Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава

Розділ 23. Мама залишає нам повідомлення

– Здається, у синьомордів є почуття гумору, хоча й досить своєрідне, – промовила бабуся, оглядаючи велетенські брили, що були розставлені концентричними колами й утворювали лабіринт. – Назви Підстава і Пастка цілком відповідають тому, що вони влаштували, хитро заманивши нас у свої тенета.

– Мама й тато не могли не залишити якихось знаків. Пам’ятаєте, як ми розшукали їх у пустелі, неподалік від єгипетської піраміди, коли синьоморди вперше прибули на Землю? Тоді тато залишив на піску таємні знаки роду Джур і подавав сигнали за допомогою світлової абетки.

– То чого ж ми чекаємо? Ходімо на пошуки. – Жук глянув на мене зі співчуттям.

А Заєць, як завжди, підбадьорливо усміхнувся, показавши два довгі передні зуби, за що, власне, й отримав своє прізвисько.

Обшукавши всю плескату, мов млинець, поверхню гори Треп і не знайшовши жодних слідів, ми зрозуміли, що час заглибитись у таємничий кам’яний лабіринт. Тепер мене не цікавили жодні археологічні знахідки й відкриття, про які я так мріяв, коли просив батьків взяти мене з собою на розкопки. Головне було якнайшвидше розшукати маму, тата та їхніх колег, які безслідно зникли.

– Заходимо до лабіринту разом і весь час тримаємо одне одного в полі зору. Не вистачає ще й нам загубитися! – наказала пані Соломія і рішуче ступила всередину кромлеха.

Ми йшли і йшли, намотуючи коло за колом, переходячи з одного кам’яного кільця в інше – вужче і тісніше, але жодного знаку, який могли залишити батьки, так і не помітили. Урешті, коли наш невеличкий загін досяг центру лабіринту й ми знесилено опустились на землю, щоб хоч хвилину перепочити, Жук вигукнув:

– Дивіться, біля того каменя щось мерехтить!

Першим біля великої, обтесаної з усіх боків каменюки опинився я і не зміг втриматися від радісного крику:

– Оберіг!

Бо справді, під круглу брилу був підкладений мамин оберіг, який бабуся подарувала їй на минулий день народження. Це був невеличкий камінь медового кольору, що випромінював ніжне сяйво і дуже пасував до маминих очей. Мама носила оберіг на срібному ланцюжку на шиї і ніколи з ним не розлучалася. Я підняв камінець за тонкий ланцюжок, придивився і раптом помітив, що світло в ньому пульсує з певними проміжками. Так, це була світлова абетка, якою досконало володіла моя мама!

Бабуся взяла в долоню пульсуючий світлом камінець і швидко розшифрувала послання:

- Не зрушуйте камінь з місця... там провалля... прикладіть жаб’ячу лапу до зображення... відкриється прохід у підземну галерею...

– Ось цей знак, – я вказав на контур жаб’ячої лапи, вибитий зверху на круглій каменюці, – точно такий, як я бачив у синьомордівському інкубаторі, коли знайшов куб із захованими ґаджетами.

Але тоді поруч був Тютя і, приклавши його лапу до кришки, я зміг добратися до айфона й передати повідомлення бабусі. А зараз я в розпачі дивився на хитрий синьомордівський замок. І несподівано помітив, що Жук... сміється.

– Ти що, сказився?!! – гаркнув я, і мені страшенно схотілося вдарити по його нахабній пиці.

– Візьми, – хлопець, так само усміхаючись, простягав мені прозору плівочку, що нагадувала обриси жаб’ячої лапи. – Ти ж бачив, як я тиснув лапу твоєму бідолашному Тюті. Ти ще визвірився на мене. Саме тоді я й зняв силіконовий відбиток з його лапи. Про всяк випадок. Ти ж знаєш, у мене ціла колекція відбитків. Серед них, між іншим, і твій є.

– Не ображайся на Жука – це він просто ще не відійшов від нашого останнього виступу. Він там грав кінченого дурбелика, який всіх дістає. І робив це, балансуючи на канаті під самим куполом цирку. – Заєць усміхнувся, продемонструвавши свої «фірмові» передні зуби.

Пані Соломія похитала головою і нагадала:

– Хлопці, на жаль, це не циркова вистава, ми ще не знаємо, які несподіванки чекають на нас у підземній галереї. Може, почнемо серйозно працювати?

Обережно натягнувши на праву долоню липку силіконову плівку, я приклав руку до зображення пазуристої жаб’ячої лапи, вибитого на шерехатій

поверхні круглої брили. Ледь гойднувшись, вона плавно зрушила з місця і перекотилася на кілька метрів убік. З отвору, який утворився в землі, почали підніматися рухомі сходи, що закінчувалися широкою платформою. І я пригадав, як на місці нашого з Ромчиком намету з нещасливим номером 13 з’явилися точнісінько такі сходи, по яких з-під землі піднімалися синьоморди, озброєні пінобластерами.

* * *