до клієнтів так, ніби нічого не сталося, коли спогади аж киплять і вирують у голові...

— Іди, — рішуче сказала Робін. — Серйозно. Іди й не хвилюйся. Якщо Кеті раптом загляне, я їй усе поясню. Не думаю, що вона буде проти.

— Справді? — перепитала Ганна, і Робін ствердно кивнула.

Ганну сповнило відчуття провини та вдячності водночас. Вона підвелась і взяла телефон. Іноді Робін дратує її, особливо її невпинна життєрадісність, як у дівчат-гідів, звичка раз у раз повторювати клієнтам: «Ні, це вам гарного дня!» Та тепер її тверда й непохитна доброта безмірно заспокоювала.

— Я щиро вдячна тобі, Робін. І подяка не забариться, обіцяю.

— Та що ти, не треба ніяких подяк. — Робін дружньо усміхнулася і поплескала її по плечі. Проте Ганна все одно помітила занепокоєння в її очах.

Повільно ідучи до кімнати для персоналу, щоб зібрати свої речі, Ганна відчувала на собі уважний погляд Робін.

КОЛИ ГАННА ВИЙШЛА З КРАМНИЦІ, дощ уже припинився. Цей осінній, ясний і вологий день нагадав їй час, коли вона вперше з’явилася в Пеламі, а тому на якусь мить зв’язок з минулим став нестерпно реальним. Чекаючи, поки світлофор спалахне зеленим, Ганна з подивом відчула, ніби будь-якої миті може побачити Ейпріл: та неквапливо йтиме крізь натовп, на її вустах виграватиме лінива глузлива посмішка, а глибокі ямочки то з’являтимуться, то зникатимуть з її щік. Ганні довелося спертися на ліхтарний стовп — минуле таке реальне, таке близьке. Її охопило невгамовне бажання, щоб усе це відбулося насправді: щоб ота висока білявка, яка поспішає крізь натовп і наче світиться зсередини, була Ейпріл — осяйна, вродлива, жива. Як вона привіталася б з нею? Обняла б? Дала б їй ляпаса? Чи розплакалася б?

Ганна не знала. Мабуть, усе разом.

Вона прямувала крізь натовп туристів до автобусної зупинки, щоб сісти на свій звичний 24-й автобус до Стокбриджа: хотіла швидше дістатися додому, повечеряти, розпростерти втомлені ноги, ввімкнути телевізор і відпочити за переглядом якоїсь несерйозної передачі.

Та наближаючись до зупинки, Ганна не сповільнила ходи: вирішила піти пішки. Її жахала думка, що доведеться провести двадцять хвилин у задушливому автобусі, який застрягне в міських заторах. Треба пройтися. Лише відчуття бруківки під ногами допоможе їй погамувати цю тривогу, впорядкувати думки перед зустріччю з Віллом. Ба більше, що чекає на неї вдома? Порожня квартира, лептоп і той хворобливий оманливий потяг до пошукової стрічки в інтернеті, що миттєво захопить її?

Наразі вона дозволила собі один запит — просто, щоби підтвердити правдивість останніх подій. Вона так само не вірила, що дитя в її животі реальне, аж поки побачила зображення на екрані й почула дивний глибинний шум і відлуння його серця.

Ганна заховалася в затінку замкових воріт і витягнула телефон. Відкрила анонімну вкладку й ввела в пошуковій стрічці запит: «Джон Невілл ВВС». Можна було б обійтись і без останнього слова, але вона навчилася не обмежувати пошукового запиту лише його ім’ям — інакше з’являються сайти із жорстокими світлинами, дикими спекуляціями й наклепами на неї з Віллом. Боротися із цим вона не мала ані часу, ані сил.

BBC можна довіряти хоча б тому, що їхні журналісти переважно спираються на факти. І ось він — перший результат у стрічці:

ЕКСТРЕНІ НОВИНИ: ДЖОН НЕВІЛЛ, УБИВЦЯ

З ПЕЛАМСЬКОГО КОЛЕДЖУ, ПОМЕР У В’ЯЗНИЦІ

Шок, як крижана вода, пройняв її до кісток, але вона набралася відваги й відкрила той сайт.

Джон Невілл, знаний як Пеламський Душій, помер у в’язниці у віці 63 років. Про це повідомила адміністрація в’язниці.

Невілл, який був засуджений 2012 року за вбивство студентки Ейпріл Кларк-Клівден, помер сьогодні зранку. Представник в’язниці повідомляє, що в Невілла стався тяжкий серцевий напад; смерть констатували після прибуття в’язня до Мерсейської лікарні.

Адвокат Невілла, Клайв Меррітт, заявив, що перед смертю його клієнт готувався подати нову апеляцію. «Він відійшов у вічність, намагаючись довести свою невинність, — повідомив Меррітт під час інтерв’ю з BBC. — Гірко й несправедливо, що його шанс скасувати вирок помер разом з ним».

З родиною Кларк-Клівденів для отримання коментарів зв’язатися не вдалося.

У Ганни затремтіли руки.

Минуло стільки часу відтоді, як Ганна шукала новини про Невілла, що вона й забула, як це — натрапляти на його ім’я, на згадки про Ейпріл і, що найгірше, на їхні світлини. Є лише кілька знімків Невілла. Найчастіше беруть світлину з його оксфордської ідентифікаційної картки, що нагадує полі-ційне фото: Невілл, ніби арештант, дивиться в камеру безкомпромісним, похмурим і моторошно незмигним поглядом. Бачити його обличчя жахливо, та найбільше Ганна ненавидить світлини з Ейпріл — привабливі знімки із соцмереж, на яких вона невимушено розкинулася на плоскодонці або обіймається з іншими студентами, чиї обличчя розмиті — для захисту приватності, яку давним-давно відібрали в неї.

Найгірше — це кадри її мертвого тіла.

Цих світлин не має бути в інтернеті, але, звісно ж, вони там є. У всемережжі можна знайти що завгодно. І ще до того, як Ганна навчилася стримуватися і не шукати безперестанку, задовго до того, як вона опанувала анонімні вкладки, гугл-алгоритм визначив її як людину, що цікавиться Пеламським Душієм, — і з регулярною наполегливістю пропонував їй статті із сенсаційними заголовками на цю тему.

«Ця інформація корисна?» — запитував її мобільний. Після того як вона безліч разів натиснула «нецікаво», стукаючи по екрану з такою силою, що її тремтячі пальці ще довго боліли опісля, телефон зрештою допетрав і припинив пропонувати їй такі статті. Однак навіть зараз ці публікації інколи виринають — мабуть, їх виштовхує якась незбагненна внутрішня примха, що криється в самій глибині інтернет-алгоритмів.

Тоді Ганна вдивляється в екран, аби знову побачити усміхнену Ейпріл, її ясний прямий погляд, який досі пронизує її серце, навіть через десять років. І часом хтось таки вистежує Ганну, а на електронну скриньку надходять листи на кшталт: «Ви та Ганна Джонс, яка причетна до вбивства Ейпріл 1<ларк-Клівден? Я пишу дослідження/студентський есей / психологічний портрет / статтю про апеляцію Джона Невілла».

Спочатку вона відповідала гнівно — писала їм «гидота» й «стерв’ятники». Потім, зрозумівши, що це лише підбурює їх надокучати й далі або ж цитувати її злісні електронні листи у своїх статтях, змінила тактику: «Ні. Моє ім’я — Ганна де Частейн. Нічим не можу допомогти».

І це теж було неправильно. Річ навіть не в тому, що так Ганна ніби зраджувала Ейпріл. Якщо люди, котрі її шукали, зайшли так далеко, що відкопали її електронну пошту, то вони знали. Вони знали, ким був Вілл, знали, хто вона, і зміна прізвища після одруження нітрохи не затирала її слідів.

«А чому ти просто не ігноруєш їх?» — спантеличено запитував Вілл, коли вона розповідала йому про ті листи. — Я, наприклад, роблю саме так.

Звісно, він мав рацію. Тепер Ганна просто не відповідає. Однак досі не може змусити себе видалити листи. Вони й досі в окремій теці, що похована глибоко на дні її поштової скриньки. Тека називається «Запити». Ото й усе. Ганна переконувала себе, що одного дня — одного дня, коли все це скінчиться, — вона видалить їх.

Та день цей чомусь ніяк не наставав. Тепер Ганна тільки й гадає, чи він взагалі коли-небудь буде.

Вона саме хотіла заблокувати телефон, але помітила світлину, яку додали до статті. На ній не Ейпріл, а Невілл. Цього знімка вона ще не бачила. Це не добре знайома їй ідентифікаційна картка з тими мерзенними гострими рисами обличчя — і не той похапцем зроблений знімок папараці, де Невілл показує репортерам під приміщенням суду непристойний жест. Ні, цю світлину, мабуть, зробили значно пізніше, під час однієї з його численних апеляцій, можливо, зовсім недавно. На ній він постарілий, ба більше — виснажений. Він схуд, і хоча навряд чи став нижчим, та все ж геть не скидався на того височенного чоловіка, яким пам’ятала його Ганна. Їй було важко повірити, що це справді Невілл. В’язнична форма звисала на його кістлявому тілі. Його погляд — зацькований і засапаний — прикипів до камери, він буквально засмоктував кожного, хто на нього дивився, у свої нічні жахіття.

— Перепрошую, — пролунав різкий голос позаду.

Ганна підскочила, усвідомивши, що спинилася посеред підземного переходу Кінґс Стейблс, а якась жінка намагалась оминути її.

— Я... Я перепрошую, — затнулася Ганна. Тремтячими руками заблокувала телефон і засунула його до кишені, наче він забруднився від фото на екрані. — Вибачте.

Жінка проштовхалася повз неї і, хитаючи головою, пішла далі, а Ганна рушила додому. Та навіть вийшовши з темного переходу під осіннє сонце, вона досі відчувала, як її пробирав той похмурий зацькований погляд, який ніби чогось благав, але вона не могла зрозуміти чого.

НАДВОРІ СТЕМНІЛО ЩЕ ДО ТОГО, як Ганна нарешті повернула до Стокбриджського завулка. Ноги боліли від довгої ходьби, ще й довелося шукати ключі в сумочці, нарікаючи, що ніхто не змінив перегорілу лампочку над парадними дверима.

Та зрештою вона потрапила всередину, підійнялася сходами й зачинила за собою двері квартири.

Якийсь час просто стояла на місці, притулившись спиною до дверей і вслухаючись у тишу. Вона прийшла додому раніше від Виша, а тому раділа можливості просто стояти й впиватися прохолодою, спокоєм і затишком їхньої оселі. Мала б поставити чайник, роззутися, ввімкнути світло.

Та нічого не зробила. Просто пішла до вітальні, повалилась у крісло й сиділа, намагаючись змиритися з новинами.

За якийсь час знадвору долинули звуки: мотоцикл Вілла спинився, його хрипке ревіння відлунювало від будинків у вузькому завулку. Заглушивши двигун, Вілл повернув ключ у замку парадних дверей і почав підійматися сходами.

Ганна розуміла, що має підвестися і сказати Віллові бодай щось, однак не могла. Просто не мала сили.

Вона чула, як він зайшов до квартири, як кинув сумку на полицю вішака в передпокої, як ішов коридором, бурмочучи дурнувату попсову пісеньку, як увімкнув світло, а потім зупинився.

— Ганно?

Він стояв напроти неї і мружився, намагаючись зрозуміти, чому вона сидить у темряві.

— Ганно! Що ти... все гаразд?

Вона ковтнула, намагаючись дібрати слова, але спромоглася видати тільки ледь чутне «ні».

Вілл змінився на лиці. Він різко сполотнів з переляку, упав на коліна перед нею і міцно схопив її за руки.

— Ганно, це ж не... не... Щось сталося? Щось із дитиною?

— Ні! — цього разу Ганна відповіла твердо, бо зрозуміла, чому він злякався. — Боже, ні, нічого такого. — Вона знову ковтнула і видушила: — Вілле, Джон... Джон Невілл. Він помер.

Ганна розуміла, що повідомила цю новину жорстоко, навіть жорстокіше, ніж її мама. Вона цього не хотіла, але була надто приголомшена й розбита, щоби підбирати інші слова.

Вілл нічого не відповів. Лише опустив руки, а його обличчя на мить стало беззахисним і до болю вразливим. Потім він замкнувся в собі. Підвівся, підійшов до еркерного вікна і притулився до жалюзі, вдивляючись у темряву надворі. Ганна могла розгледіти лише його профіль — блідий на тлі темного волосся й чорноти за склом.

Ганні було важко зрозуміти Вілла в такі миті: він відкритий, коли радіє, однак біль або страх змушують ховати емоції глибоко всередині; ніби він не хоче, аби хтось бачив його почуття. Вона припускала, що це спадщина від батька-військового та школи-інтернату, де за будь-який прояв емоцій нарікали тюхтієм і плаксієм. Лише та частка секунди, коли Вілл ще не ввімкнув свого захисту, дозволила Ганні запевнитися, що він таки почув її слова. Тепер вона не могла збагнути, що криється за його мовчанням, за ввічливою байдужою маскою на обличчі.

— Вілле... — зрештою мовила вона. — Скажи хоч щось.

Він обернувся й подивився на неї з виразом, ніби блукав думками десь дуже далеко.

— Гаразд. — Голос Вілла шокував Ганну: в ньому прозвучала нечувана досі жорстокість. — Хотів запитати, — мовив Вілл, — а що в нас на вечерю?