Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава

Розділ 8. То ось ким насправді виявився Тютя

Дивне кіно, що крутилося в моїй голові, випереджаючи реальні події, раптом «вимкнулося». Я виліз із дупла, щоб приєднатися до розгублених учасників табору «Екстремал», які оточили нерухомого Тютю.

– Послухайте, поки це одоробло ще не отямилось, треба якось його знешкодити, – запропонував Ромчик Гунька. – Пам’ятаєте, як

ліліпути зв’язали сонного Гуллівера? Ану тягніть сюди всі мотузки, ремені, шнурівки – усе, чим можна обмотати нашого колишнього шефа від потилиці аж до п’ят.

– А може, він прикидається? Ось підійдеш до нього ближче, спробуєш зв’язати руки-ноги, а він схопить тебе за шкірки і вкине всередину того страшного дуба, – сказала пухкенька, як булочка, дівчинка в червоних окулярах, яку Тютя недавно силоміць тягнув до страшної тумби.

– Зараз ми це перевіримо, – заспокоїла дівчинку Лі.

Вона нахилилася над Тютьою, провела долонею по його лисій голові... і раптом із жахом відскочила. Бо огидні плазуни, витатуйовані на тілі велетня, несподівано почали звиватися, смикатися, а вся його шкіра зморщилася і сповзла на землю, як стара шкаралупа. Перед нами лежала істота, яку ніхто з присутніх, окрім мене, не бачив ніколи в житті. Та й не міг побачити. Адже це був типовий представник ворожої чужопланетної цивілізації – синьоморд.

Космічний хижак мав яскраво-блакитне забарвлення, лише морда в нього була синя і вкрита огидними бородавками. Монстр чимось скидався на земну жабу, от тільки розміри його були разів у двадцять більші. Окрім того, на відміну від наших жабок, прибульці мали розвинений інтелект і володіли суперпотужною зброєю – пінобластерами, що паралізували будь-яку живу істоту. А от проти них діяв лише один засіб. І, на щастя, він був мені відомий.

Думки в моїй голові крутилися з шаленою швидкістю – як це могло статися?! Адже під час операції «Антижаб-2», яку Соломія Джура підготувала і провела рік тому, весь потужний десант синьомордів на моїх очах зник у часовому коридорі! Члени ТТБ були впевнені, що назавжди звільнили Землю від страшної загрози – вірусу страху, яким синьоморди хотіли заразити всіх мешканців нашої планети.

– Климе, треба щось робити! – Лі в розпачі дивилася на те, як перелякані хлопці й дівчата кидаються врозтіч, подалі від страхітливого монстра, якого ще донедавна вважали начальником табору «Екстремал».

Ті, кому на руки вже встигли прикріпити контрольні браслети, рухалися повільно, як механічні ляльки. Ті ж, хто не дочекався своєї черги і не встромляв руку в отвір металевої тумби, тікали стрімголов, збиваючи намети й зіштовхуючись одне з одним. Урешті, заплутавшись у мотузках, якими намети кріпилися до землі, втікачі утворили гігантський живий клубок, з якого стирчали руки, ноги й голови, що кричали на різні голоси:

– Ряту-у-у-у-йте!!!

– Мама!!!

– Заберіть мене додому!!!

Біля розпростертого на землі Тюті, що виявився синьомордом, лишився стояти лише невеличкий гурт ботанів і та пухкенька дівчинка в червоних окулярах. Саме через те, що качок у рожевих кроксах на хвилину втратив пильність, коли тягнув її до тумби, Ромчику Гуньці вдалося завдати свого коронного удару йому в потилицю.

До речі, лише кілька людей не розгубилися серед цього сум’яття й паніки – я, Лі, Ромчик та ще одна дівчинка з довгим чорним волоссям і по-східному ледь розкосими чорними очима. Рудоголовий хлопець витяг з кросівок довгі шнурівки і намагався зв’язати ними передні кінцівки жабоподібного створіння. Але синьоморд з голови до перетинчастих лап був укритий липким слизом, тому шнурівки весь час сповзали. Тим часом Лі разом з чорноокою дівчинкою бігали навколо живого клубка, що зойкав, стогнав та верещав, і відчайдушно кидалися на допомогу, висмикуючи звідти то одного, то іншого «екстремала». Я ж вирішив зайнятися синьомордом.

– Облиш це, – сказав я, підійшовши до Гуньки й дивлячись на його марні спроби, – цю почвару можна вгамувати зовсім в інший спосіб.

– А ти що – фахівець з приборкання мутантів?

– Так, фахівець. Ось тільки приборкую я не земних мутантів, а прибульців. І прибульців саме цієї породи.

Ромчик вражено глянув на мене, потім перевів погляд на синьоморда і раптом зареготав.

«Ну все, гаплик нашому героїчному Гуньці. Здається, від усіх сьогоднішніх божевільних подій у нього поїхала стріха», – подумав я. Але Ромчик, усе ще давлячись сміхом, ледве зміг вимовити слова, які я запам’ятав назавжди:

– Оце і є... справжній... екстремальний... відпочинок!

* * *