Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава

Розділ 12. Ми обираємо собі нові псевдо, і свинка Пеппа перетворюється на принцесу Лею

До мене підійшла Лі й запитала, невідривно дивлячись на Тютю, який плямкав уві сні й час від часу скреготав зубами так, наче хтось дряпав гвіздком по склу:

– Здається, ти казав, що можеш прочитати його думки?

– Так, можу, але не зараз. Тютя так обжерся комарами, що спатиме щонайменше добу. Головне, він нам не заважатиме й не подасть сигнал своїм родичам.

– То як же ми дізнаємось про плани прибульців? – приєднався до розмови Ромчик Гунька і гостро зиркнув на мене. – Ти ж наче збирався організовувати якесь товариство...

Але його перебила дівчинка в червоних окулярах:

– А я пропоную спершу... щось поїсти! – вигукнула вона, з викликом глянувши на Гуньку. – Бо я так зголодніла, що дивлячись, як прибулець ковтає комарів, навіть позаздрила йому.

Почувши це, уся наша команда голосно засміялася, і це зняло неприємне напруження, що досі панувало в печері.

– Добре, тоді давайте повечеряємо, а по-тім вирішимо, що робити далі. Але спершу нам варто познайомитись. За правилами будь-якої таємної організації, кожен її учасник повинен мати секретне псевдо. Зараз той, хто вирішить вступити до Таємного Товариства Ботанів, сам собі обере ім’я. І назавжди відмовиться від прізвиська, яким його дражнили у школі чи у дворі. Ви згодні?

Усі, крім Ромчика, ствердно закивали головами. Та я не звернув на це уваги, зрозумівши, що рудий Гунька ніяк не може змиритися з тим, що тепер не він, а я стаю лідером нашого загону.

– До речі, може, ви вже здогадалися, мене звуть Музикант, – я усміхнувся і показав на футляр зі скрипочкою.

– А мене Фродо Беґґінз, – ніяковіючи сказав той хлопець, якого дражнили Голумом. – А можна просто Фродо!

– Я – Котигорошко, – повідомив колишній Спінер і продовжив намотувати кола, стукаючись об стіни печери.

І я мимохіть подумав, що прізвисько «Спінер» пасувало йому більше.

– Хочу, щоб мене називали... Бетмен, – тихо пробурмотів капловухий хлопчик, якого однокласники дражнили Мікробом.

– А я обираю ім’я Саламандра, – промовила дівчинка зі смаглявим обличчям і чорними, як смола, очима. Сказала це так спокійно, ніби ми зустрілися в якійсь інтернет-кав’ярні та збираємося позмагатися у комп’ютерній грі.

– Якщо ми негайно не поїмо, то я з’їм когось із вас! – огрядна дівчинка, яка раніше здавалась сором’язливою й нерішучою, сердито поглянула на мене. – Я все одно ні про які псевдо зараз думати не можу. Ось повечеряю – тоді щось вигадаю.

Зрозумівши, що тягти з вечерею далі не можна, я заліз у наплічник, витяг звідти свій незамінний екстрим-набір і дістав невеличку щільно закриту коробочку, поділену на кілька відділень.

– Будь ласка, вибирай, що тобі подобається, – запропонував я простягаючи коробочку дівчинці, яку однокласники дражнили свинкою Пеппою. – На кожному відділенні є наліпки, ось бачиш: пиріжки з м’ясом, голубці зі сметаною, картопля з грибами і вареники з вишнями. Вибір, звичайно, невеликий, але брати з собою у похід більше страв не випадає.

– Т-т-и що, з-з-нущаєшся?! – закричала вона, затинаючись від гніву, і мало не вибила коробочку в мене з рук. У цю хвилину вона й справді була схожа на розлючену свинку Пеппу.

– Та ні, просто це винахід моєї бабусі – харчові таблетки. Ось візьми, наприклад, пиріжок із м’ясом. – Я знову обережно простяг дівчинці коробочку, цього разу міцно стискаючи її, щоб розлючена й голодна Пеппа не вибила її у мене з рук.

– Ну, добре, давай сюди свій «пиріжок», – останнє слово дівчинка вимовила з такою зневагою, що мені стало образливо за бабусю Солю.

Та варто їй було покласти таблетку до рота, як вираз її обличчя вмить змінився. Тепер воно сяяло! Побачивши це, до мене кинулися всі, хто був у печері. Я роздавав «голубці», «вареники» й «картоплю з грибами», однак найбільшим попитом користувалися «пиріжки». Певно, на популярність цих бабусиних харчових таблеток вплинула щаслива усмішка на обличчі дівчинки в окулярах з червоними скельцями. Попросивши добавки і проковтнувши ще два «пиріжки», вона впевнено заявила:

– Я вирішила – тепер мене зватимуть принцеса Лея!

– Що?! – не втримався я від здивованого вигуку, а дехто з присутніх засміявся.

Справді, уявити опецькувату, кругловиду й рум’яну, як здобна булочка, дівчинку в ролі прекрасної принцеси Леї з фільму «Зоряні війни» було не можливо.

– Так, принцеса Лея! І я доведу, що це ім’я мені підходить, ось побачите!

– Усе правильно, ми ж домовились, що кожен має право обрати ім’я, яке йому подобається, – Лі підійшла до колишньої свинки Пеппи і обійняла її за плечі. – А я буду Луною – це моя улюблена героїня з «Гаррі Поттера».

– Музиканте, я обираю псевдо Мамай, – гордо промовив Ромчик Гунька, який досі стояв у темному закапелку печери й мовчки спостерігав за тим, що відбувається. – Кажуть, цей козак був неперевершеним майстром двобою і знав такі прийоми, що міг перемогти будь-якого ворога.

Я зустрівся поглядом з Ромчиком і побачив, що він зверхньо посміхається. Справді, Мамай звучало набагато героїчніше, ніж просто Музикант.

* * *