Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава

Розділ 11. Що таке дримба, і як вона може стати у пригоді

– Ти що, знущаєшся?! – визвірився на мене Ромчик. – Тобі не досить того, що це синьоморде одоробло, яке прикидалося крутим начальником суперкрутого табору, обзивало нас лузерами й ботанами?

Решта дівчат і хлопців також обурено загомоніли. Адже кожен із них був добре знайомий із цим зневажливим прізвиськом. Навіть Лі скривилася і покрутила пальцем біля скроні. Лише її чорнокоса помічниця зберігала цілковитий спокій і пильно стежила за тим, що відбувається.

– Заждіть, зараз я все поясню! Розумієте, те, що в цій печері опинилися саме ви, зовсім не випадковий збіг обставин. Ми – неправильні! І врятувалися лише через те, що поводились не так, як це запрограмував Тютя і ті, хто підготував хитромудру операцію, щоб заманити сюди нас – недосконалих людських істот - на переробку. Ми не вписуємося в їхню програму.

– А я сюди потрапила якраз тому, що хотіла стати, як усі, –озвалася дівчинка в червоних окулярах. – Ледве здерлася на цю височезну круту гору. Думала, що справді стану екстремалкою спритною, сміливою і... стрункою, – ледь чутно додала вона. – Знаєш, як мене в школі називають?

Я заперечливо похитав головою.

– Свинка Пеппа!

– Самі вони свині, твої однокласники, – обурилась Лі. – І ти це терпиш? Даремно! Хочеш покажу тобі кілька прийомів?

– Хочу, але ж у мене окуляри...

– Ну то й що? До речі, давно хотіла спитати – а чому вони з червоними скельцями?

– Це секрет. Може, я потім тобі скажу, – прошепотіла Булочка (так я її подумки називав) і почервоніла.

Тут почулися голоси:

– І мене дражнять, називають Мікробом, бо я найменший у класі, – сказав низенький худий хлопець, підстрижений «під нуль». Це підкреслювало його й без того відстовбурчені вуха.

– Я – Голум, бо проковтнув перстень нашої вчительки, – пробурмотів похмурий ботан з ямочкою на підборідді та довгим чубом, що спадав йому мало не до очей.

- А я – Спінер, бо весь час кручусь. Просто не можу цілий урок всидіти за партою. – І ніби на підтвердження своїх слів, довготелесий хлопець із зеленими, як у кота, очима почав крутитися на всі боки, розглядаючи печеру і всіх, хто в ній опинився.

– Ну то й що? Мене, наприклад, мій сусід Сашко Смик дражнив поганським Паганіні, бо я вчусь грати на скрипці. І я від нього тікав, як останній боягуз. А потім, коли на Землю прибув перший десант синьомордів, щоб заразити все людство вірусом страху, я вступив у ТТБ – Таємне Товариство Боягузів. Виявилось, що боротися з цими потворами можуть тільки ті люди, які здатні подолати свій страх, – колишні боягузи. І ми їх перемогли!

Раптом з темного кутка почувся в’їдливий голос Ромчика Гуньки:

– Перемогли? То що ж тоді ці блакитні монстри з синіми мордяками роблять тут? Між іншим, наш колишній шеф заворушився. Ти як знавець прибульців не скажеш, що з ним робити?

– Звідки на Підставі взялися синьоморди, поки що не знаю. А от що робити з синьомордом зараз покажу. – І додав таким самим уїдливим тоном: – Це ж елементарно, Гунька!

Я нахилився, відкрив футляр, де лежала моя вірна скрипочка-четвертинка і почав обмацувати оксамитну підкладку, шукаючи зовсім маленьку річ, від якої, можливо, залежав не лише наш порятунок, а й майбутнє Землі. Врешті мої пальці намацали невеличкий металевий предмет, схожий на підківку з тонкою пластинкою посередині. Це був старовинний музичний інструмент – дримба, що передавалася в родині Джур із покоління в покоління. Потім вона зникла на кілька століть, аж поки мій тато несподівано знайшов її під час нашої першої зустрічі з синьомордами в єгипетській піраміді. Як виявилось, один з наших далеких пращурів-характерників побував і там. Саме в піщаній пустелі Таємне Товариство Боягузів провело успішну операцію зі знешкодження хижих прибульців «Антижаб-1».

Наблизившись до синьоморда, що вже почав кліпати банькатими червоними очима й крутити бородавчастою головою, я затис дримбу зубами і кілька разів вдарив по пластинці. Вона завібрувала, і в печері залунали дивні звуки, схожі на дзюркотіння струмка, свист вітру і на пронизливе тоненьке дзижчання.

– Ти що, сказився? Вирішив, що саме зараз час влаштувати концерт самодіяльності?! Сподіваєшся, Тютя зараз підхопиться і вшкварить посеред печери гопака? – обурився Гунька.

Решта команди також дивилася на мене з осудом. Навіть Лі похитала головою й здивовано знизала плечима. Та я продовжував грати і врешті почув, як до мелодії, що я видобував із дримби, приєднується все більше й більше звуків. То було голосне дзижчання сотень комарів. Я нахилився над хижим прибульцем, і ціла хмара комах закружляла над ним.

Мені вже не раз доводилося бачити, як синьоморди реагують на наших мух, комарів, ґедзів та жуків. Але всі, хто зараз перебував у підземній криївці, вражено завмерли. Тютя з такою швидкістю висолоплював свого довгого язика, ловлячи одночасно десятки комарів, а потім із задоволеним плямканням поглинав їх, що за кілька хвилин в печері не залишилось жодної комахи. Особливо огидним було те, що на язику в синьоморда й досі теліпався золотий кульчик з яскраво-синім камінцем, тож він раз у раз клацав об зуби ненажерливого монстра. Нарешті комахожер наситився і знову провалився у солодке забуття.

А я опустив руку з дримбою і подумав, що музика це й справді велика сила.

* * *