Та дівчина

ПІСЛЯ

У ресторані Ганна, гризучи хлібну паличку, знову заглянула в телефон. Вечір середи — вечір побачень. Ця традиція в них із Віллом відтоді, як вони з’їхались і зрозуміли, що між її літературними заходами та його бухгалтерськими іспитами треба якось викроювати час одне для одного. У перші роки нічого особливого: риба й картопля фрі в парку на Принцовій літніми вечорами, коли замок сяє червонозолотавими барвами на тлі заходу сонця, а вдалині виблискують пагорби. Фільм з попкорном в Единбурзькому кінотеатрі, а дорогою додому — «Макдональдз». Відколи ж Вілл здобув підвищення в «Картер і Прайс», вони ходять до кращих закладів. Сьогодні мали зустрітися неподалік «Небилиць» у затишному італійському ресторанчику — він у списку їхніх улюблених — на одному зі звивистих середньовічних провулків, що спускаються до Ґрассмаркету.

Вілл запізнювався. Ганна розглядала меню, яке знала майже напам’ять, а в помітному животі вже бурчало від голоду. Вона, можливо, вперше за весь час зважала на ціни в цьому закладі. Тут... недешево. Сьогодні вечір коштуватиме їм приблизно як щотижневий закуп у супермаркеті. Їм доведеться економити, коли народиться дитина.

— Принести вам чогось випити, чи ще почекаєте на свого компаньйона? — запитав офіціант, проходячи з блокнотом повз її столик. Ганна вже хотіла відповісти, як раптом з-за його плеча вигулькнула висока постать.

— Вілле! — вигукнула вона з полегшенням.

— Вибачте, — сказав Вілл, звертаючись і до неї, і до офіціанта. — Я замовлю швиденько, обіцяю. Підійдете через п’ять хвилинок?

Офіціант кивнув і пішов, а Вілл нахилився поцілувати її. Коли його губи — досі прохолодні від свіжого вечірнього повітря — зустрілися з її губами, вона заплющила очі, відчуваючи, як уся тане: відчуття, що досі не зникло, неймовірний захват від усвідомлення, що Вілл — її чоловік.

— Кохаю тебе, — мовила Ганна і спохопилася, що ці слова вилетіли з її уст мимоволі. Вілл усміхнувся і, тримаючи її за руку, сів поруч; переплів свої сильні пальці з її, а вільною рукою взяв меню, щоби переглянути пропозиції.

«Він — мій криптоніт», — подумала Ганна, слідкуючи, як він читає й неуважно погладжує тильну сторону її долоні великим пальцем. Вона ніколи не признавалася йому в цьому, однак добре знала відчуття Супермена, коли перед ним розмахують зеленими брусочками: як сили покидають тіло, як руки й ноги слабнуть... Вона відчуває те саме, коли Вілл торкається її. Заніміння. Шаленство. Солодку млість. І так було завжди, з того першого дня в пеламській залі. Він завжди мав таку владу над нею. Іноді їй самій страшно усвідомлювати цю правду.

Вілл замовив страви й провів руками по своєму чорному волоссю, від чого воно настовбурчилось, наче їжакові голки, і зітхнув.

— Вибач, що спізнився. Розбирався зі страшною плутаниною в клієнтському рахунку, мусив усе з’ясувати. Ніяк не міг вирватися.

— Та все добре, — відповіла Ганна. Найголовніше, що він уже поруч. — Я все розумію. Зараз треба постаратися, посада партнера все-таки.

— Ну так, але саме сьогодні...

— Та нічого. Я ж не нудилася цілий день удома. Була в парку, потім у кафе. З мамою говорила. Вона хоче якось заїхати, привезти трохи одягу для вагітних. А ще... — Вона затихла. Їй було важко вимовити ці слова. — Я, я... а ще я говорила з Емілі.

— Емілі? — Вілл звів брови. Вона не зрозуміла, чи він на-правду здивувався, чи просто... підтримував бесіду.

— Так. Емілі зателефонувала, бо теж почула новини. А ти знав, що вона знову в Оксфорді?

— Я ж тобі казав, забула? Г’ю розповів.

Г’ю — єдиний з коледжу, з ким вони й досі регулярно бачаться. Віл із Г’ю — найкращі друзі ще з підготовчої школи, з часів, коли обидва були маленькими хлопчиськами в коротких штанцях. Можливо, саме тому їхня дружба витримала землетрус, що стався через смерть Ейпріл. Г’ю також живе в Единбурзі, у прекрасній парубоцькій квартирі в елегантному грузинському кварталі біля Шарлоттського скверу. Улітку вони з Віллом грають у крикет за місцеву команду, а ще Г’ю майже щосуботи заходить до книгарні й купує книжки у твердій обкладинці, які порекомендували в «Сандей Тайме». Що кілька тижнів вони втрьох зустрічаються за вечерею чи бранчем.

Однак Ганна не знала, що Г’ю спілкується і з Емілі. В Оксфорді вони не надто дружили: просто були в одній компанії, бо Вілл зустрічався з Ейпріл, Ганна була сусідкою Ейпріл, а Емілі симпатизувала Ганні. От і все, що їх об’єднувало. Г’ю був сором’язливим книгогризом, а тринадцять років, проведені у хлопчачій школі, призвичаїли його ніяковіти в присутності дівчат. Емілі ж була загонистою, гострослівною і не мала часу на старомодні люб’язності, без яких Г’ю не міг спілкуватися з жінками.

— Емілі розповіла, що він був на зустрічі випускників минулого року, — сказала Ганна. — Так дивно, ніколи не подумала б, що ці двоє бодай якось спілкуватимуться.

— Розумію... — Вілл узяв хлібну паличку й замислено захрумтів. — У Пеламі вони взагалі не спілкувалися. Мені завжди здавалося, що Емілі не сприймала його серйозно, радше як дивака.

— Бо він справді дивак, — відповіла Ганна, але незлісно, зовсім не бажаючи принизити хлопця. — Просто Г’ю... ну, він Г’ю. З розкішним розкуйовдженим волоссям і затертими окулярами. Він щось середнє між героями фільмів «Спілка мертвих поетів» і «Чотири весілля та одні похорони» — типовий образ уже дорослого хлопчика з приватної школи.

— Ну це тільки на перший погляд, — сказав Вілл, і Ганна кивнула, бо той не лише захищав свого найкращого друга, а й мав слушність.

Хоча Г’ю і може видатися дещо розніженим слабаком, та насправді він зовсім інший. Під самоіронічною личиною ховається жорстка, цілеспрямована і вкрай амбітна особистість. Саме тому він досягнув такого успіху. Віллова сім’я заможна завдяки спадкові, хоч від нього небагато лишилося — хіба земельна ділянка й кілька картин. Родина Ейпріл не мала спадщини: її батько виринув нізвідки; зухвалий хлопець з Ессексу, який заробив свій статок у місті й у потрібний момент інвестував його. А от сім’я Г’ю, попри його освіту, інакша. Батько був сімейним лікарем, а мати — домогосподаркою: «провінційні мешканці», які заощаджували гроші на освіту єдиної дитини й в усьому відмовляли собі, покладаючи великі надії на сина.

Завершивши навчання, Г’ю поставив собі за мету виправдати цю жертву — і мав чималий успіх. У Пеламі він спершу пішов слідами батька, та вже скоро взявся за прибуткову приватну справу — і тепер очолює успішну клініку пластичної хірургії в Единбурзі. Однією з його перших клієнток була мати Ейпріл. Ганна не знала, скільки він заробляє, але, судячи з його квартири, справи в нього йдуть прекрасно: такої нерухомості в центрі Единбурга не придбаєш за копійки.

— То що вона там розповідала? — запитав Вілл. Ганні довелося згадати розмову з Емілі. У шлунку знову тривожно залоскотало.

— Розповідала...

Вона замовкла, бо офіціант приніс закуски. Якусь мить вони з’ясовували, де чиї страви, а потім Вілл перепитав:

— То що вона розповідала?

— Емілі спитала, чи в мене все добре й...

— Ну? — знову перепитав Вілл. В його очах промайнули стурбованість, спантеличення і, можливо, легке роздратування — Ганні важко було зрозуміти, що саме.

— Є один журналіст. Він намагався зв’язатися з нами обома. Він Раянів друг і думає...

Боже, так важко.

Вона відклала ніж і виделку, глибоко вдихнула й видавила із себе слова, які застрягали в горлі:

— Він думає, що міг статися прогріх. Вважає, що звинувачення Невілла — судова помилка.

— Бридня! — швидко й рішуче вигукнув Вілл, навіть не обдумавши її слова. Він грюкнув долонею по столу, від чого сервіз аж підлетів і гучно забряжчав. Люди за сусіднім столом здивовано озирнулися, а Ганна здригнулася, однак Вілл не стишив голосу: — Яка маячня! Сподіваюся, ти сказала Емілі, щоб вона з ним не говорила?

— Вона вже з ним поговорила, — відповіла Ганна майже пошепки, ніби компенсуючи гучний тон Вілла, а побачивши його погляд, додала: — Не про Невілла. Вони, здається, говорили переважно про Раяна. Ти ж не думаєш, що...

Вона притихла.

«Ти ж не думаєш, що так і є?» — хотіла запитати вона, та не могла видавити цих слів. Вони болісно й безупинно крутилися в її голові, але ніяк не складалися в речення й застрягали в горлі.

— Дорогенька, — мовив Вілл, а потім відклав столове наряддя, потягнувся через стіл і взяв Ганну за руку, привертаючи до себе увагу. — Ганно, не починай. Не треба сумніватися в собі. І через що? Лише через смерть Невілла? Вона нічого не змінює: не переінакшує доказів, не скасовує того, що ти бачила.

У тому-то й річ. Вона знає, що Вілл має рацію. Звісно, що він має рацію.

Невілл помер, наполягаючи, що не винен? І що це дає? Нічого. Безліч убивць у цьому світі заперечували свою провину до останнього подиху.

З іншого боку, Невілл уже от-от міг би домогтися умовно-дострокового звільнення, якби все було за правилами, і він визнав свою провину й відсидів визначений термін. Натомість після вбивства Ейпріл він роками протестував проти обвинувачень і марно подавав апеляції, одну за одною. Це не призвело ні до чого, хіба тільки його ім’я постійно фігурувало в ЗМІ, а людський гнів не вщухав.

Невже винний справді робив би собі таку ведмежу послугу?

— Ганно? — озвався Вілл. Він стиснув її руку, щоб вона подивилася йому у вічі. — Ганно, дорогенька, ти ж розумієш, правда? Це не твоя вина.

— Я знаю, — відповіла вона. Потім забрала руку, заплющила очі й почала розтирати головний біль, що наростав у переніссі під окулярами. Та замруживши очі, вона побачила не Віллове сповнене любові й турботи обличчя, а Невіллове. І не того Невілла, який переслідував її з університетських часів — злого, готового войовничо захищатися, — а того, якого побачила вчора. Стурбованого, засапа-ного від переслідувань старого, що витріщається з екрана з якимось благальним страхом в очах.

І вона знає... що там казав Вілл? У будь-якому разі то була брехня.

Це вона винна в усьому — абсолютно в усьому.