Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава

Розділ 13. Як наша підземна криївка перетворилася на... інкубатор

Над Підставою шаленіла гроза. Навіть у глибині печери, де розташувався наш невеличкий загін, було чутно, як гуркоче грім, а спалахи блискавок освітлювали підземну криївку при-марним блакитним світлом. Виявилось, що в низькому склепінні нашої схованки хтось проробив круглі отвори, крізь які на нас текли цілі потоки води.

– Може, тут у давнину ховалися опришки і проробили вгорі оці дірки, щоб дихати свіжим повітрям? – припустив Котигорошко-Спінер, клацаючи від холоду зубами й виписуючи кола по печері.

– Звичайно, а ще для того, щоб приймати душ, прати свої кептарики й мити підлогу в цьому розкішному барлозі, – озвався Ромчик, якого віднині всі називали Мамаєм. – Усе ж, гадаю, нам треба пошукати якийсь сухий куток, бо я вже мокрий, як хлющ. Цікаво, що про це думає наш головний знавець синьомордих прибульців?

Якщо чесно, мене вже дістали наїзди Ромчика-Мамая. І це після того, як я привів їх у безпечне місце, приспав синьоморда Тютю та ще й нагодував харчовими таблетками, від яких і досі в

роті зберігався чудовий смак. Правда, спершу була проблема з водою, про яку ніхто не подумав, тікаючи від синьомордів. Але дощові потоки, що стікали крізь дірки в склепінні нам на голови, допомогли. Я налаштував похідний міні-фільтр, приладнаний до водонепроникного мішка, який при транспортуванні можна було згорнути в маленький клубочок, і всі мої нові товариші втамували спрагу. Бабуся завбачливо поклала в екстрим-набір і цей свій винахід, він не раз рятував членів ТТБ від зневоднення. Адже навіть посеред пустелі міні-фільтр вбирав у себе росу, що випадала вночі, і перетворював її на чисту прозору воду.

Я вже хотів сказати Ромчику все, що про нього думаю, та несподівано кам’яна підлога під нашими ногами затремтіла і, ніби розколовшись навпіл, почала розходитися в різні боки. На тому місці, де ми щойно стояли, утворилася глибока розколина, з якої на поверхню повільно виринув прозорий контейнер ущерть заповнений яскраво-синіми кулями.

На щастя, команда ботанів зреагувала блискавично, спритно відскочивши у темний закапелок печери – туди, де лежав занурений у транс синьоморд Тютя. Ми завмерли, напружено роздивляючись цю дивну конструкцію. І раптом я здогадався – це була ікра синьомордів! Адже прибульці з далекої хижої планети і справді скидалися на жаб. А, як відомо, ці земноводні відкладають ікру, з якої потім вилуплюються хвостаті пуголовки. І зараз їх підставили під дощовий душ саме задля того, щоб у гігантських ікринах почався процес трансформації. Вони мали перетворитися на бійців могутнього війська синьомордів.

– Я зрозуміла, — прошепотіла Саламандра – це їхній інкубатор. Тільки невідомо, коли з ікрин почнуть вилуплюватись...

– Будь ласка, тільки не тут і не тепер, – невідомо кого попросила пухкенька принцеса Лея.

– Та замовкніть ви! – люто просичав Мамай – А раптом з цієї щілини зараз полізуть синьоморди? Як там, нагорі, де раніше був намет номер 13?

Ми стояли мовчки, притулившись одне до одного, і тремтіли – чи то від холоду, чи то від переляку.

А знаєте, вони... гарні, – раптом порушила тишу Лі, яку тепер треба було називати Луною, але я ніяк не міг до цього звикнути. – Я ще ніколи не бачила такого глибокого синього кольору. Ці ікринки ніби світяться зсередини.

Мамай люто зиркнув на дівчину, приклав палець до губ і просичав:

– Ц-с-с-с, – як справжня зміюка, що от-от кинеться і вкусить.

Але Луна-Лі не зважала на нього. Вона заворожено дивилася на гігантські ікрини, і в її очах не було й сліду страху. Потім вона повільно наблизилася до контейнера й обережно поклала одну ікрину, яка й справді випромінювала світло, собі на долоню. А за хвилину, не відводячи від сяючої кулі очей, так само обережно повернула її на місце.

І я зрозумів, що лише ця тендітна білява дівчинка нічого й нікого не боїться.

* * *