Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава

Розділ 7. Ромчик Гунька демонструє свій «фірмовий» удар

У вас ніколи не було такого відчуття, ніби ви знаєте, що має відбутися за мить? І ви програмуєте вчинки людей, їхні слова, рухи і навіть думки. А вони слухняно повторюють все, що ви замислили. Ніби маріонетки в ляльковому театрі, яких актори смикають за ниточки. Важко уявити, але зараз я думав саме про це, хоча сидів всередині величезного трухлявого дуба зі зв’язаними якоюсь липкою гидотою руками. Саме там, де начальник нашого табору – здоровезний садюга в рожевих кроксах облаштував в’язницю для тих, хто порушив його накази. У голові моїй, як на екрані, рухалися людські постаті, які покірно ставали в чергу перед якоюсь дивною металевою тумбою. І я з жахом розумів, що зараз має статися.

– Климе, ти чуєш мене? – почувся з темряви голос Лі. – Що відбувається?

– Точно не знаю, але здогадуюсь. Здається Тютя вирішив надягти на всіх, кого заманили в табір «Екстремал», свої контрольні браслети та бейджики. Як обіцяв на лінійці. Зараз спробую подивитись, що там робиться.

Після кількох невдалих спроб мені все ж пощастило звестися на ноги і визирнути надвір крізь дупло. На майданчику біля щогли з чорним прапором і справді стояла металева тумба, схожа на звичайний банкомат. Час від часу там спалахувала червона чи синя лампочка, відчинялися невеличкі дверцята, і тоді хлопець або дівчина відділялися від довгої черги, підходили до тумби і встромляли праву руку в отвір. А за мить на руці, яку вони висмикували з тумби так, ніби їм зробили заштрика, уже був надягнутий контрольний браслет з номером. У дівчат той браслет був яскраво-червоний, а у хлопців – синій.

Тютя спостерігав за процесом нумерування з явним задоволенням. У руках він тримав складену парасолю-тростину і вимахував нею в різні боки, як диригент паличкою, показуючи, кому саме треба підійти до тумби. Невеличкий гурт ботанів стояв трохи віддалік. Певно, Тютя вирішив їх помучити якнайдовше. Адже відомо, що найстрашніше в таких ситуаціях – очікування.

– Ну, що там відбувається? – нетерпляче запитала Лі.

– На слухняних діток надягають контрольні браслети, а ботанів поки що примушують чекати. Щоб більше боялися. Бейджиків ще не видають, мабуть, це ще попереду...

Лі хвилину помовчала, важко дихаючи, а тоді наказала:

– Ану, підстав мені руки і підсади так, щоб я могла вилізти крізь дупло на волю. Здається, я знаю, що нас може врятувати. Головне встигнути, поки цей садюга не закільцював ботанів. Тоді й решта мають шанс врятуватися!

Чомусь її пропозиція мене не здивувала, ніби я знав, що з дівчиною все буде добре і що саме вона має першою вирватися на волю з екокамери.

– Руки, – просичав я крізь зціплені зуби, бо намагався виборсатися з в’язкої тягучої гидоти, якою Тютя зв’язав мене.

Колись мої друзяки з Таємного Товариства Боягузів – Жук і Заєць – показали, як, потренувавшись, можна звільнитись від найміцніших пут. Зрештою мені це вдалося – я вивернув долоні під неймовірним кутом – так, що липка тягуча речовина зіслизнула додолу. Лі стала на мої руки, складені човником. Мить – і я щосили підкинув дівчину вгору, вона міцно вхопилася за край дупла, а потім обережно, щоб не помітив наш ворог, зіскочила на землю.

На щастя, Тютя не дивився в наш бік. Він саме підштовхував чергову жертву до металевої тумби. Тому Лі, швидко подолавши відстань від місця нашого ув’язнення до майданчика, де людей перетворювали на зомбі, непомітно сховалася всередині тісного гурту ботанів. Я знав, що зараз станеться – у мене в голові, як у сповільненій зйомці, продовжувало крутитися дивне кіно, де всі ролі були наперед розподілені. Ось білява голова Лі нахилилася до мого сусіда – рудоволосого Ромчика Гуньки. Ось вони почали сперечатися, вимахуючи руками. Потім хлопець ствердно хитнув головою і почав обережно просуватися в бік металевої тумби. Відділившись від гурту ботанів, Ромчик у два стрибки наблизився до Тюті, який саме тягнув до тумби опецькувату дівчинку в смішних окулярах з червоними скельцями.

Високо підскочивши, хлопець блискавичним рухом наніс ребром долоні легкий удар по Тютіній головешці. Точніше, не вдарив, а лише ледь торкнувся, поціливши прямісінько в роззявлену пащеку зміюки, витатуйованої на його потилиці. Дивно було спостерігати, як величезне накачане монстрило вирубалося від єдиного доторку невисокого тендітного Ромчика й гепнулося на землю, гублячи свої рожеві крокси й довгу чорну парасолю-тростину.

Проте я точно знав – це лише початок шалено цікавої, але неймовірно небезпечної пригоди.

* * *