Сімнадцять фунтів і дев’яносто вісім пенсів, — мовила Ганна жінці, що стояла перед нею. Та неуважно кивнула й поклала свою кредитку на прилавок. — Безконтактна оплата?
Жінка не відповіла, бо тієї миті вмовляла свою чотирирічну дитину припинити гратися гумками серед канцтоварів, та коли Ганна повторила запитання, озвалася:
— Так-так, звісно.
Ганна піднесла картку до термінала і, коли той запищав, поклала книжки разом із чеком на прилавок. «Ґруффало», «Ще одне дитя» і «Будиночок у моїй матусі». Цікаво, на кого вони чекають: на братика чи сестричку? Вона перехопила погляд дівчинки, що гралася з канцелярським приладдям, і по-змовницьки усміхнулася їй. Дівчинка спершу завмерла, а тоді усміхнулася у відповідь. Ганні кортіло запитати, як звати малу, але вона стрималася, бо це вже занадто.
Натомість знову звернулася до клієнтки.
— Пакет потрібен? У нас ще є отакі милі торбинки по два фунти. — Вона вказала на стос полотняних сумок за прилавком. На кожній красувався логотип з назвою книгарні — хиткий стосик книжок, що утворював слово «Небилиці».
— Ні, дякую, — коротко відказала жінка. Вона запхала книжки до сумки, схопила доньку за руку й повела її з крамниці. Гумка-пінгвін упала додолу. — Припини, — кинула жінка, коли вони виходили крізь вікторіанські скляні двері, розбурхавши дзвіночок, що висів угорі. — Досить мені вже твоїх витівок на сьогодні.
Вони поволі віддалялися: мати тягнула дівчинку за собою, а та розплакалася. Проводжаючи їх поглядом, Ганна приклала руку до свого живота. Його форма заспокоювала — тверда, кругла й незвична, наче вона проковтнула футбольного м’яча.
У літературі для майбутніх батьків часто вдаються до метафор із їжею. Арахіс. Слива. Лимон. «Це нагадує мені книжку «Дуже голодна гусениця», тільки для майбутніх батьків», — загадково мовив Вілл, прочитавши розділ про перший триместр. Цього тижня її дитина завбільшки з манго, якщо вона нічого не наплутала. Чи, може, з гранат. На шістнадцятому тижні Вілл приніс їй у ліжко розрізане навпіл авокадо й ложку — своєрідний жартівливий подарунок, символ нового етапу. Ганна лише витріщилася на нього, відчуваючи ранкову нудоту, що мала б уже минути, та натомість клубком перекотилася в животі. А тоді відштовхнула тарілку й побігла до вбиральні.
«Вибач, — сказала Віллові, коли повернулася. — Ідея дуже мила, я просто...» Ганна не договорила. Навіть згадка про це викликала нудоту. Річ була не тільки в авокадо, маслянисту гладкість якого вона відчувала на язиці, а й у чомусь іншому — значно глибшому, що сиділо десь на інстинктивному рівні. Думка про поїдання власної дитини.
— Кави?
Голос Робін повернув її до реальності. Ганна обернулася до колеги, що стояла на іншому кінці прилавка.
— Прошу?
— Я спитала, чи ти будеш каву. Чи досі не п’єш?
— Tа ні, уже п’ю, просто небагато, щоб не переборщити. Мені без кофеїну, якщо можна.
Робін кивнула і зникла в іншому кінці крамниці, у такій собі комірчині, яку називають «кімнатою для персоналу». Раптом Ганна відчула, що в кишені джинсів завібрував телефон.
Вона завжди вимикала звук на роботі. Кеті, власниця «Небилиць», — приємна людина, вона не забороняє заглядати в телефон, та все-таки він заважає, коли в книгарні відбуваються якісь заходи чи коли потрібно допомогти покупцям вибрати книжку.
Зараз у крамниці нікого не було, тож Ганна витягнула мобільний і глянула, хто телефонує.
То була її мати.
Ганна насупилася. Дивно. Її мама, Джилл, не телефонує абиколи, а тільки раз на тиждень, зазвичай у неділю зранку, коли вертається після купання в озері. Вона рідко набирає посеред тижня, а під час робочого дня й поготів.
Ганна прийняла виклик.
— Ганно, — різко почала мама, навіть не привітавшись, — ти можеш розмовляти?
— Я ж на роботі. Якщо прийде покупець, то бігтиму. Але поки що можу трохи поговорити. Щось сталося?
— Так. Тобто ні, я просто хотіла... — пробелькотіла мама й затихла.
Ганну поволі огортала тривога. Її раціональна, впевнена в собі мати завжди знала, що сказати. Що ж сталося?
— У тебе все гаразд? Ти ж... Ти ж не захворіла?
— Та ні! — відповіла мама й невимушено захихотіла, проте дивна напруга в її голосі так і не зникла. — Ні, про таке й не думай. Просто... Я так розумію, новин ти не бачила?
— Яких новин? Я цілий день на роботі.
— Новин про... Джона Невілла.
У Ганни похололо на душі.
Останні кілька тижнів напади нудоти майже не докучали. А тепер її знову рвучко занудило. Вона затисла рот і, важко дихаючи носом, вільною рукою вхопилася за прилавок, ніби він міг її втримати.
— Вибач, — стиха мовила мати. — Я не хотіла турбувати тебе на роботі. Просто мені щойно прийшло гугл-сповіщення. Розхвилювалась, що тобі ще хтось із Пеламу зателефонує чи журналісти з Mail прийдуть. І я подумала... — Ганна почула, як вона ковтнула. — Я подумала, що буде краще, якщо ти дізнаєшся все від мене.
— Що дізнаюся? — Ганна зціпила зуби, намагаючись притлумити нудоту. У роті стало гірко, і вона ковтнула. — То що саме я маю дізнатися від тебе?
— Що він помер.
— А-а-а, — Ганну охопило дивне відчуття: спершу приплив полегшення, а за мить порожнеча. — Як?
— Серцевий напад, у в’язниці. — Мама говорила лагідно, ніби намагалася пом’якшити своїм голосом цю разючу новину.
— А-а-а, — повторила Ганна.
Вона намацала за прилавком табуретку, на якій вони зазвичай сиділи, клеячи цінники на книжки, й опустилася на неї.
Потім поклала руку на живіт, ніби захищаючись від удару, який уже вразив її. Слів дібрати не могла. Тільки й могла повторювати одне й те саме: «А-а-а...»
— Усе нормально?
— Так, звісно. — Ганна чула свій голос приглушено, наче він долинав звіддаля. — А чому б і ні?
— Ну... — Вона відчувала, як мати ретельно добирає слова. — Це ж не жарти. Подія таки знакова, новий етап.
Новий етап. Саме ці слова щойно крутилися в голові Ганни, коли вона згадувала розмову з Віллом. Аж раптом, почувши їх знову, Ганна зрозуміла, що не витримує. Вона ледь стримувалася, щоб не розридатися і не втекти з магазину посеред зміни.
— Шкода, — пробурмотіла Ганна в слухавку. — Дуже шкода, мамо, але мені вже треба... — Вона гарячково вигадувала, що сказати. — Покупець прийшов, — пробубніла через силу й поклала слухавку.
Тиша порожньої крамниці обступила її зусібіч.