Та дівчина

ДО

Ганна Джонс, як я розумію, — мовив професор, а тоді розвернувся на стільці й простягнув руку. Він був молодший, ніж Ганна очікувала. Темне волосся недбало спадало на чоло. Такий стиль нагадав їй когось: можливо, Байрона, молодого Данте Ґабрієля Россетті або когось із маловідомих поетів-романтиків. Білий шовковий шарф під твідовим піджаком лише доповнював цей образ. — Доктор Гораціо Маєрс. Цього триместру я читатиму у вас вікторіанську літературу, а потім, під час Іларієвого та Трійцевого триместрів, ми розглянемо деякі твори раннього двадцятого століття. Ви отримали список літератури, який я надсилав?

— Так, — відповіла Ганна. Той список, м’яко кажучи, нажахав її й однозначно натякнув, що якщо вона не почне читати на літніх канікулах, то пастиме задніх під час навчання. — Дякую, — додала вона, дещо забарившись. — І вибачте, що запізнилась. Я не туди пішла.

— Ох, — доктор Маєрс зашелестів паперами й усміхнувся до неї, — сьомі сходи, так? Там моє помешкання. Воно добре, нічого не скажу, але доволі мале, тому коледж люб’язно виділив мені окремий кабінет для занять. Так-так, він трохи прихований від світу.

— Зовсім трохи, — зі сміхом відповіла Ганна. Вона й досі намагалася розібратися з лабіринтовими переходами та низкою кімнаток у Пеламі. — Я розпитувала дорогу в чергового.

— Сподіваюся, він допоміг, — сухо відповів доктор Маєрс. — Бо часом чергові надто бюрократичні в таких речах.

— О, він дуже допоміг, — відповіла Ганна. — Привів мене просто сюди, аж до самих дверей. Інакше я, мабуть, так і не знайшла б вас.

— Так-так, добре... — кинув доктор Маєрс. Ганні здалося, що він думав про щось інше. — Отже, ви знаєте, що ми зустрічатимемося щотижня на цих консультаціях, паралельно з лекціями. Так ви зможете глибше зрозуміти предмет. Здебільшого працюватимете з напарником, але я люблю починати курс з індивідуального заняття, аби ближче познайомитися з кожним. Хто ви, Ганно Джонс? Чого чекаєте від Оксфорду? Відкрийте мені своє істинне «я».

Він нахилився вперед, молитовно склав руки та серйозно подивився на неї поверх рогових окулярів.

Ганна розгубилася.

Хто вона? Про що він питає? Вона відчувала, що вже стала іншою людиною, не такою, якою була вдома. Не тією дівчинкою, що разом з мамою невимушено підспівувала ABBA в автівці дорогою сюди. Не тією незграбною ученицею Додсвортської школи. Навіть не тією людиною, що пройшла під кам’яною аркою першого дня.

Лише глибоко в душі вона залишалася тією самою і тільки наодинці із собою бачила ту «внутрішню» Ганну, якої нікому не показувала: Ганну, що закочувала очі від витребеньок Ейпріл і потайки насолоджувалася фільмами на кшталт «Нетямущі» чи «Білявка в законі». Ганну, яка вважала роботи Д.Г. Ловренса нечитабельними й пафосними. Ганну, яка відкушувала посічені кінчики волосся, їла арахісове масло просто з банки й робила безліч інших дурничок, які люди вчиняють лише на самоті.

— Я не... не знаю, що саме ви хочете знати, — промимрила вона, а коли доктор Маєрс знову глянув на неї крізь окуляри, повела далі: — Я... я єдина дитина в сім’ї. Батьки розлучилися. Але мирно. Зараз я рідко бачуся з татом, він живе в Норфолку з новою дружиною. Моя мама викладає фізику на A-рівні. Сама я з Додсворта, це містечко на південному узбережжі. Ви про нього навряд чи чули, це... — Вона зневажливо засміялася, намагаючись підібрати влучні слова. — Ну не діра якась чи щось типу того, але там справді нудно. Немає нічого цікавого, жодних культурних заходів, навіть бібліотеку закрили минулого року.

Ганна замовкла, силуючись придумати, що ще сказати. Хіба вона може розповісти йому щось цікаве? Розповісти про свою звичайнісіньку загальноосвітню школу з пошарпаними підручниками, полущеною фарбою і повною відсутністю будь-якого шарму, історії та високих стандартів навчання? Цей чоловік працює з учнями найкращих приватних шкіл країни — його навряд чи вразить хоч щось про Додсворт і тамтешнє навчання.

Ганну знову пройняло нищівне відчуття синдрому самозванця, яке охопило її ще першого дня на співбесіді в Пеламі. Тоді вона намагалася не думати про тисячі інших студентів, які претендували на те саме місце. Вони були вісімнадцятирічними, як і вона, проте випустилися зі знаменитих закладів і походили з відомих родин. Вони заходили до Пеламу так упевнено, ніби вже навчалися тут. Вона ж намагалась навіяти собі це переконання — навіть коли стукала у двері кімнати, де мала бути співбесіда.

Та вже за мить всередині неї блиснуло якесь інше відчуття — не гніву, звісно, але чогось близького. Так, вона ходила до державної школи, ну то й що? Хай Додсворт не може пишатись ані культурою, ані історією, та хіба ці факти в поєднанні з її стрибком до Оксфорду не вражають? Зрештою, її взяли сюди, а багатьом самовпевненим яскравим студентам, які пройшли повз неї того дня, відмовили.

Вона випросталася.

— Я єдина людина з моєї школи, яка подала документи до Оксфорду цього навчального року. А ще я перша зі своєї родини навчаюся тут. До слова, мій тато навіть не має диплома. Він будівельник і покинув навчання в шістнадцять. Коли я мала вільний рік після школи, то не волонтерила і не годувала знедолених дітей. Я не провела літо за копанням криниць, а просто працювала в супермаркеті. Як ви могли здогадатись, я частенько відчуваю, що мені тут не місце. Однак маю твердий намір довести протилежне.

Доктор Маєрс довго мовчав. А потім відкинувся на спинку крісла й заплескав у долоні — повільно, але впевнено.

— Браво, Ганно Джонс, — зрештою сказав він, — браво. Думаю, ми з вами чудово порозуміємося. Просто чудово, справді.

НАПРИКІНЦІ годинної консультації в душі Ганни завирувала чудернацька суміш виснаження та піднесення. Доктор Маєрс ретельно повторив з нею шкільну програму А-рівня, а потім попросив перелічити додаткову, прочитану у вільний час літературу та висловитися про всіх авторів — від Джейн Остін до Бенджаміна Зефанаї.

Коли консультація добігла кінця, Ганна почувалася як після інтенсивного, виснажливого тренування, лишень розумового.

— До побачення, — усміхнувся доктор Маєрс. — До наступного разу напишіть, будь ласка, тисячу слів щодо розкриття теми соціофобії в будь-якому із цих романів. На звороті список книжок та есеїв, які вам знадобляться.

Він простягнув їй аркуш паперу. Ганна побіжно переглянула його з обох боків. Вона вже прочитала всі зазначені романи, але жодного з критичних есеїв, перелічених на звороті. Ганна не уявляла, де взяти час на опрацювання всього до наступного тижня, але вирішила, що потурбується про це пізніше.

— Ну що ж, бувайте, Ганно Джонс, — сказав доктор Маєрс, — нехай щастить, за тиждень побачимося.

Ганна кивнула й попрямувала до дверей. У коридорі побачила, що черговий, який допоміг їй знайти кімнату доктора Маєрса, нікуди не пішов, а досі стояв там, притулившись до стіни. То був чоловік, якого вона зустріла ще першого дня. Не той добрий дідусь, а другий — який дав їй ключі.

— Цього разу правильний кабінет?

Ганна кивнула, намагаючись не видати свого спантеличення. Він чекав на неї весь цей час?

— Так, дякую. Навряд чи я знайшла б його без вашої допомоги.

— Така вже моя робота, — відповів черговий. Його голос був такий самий: високий і писклявий, він разюче контрастував з його кремезною, мало не двометровою постаттю. Такий голос мав би належати значно нижчій і тендітнішій людині.

— Ну а тепер куди?

— Гм... та навіть не знаю. До бібліотеки, певно. — Ганна кинула погляд на список книжок від доктора Маєрса.

Черговий кивнув.

— Тоді нам сюди.

— Ой! — Ганна зашарілася, зрозумівши, що він наміряється провести її. — Ні-ні, я знаю, де бібліотека. Чесно. Не треба мене проводити.

— Я не можу допустити, щоб студенти губилися під час моєї зміни, — відгукнувся черговий.

Ганна знову почервоніла, а щоки аж запалали. Вона злилася на себе через дурнувату спантеличеність і дратувалася на цього чоловіка: невже цей поблажливий дивак не розуміє натяку, що його допомога непотрібна? Він що, справді хоче супроводжувати її аж до самої бібліотеки? Навіщо?

— Та не треба мене проводити... — повторила Ганна, однак це прозвучало слабко й глухо. А втім, вибору вона не мала, бо мусила спускатися з ним сходами до єдиного виходу.

Зрештою, легше дозволити йому плентатися позаду, хоч і було вкрай дивно перетинати дворик і галерею в супроводі п’ятдесятирічного з гаком чоловіка в уніформі чергового. Ганна з полегшенням попрощалася з ним біля входу до бібліотеки й подумки пообіцяла собі, що вийде через інші двері. Їх там, хвалити бога, було кілька.

— Дякую. Чесно, не варто було.

— Та немає за що, — відповів черговий і простягнув руку. — Джон Невілл. Звертайтеся, коли що.

— Добре, — відповіла Ганна й, попри нехіть, потиснула його руку: холодну, м’яку й трохи вологу, наче сире хлібне тісто. — Дякую.

Він задовго тримав її руку. Коли ж нарешті відпустив, Ганна щосили стримувалася, щоб гідно пройти до бібліотеки, а не безцеремонно втекти. Однак підійнявшись на другий поверх, не втрималась і виглянула з вікна до галереї перевірити, чи він, бува, чекає на неї.

На щастя, він уже простував газоном, вертаючись до будиночка чергових. Ганна полегшено зітхнула й увійшла до склепінчастої читальної зали.

Наступні кілька годин вона заклопотано розшукувала книжки й намагалася зорієнтуватися серед полиць бібліотеки.

Чимось це знайомство збентежило її. Сівши за полірований дубовий стіл й опинившись серед купи книжок, Ганна знову відчула його холодні м’які пальці на своїй руці та почула його писклявий голос у вухах.

Як безглуздо. Він, мабуть, просто самотній чоловік середнього віку, який не розуміє, що таке ввічлива відмова. Та дещо Ганна знала напевно: вона більше ніколи не попросить допомоги в Джона Невілла.