Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава

Розділ 20. Це не сон і не галюцинація!

Ми сиділи на підлозі, притулившись до теплої стінки контейнера, в якому постійно зберігалася комфортна для ікрин температура, і шукали виходу з безвихідної ситуації. Мушу сказати, що члени новоутвореного Товариства Ботанів дивували мене все більше, я не почув від них жодних нарікань ні від дівчат, ні від хлопців. Хоча це ж я наполягав на тому, щоб захопити інкубатор, а потім обмінювати ікрини на тих, хто перебував у синьомордівському полоні. Справді, ця ідея була божевільною, але іншого виходу я не бачив. Щоправда, Ромчик-Мамай пропонував тікати з Підстави, проривши під загорожею підкоп, але наша команда на це не погодилась.

– Я заблокував верхній люк, поки ти говорив по мобілі, – по-діловому повідомив мій колишній сусід, стріпнувши рудим чубом. – Між іншим, міг би сказати, про що ти там домовився. Здається, ти просив, щоб сюди на допомогу прибула твоя бабуся? – я бачив, що вимовивши останні слова, Ромчик-Мамай ледве стримався, щоб не додати щось уїдливе.

– Не знаю, – чесно признався я, – єдина людина, до якої я додзвонився, це дальнобійник з кумедним прізвищем Байбак, який підвіз мене до Підстави. У дорозі ми з ним подружилися, бо, як виявилося, обидва любимо співати жалісну дитячу пісеньку про байбачка. Тому на прощання Бак дав мені свою візитівку. Коли ж зараз я пояснив, у чому справа, він, здається, вирішив, що в мене поїхала стріха.

Рум’яна й схвильована принцеса Лея, стримуючи сльози, запитала:

– Музиканте, як ти думаєш, що вони з нами зроблять, коли доберуться до інкубатора?

Однак відповісти їй я не встиг – несподівано почувся різкий звук, ніби луснула повітряна кулька, велетенські муляжі мурашок і хрущів, тарганів і богомолів, мух, комарів, ґедзів та джмелів задрижали так, ніби хотіли розлетітися й розповзтися по всій лабораторії, а потім з гуркотом попадали на підлогу. За мить серед уламків гігантських комах стояв... маленький жовтий автомобільчик марки «Запорожець», схожий на іржаву консервну бляшанку, з якого вистрибнули мої вірні друзяки – Жук і Заєць. Я прожогом кинувся до машини, і все ще не вірячи, що це відбувається в реалі, відчинив передні дверцята. Звідти, ледь кивнувши мені головою, вийшла моя бабуся Соля. Вона ж – геніальна винахідниця часольоту, замаскованого під старий «Запорожець», а також президент Таємного Товариства Боягузів пані Соломія Джура.

Швидко оглянувши лабораторію, бабуся на якусь мить затримала пильний погляд на контейнері з яскраво-синіми ікринами. Потім поглянула на завмерлого під стіною Тютю і врешті помітила синьомордів, що зависли в темному просторі, упритул наблизивши свою бойову капсулу до зовнішньої стіни лабораторії, й тримали нас під прицілом десятка пінобластерів.

– Ну що ж, здається, ми прибули вчасно, – спокійно промовила бабуся і подала ледь помітний знак Жуку й Зайцю.

Ніби виконуючи черговий цирковий номер, хлопці одночасно скинули руки догори, і з їхніх долонь вилетіли тонкі, майже невидимі нитки. Вони були схожі на павутину, що плавно піднімалася вгору, спліталася в усе густіше й густіше мереживо, яке зрештою перетворилося на суцільну невагому матерію й, застигнувши, огорнуло внутрішній простір лабораторії.

Пані Соломія, котра керувала цією блискавичною операцією, використала свій останній винахід захисне поле, що складалося з безлічі тонких, як павутинка, ниток. Вони набували будь-якої наперед запрограмованої форми, миттєво застигаючи й перетворюючись у надміцну речовину.

Владна, модно вбрана жінка, що стояла перед командою ботанів, зараз зовсім не нагадувала мою лагідну бабусю, котра пекла найсмачніші в світі пиріжки з м’ясом, вирощувала у вазонах свої улюблені калачики і вишивала хрестиком рушники.

– А тепер можна й познайомитись, – промовила вона. – Я – Соломія Джура, бабуся ось цього юнака, котрий зник із дому в невідомому напрямку, залишивши записку дивного змісту. Підозрюю, тут не обійшлося без якоїсь синьомордівської провокації. Але спершу треба розібратися, як ці космічні хижаки змогли знову проникнути на Землю...

У цей момент я перехопив на собі вражений і навіть винуватий погляд Ромчика-Мамая. Певно, він пригадав, як хотів посміятися з мене за те, що я покликав нам на допомогу свою бабусю.

– А мене звуть принцеса Лея, – промовила дівчинка в червоних окулярах, ніяково поглядаючи на пані Соломію. – У мене до вас кілька запитань. Дуже коротких. По-перше, у вас є з собою харчові таблетки? По-друге, як нам звідси втекти? По-третє, це не сон? Адже цього просто не може бути! Звідки з’явилася тут іржава стара машинка і ви з хлопцями? І ця павутина, що розповзлася по кімнаті й застигла, як каменюка? Може, синьоморди пустили в лабораторію якийсь отруйний газ і тепер у нас галюцинації...

Бабуся пильно глянула на Лею й усміхнулася:

– Гаразд, я відповім на твої запитання, але чи не могла б ти спершу зняти свої окуляри?

Принцеса Лея заперечливо похитала головою, показуючи, що знімати окуляри не збирається.

– Ну що ж, хай буде по-твоєму. Відповім так само лаконічно. По-перше, харчових таблеток у мене нема. По-друге, шанси на порятунок у нас є. По-третє, це не сон і не галюцинація. А про павутинку, що сама росте і стає твердою, як камінь, я розповім згодом. Зараз на це немає часу.

І моя чудова бабуся по-змовницьки підморгнула Леї, яка зашарілася і знову почала страшенно нагадувати симпатичну анімаційну героїню на ім’я Пеппа.

* * *