Та дівчина

ДО

— О бо-о-оже мій. — По-театральному протяжний голос Ейпріл підозріло нагадав Ганні Дженіс із «Друзів». Вони йшли вузьким проходом між довгими бенкетними столами вздовж усієї зали.

Ганна вперше переступила поріг великої зали як студентка Пеламу й відчула животрепетний захват, розглядаючи старовинні балки високо над головою та темні стіни, обшиті дубовими панелями й завішані олійними картинами колишніх голів коледжу. Так, її охопило приголомшення, але точно не страх, бо поруч була Ейпріл, яка поливала брудом скупеньке меню й погану акустику.

— Вілл де Частейн власною персоною, — мовила Ейпріл, поставивши свою тацю на один з довгих переповнених бенкетних столів, і вперла руки в боки.

Один зі студентів, що сидів на довгій дубовій лавці, озирнувся, і його темне волосся впало йому на очі. Ганна відчула, що її серце завмерло. Склянка з водою на таці ковзнула на кілька сантиметрів ліворуч, і вона поспіхом поправила її.

— Ейпріл! — вигукнув хлопець і підвівся, недбало перекинувши довгу ногу через лавку. Вони легенько обійнялись і ледь-ледь поцілувались у щічку. Цей жест був такий нетиповий для Додсворта, що Ганна відчула, ніби опинилася на іншій планеті.

— Рада тебе бачити! Не сподівалася зустрітися тут. От уже ж ця Лів. Ніколи нічого не розкаже! Як вона? Я ще не бачила її після іспитів.

— Та... — Засмагле обличчя хлопця раптом почервоніло, над вилицями вигулькнула смуга рум’янцю. — Ми... ну гаразд, ми розійшлися. Я винен, якщо чесно. Вибач.

— Та що ти, які вибачення, — промуркотіла Ейпріл. Вона провела рукою по руці хлопця, дещо дражливо стискаючи його біцепси. — Ще один гідний чоловік на волі. Тут не треба перепрошувати.

Ганна, що стояла позаду неї, переступила з ноги на ногу. Таця, яку вона тримала, незручно важчала, від неї заболіли руки. Ейпріл, мабуть, почула цей рух, бо вмить обернулась і по-театральному здригнулася, ніби щойно згадала, що Ганна й досі тут.

— Боже, де мої манери? Вілле, це Ганна Джонс, моя сусідка. Вчить англ. літ. Ми маємо цілісінькі апартаменти з вітальнею. Ох, чую, цього семестру всі-і-і вечірки будуть у нас. Ганно, це Вілл де Частейн. Я ходила до школи з його колишньою. Наші інтернати були... як ти там казав? — Вона знову обернулася до Вілла. — Близнюками?

— Щось таке, — усміхнувся Вілл, від чого засмаглою шкірою біля його вуст пробігли зморшки. Ганна зловила себе на тому, що витріщалася на нього. Він мав ясні карі очі й темні брови. Ніс, очевидно, був зламаний. Можливо, і не один раз. Їй пересохло в роті. Вона ковтнула, вигадуючи, що сказати, але Вілл продовжив: — Я ходив до Карне, там були тільки хлопці. Тож між нашими з Ейпріл школами влаштовували зустрічі — боялися, що ми повступаємо до університетів, так і не побачивши справжньої живої дівчини.

— Тобі таке не загрожувало, любчику, — мовила Ейпріл. Вона надпила шоколадного молока, а потім ковзнула на лавку поруч із Віллом, навіть не поцікавившись, чи можна. Вілл теж сів.

— Знаєш, я взагалі-то тримав це місце, — сказав він Ейпріл, але невимушено, не чекаючи, що вона пересяде. Ганна ж стояла й вагалася. Навпроти було вільне місце, однак лише одне. Можливо, Вілл хотів, щоб туди сів його друг, на якого він чекав. Вона запитально глянула на Ейпріл, але та вже клацала в телефоні.

Ганна прикусила губу й уже хотіла йти, та Вілл раптом озвався:

— Куди ти? Ми посунемось.

Її серце знову завмерло. Ганна усміхнулась, намагаючись не здатися жалюгідною вдячною дівчинкою, а Вілл поставив свою сумку на підлогу й штовхнув ліктем сусіда, щоб той трохи посунувся вбік.

— Ось, сідай тут, — Вілл вказав на місце навпроти, — Г’ю зможе втиснутися поруч зі мною та Ейпріл.

— Ти сказав... Г’ю? — Ейпріл відвела погляд від телефона. На її обличчі був дивний вираз — здивування, навіть захоплення, але змішане з якоюсь пустотливістю, якої Ганна не могла до кінця зрозуміти. — Це ж не... Г’ю Бленд?

— Той самий. Хіба ти не знала, що він подавав сюди документи?

— Я знала, що він хотів вступати до Оксфорду, але й гадки не мала, що він обрав Пелам, — відповіла Ейпріл. Скрививши губи в посмішці, вона відклала телефон, коли до столу підійшов високий блідий хлопець у грубих окулярах у стилі Стівена Гокінґа. — Так-так-так... про вовка промовка, а він уже й тут.

— Ейпріл! — вигукнув хлопець, раптово зашпортавшись на рівному місці: таця вилетіла з його рук, і паста посипалася на підлогу.

На мить запанувала дзвінка тиша, усі повернули голови, а потім якийсь хлопець, що сидів за столом, вигукнув:

— Ну все, вистава закінчилася, досить! Робіть щось своє. Г’ю, хоч і був пригнічений, засміявся, а тоді присоромлено й легенько вклонився. Розчервонівшись, він підійняв бляшанку з колою й заходився збирати розкидані тор-теліні.

— Даруйте. Я такий бовдур. — Голос хлопця був приглушений, але з нотками, за які однокласники Ганни обізвали б його «типовим чваньком». — Так незручно. Хвалити бога, що вони хоч упали туди, куди треба. Ну майже.

Він ковзнув на місце біля Вілла, поклав на стіл розбиту тарілку з пастою та взяв виделку. Його щоки досі палали.

— Ти що, ідіот? Не їж цього, — сказала Ейпріл з ноткою презирства. Вона підвелась і махнула рукою вбік прилавка. — Допоможіть нам, будь ласка! Нам потрібна ще одна порція тортеліні.

Усі мовчки спостерігали, як до них підійшов працівник з новою тарілкою та ганчіркою, щоб витерти розлитий соус.

— Так незручно, — повторив Г’ю, але цього разу до працівника, який лише кивнув і пішов собі. Хлопець був настільки пригнічений, що Ганні стало його щиро шкода.

— А ви всі між собою знайомі? — запитала вона в Ейпріл і Вілла — радше щоб змінити тему, а не тому, що сумнівалася в цьому.

Ейпріл з усмішкою кивнула, а Вілл відповів:

— Ми з Г’ю знайомі давно. Ходили разом до підготовчої школи, а ніщо так не зближує, як паскудна підготовча школа. Правда ж, Г’ю?

— Правда, — відповів той. Рум’янець поступово зникав з його щік, і він схилив голову над тарілкою, уникаючи поглядів. — Г'ю Бленд, — сказав він до Ганни, — медицина.

— Ми з Г’ю дуже добрі друзі, — майже промуркотіла Ейпріл. Тоді простягнула руку й ущипнула Г’ю за щоку. Багрянець знову залив його щоки, але цього разу дійшов аж до вух. Запала напружена тиша.

— А як щодо тебе? — запитала Ейпріл, розбиваючи застиглу в повітрі ніяковість. Вона зверталася до хлопця, що сидів поруч із Ганною, — того самого, який гукнув, що вистава закінчилася. Він був кремезний, широкоплечий, із середземноморською зовнішністю, вбраний у футболку «Шеффілд Венздей».

— Це Раян Ковтс, — мовив Вілл, — учить економіку, як і я.

— Чиста правда, — відказав Раян, усміхнувшись. Його акцент був начисто шеффілдським і після стількох гламурних південних голосів звучав дещо агресивно, по-північному. Ганна відчула несподівану для себе спорідненість з ним, хоча Додсворт розташований максимально далеко на півдні. Але тут був хоч хтось такий, як вона: не з дорогих приватних шкіл, які Вілл та Ейпріл, здавалося, сприймали як належне.

— Ми всі живемо на одному поверсі в клавді, — додав Вілл.

Ганна знала з проспекту, що клавд — це велике сучасне крило за Новим двориком, куди здебільшого заселяли першокурсників. То була квадратна бетонна будівля в стилі бруталізму, кімнати в ній були з окремими ванними, а опалення справді працювало. Проте Ганна була потай вдячна, що їм з Ейпріл виділили колоритну старовинну кімнату. Зрештою, хіба не заради цього вона вступила до Оксфорду? Вона хотіла йти слідами чотирьохсотрічної історії вчених, а не килимовою плиткою останніх десятиліть.

— Я почув через стіну, як він грав The Stone Roses. — Раян вказав виделкою на Вілла. — Підійшов представитися, і з’ясувалося, що ми на одному курсі. І він познайомив мене з оцим-от хлопом. — Раян вказав поглядом на Г’ю.

— Ми з Віллом ходили разом до школи, — мовив Г’ю і знову розчервонівся. — Ой, теж мені новина, Вілл вже казав це... Вибачте. Я такий баран.

— Ви його не слухайте. — Вілл по-дружньому штурхнув друга в бік. — Г’ю був найголоватішим хлопаком у нашому й усіх паралельних класах.

Раян заговорив з повним ротом тортеліні й кумедним виразом:

— Ну то є файний збіг. А я в себе був найголоватішим хлопом. Схоже, ми маємо дещо спільне.

— Та всі ми були найголоватішими, — вперше озвалася дівчина, що сиділа біля Раяна. Її голос був низьким, доволі таки різким і роздратованим. — Хіба не в тому й річ? Хіба не тому ми саме тут?

— А ти хто така? — запитав Раян, ковзаючи по ній очима. Вона мала довге темне волосся, серйозне «кінське» обличчя, чорні прямокутні окуляри й дивилася Раянові прямо у вічі з такою впевненістю, якої Ганні, мабуть, забракло б, якби її так відверто оцінювали поглядом.

— Емілі Ліппман, — мовила дівчина й піднесла до рота повну виделку з пастою, поволі прожувала її і продовжила: — Математика. Для тебе я Емілі Ліппман.

— Ти мені до вподоби, Емілі Ліппман. — Раян вишкірив зуби, а Емілі підвела брову.

— І що ти бажаєш від мене почути?

— Це вже як ти хочеш, — кинув Раян, — можеш і змовчати.

Він і далі шкірився. Емілі закотила очі.

— Так чи інак, — ліниво озвалась Ейпріл, — це неправда.

— Що неправда? — поцікавився Г’ю.

— Ну те, що всі ми були найрозумнішими. Я от не була.

— Тоді як ти сюди потрапила? — відрубала Емілі. Ці слова могли би прозвучати грубо, та з вуст Емілі сприймалися інакше. Просто як надто пряме запитання.

— Мабуть, за красиві очі. — Ейпріл усміхнулася, і на її блискучих щічках з’явилися дві глибокі милі ямочки. — Або ж завдяки грошам свого татуся.

Запанувала довга мовчанка: ніхто не знав, як реагувати на почуте. Зрештою Раян гучно пирхнув зо сміху, наче Ейпріл смішно пожартувала.

— Що ж, пощастило тобі, хоч так, хоч так, — сказала Емілі, спровадила останню виделку пасти до рота, підвелась і стала обтріпуватись. — Маю запитання. Що, в біса, мені треба зробити, щоб тут чогось випити?

— Можемо піти до тієї кімнати відпочинку, — запропонував Раян і також підвівся. Ганна зауважила, що він значно вищий, аніж вона собі уявляла. — Як там вона називається — СКА?

— СКВ, — відповіла Ейпріл. Її губи скривились у посмішці, яка, як зрозуміла Ганна, типова для неї — зваблива і дещо злісна водночас. — Студентська кімната відпочинку, якщо ти раптом не читав довідника. А таки не читав. До речі, біля великої зали є бар. Та нахіба воно нам треба? Ми ж не якісь простаки. Нащо нам впав той бар, коли маємо шикарнючі апартаменти й холодильник, напханий шампанським?

Вона відсунула досі повну тарілку тортеліні, обвела поглядом усю компанію, а тоді витягла з кишені ключ від кімнати, почепила його на палець і звела тонку темну брову:

— Ні, ну а що?