Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава

Розділ 2. Я провалюю тест на виживання

– Прокидайся, – гукнув я, залізши до намету, і смикнув рудоголового за ногу.

– Відлипни, – пробурмотів він і хвицьнув мене п’яткою, як норовливий віслюк.

Я знизав плечима і залишив у спокої Ромчика, адже мені зовсім не хотілося знов відчути, як моє тіло застигає, ніби його миттєво заморозили.

Наблизившись до круглого майданчика, де на високу щоглу саме підіймали чорний прапор із зображенням вовчої морди з вишкіреними іклами, я приєднався до гурту незнайомих хлопців і дівчат. А наш таборовий начальник стояв, тримаючи над головою чорну парасолю, і хвилини три мовчки оглядав понурий натовп сонних «екстремалів». Зненацька він гаркнув так, що в мене аж вуха позакладало:

– Увага! Всім вишикуватись у дві колони! Хлопці – ліворуч! Дівчата – праворуч!

Наша юрба почала потроху розсмоктуватися, розділяючись на два загони. Галас стояв шалений – хтось перечепився об слизький камінь, когось збили з ніг, когось виштовхнули з уже вишикуваної колони, не дозволяючи знайти собі місце серед інших.

– Даю ще три хвилини! Хто не встигне стати в колону, переходить у нижчий клан і носитиме ім'я... – Тютя зробив промовисту паузу, а тоді люто прогарчав: – Бо-та-нів!

А тепер вгадайте, хто опинився серед купки переляканих істот, які стояли посеред витоптаного майданчика під зневажливими поглядами дівчачої і хлоп’ячої колон? А головне під знущальним поглядом лисого велетня, вкритого моторошним тату у вигляді переплетених щупалець, зміїних голів та зубастих пащек. Авжеж – це я, Клим Джура, потрапив у клан ботанів, приречених обслуговувати тих, хто знайшов своє місце в екстремальній боротьбі за власне місце в загоні обраних.

– Он скільки лузерів-ботанів я виявив за допомогою простого тесту! — зареготав на-чальник табору «Екстремал» і тут-таки додав свою коронну примовку: – Тю!

Але зараз мені чомусь не хотілося з нього сміятися було зрозуміло, що я втрачаю контроль над ситуацією. І те, що спершу видавалось якимось дурнуватим розіграшем, перетворилося на реальну підставу-пастку. А лисе одоробло, вкрите горою накачаних м’язів, стояло серед цілковитої тиші, що запанувала на майданчику, і мовчки нас роздивлялося. Ніби ми були піддослідними морськими свинками, над якими він збирався проводити наукові досліди. Потім Тютя натис на кнопку своєї здоровенної чорної парасолі, і вона з голосним клацанням закрилася. Тієї ж миті дощ, що безупинно поливав наші намети й голови, скінчився. Ніби його вимкнули.

– А тепер – слухай мою команду! Відсьогодні кожен учасник табору «Екстремал» носитиме на руці контрольний браслет, а на шиї — бейджик з порядковим номером та QR-кодом. Пересуватися територією можна лише з дозволу командира загону. Кожне порушення карається перебуванням в екокамері.

Промовивши останні слова, похмуре монстрило раптом ошкірилось, зареготало і показало вказівним пальцем, схожим на сардельку, у бік старезного дуба. Я напружив зір і раптом побачив, що з великого дупла дуба стирчить чиясь руда кудлата голова. Придивився пильніше й зрозумів, що звідти визирає мій сусід по намету Ромчик Гунька — це його я сьогодні на світанку розбудив своїм вереском, і через мене Ромчик проспав і спізнився на лінійку.

– Усі побачили? Це перший відвідувач нашої екокамери, так би мовити, пробний екземпляр. Він пробуде в дубовій камері лише півгодини. Наступні порушники відбуватимуть покарання залежно від штрафних балів.

Видно було, що Тютю так потішила демонстрація камери всередині дерева, що він не втримався й зареготав, висолопивши здоровезного червоного язика, на якому теліпався золотий кульчик з яскраво-синім камінцем.

І саме в цю хвилину я раптом подумав: «Ні, нормальна людська істота не може розмовляти, їсти й пити, маючи на язиці такий ідіотський пірсинг...»

Регіт Тюті раптом урвався, і він гаркнув:

– Розійтися! Даю на сніданок рівно півгодини. Хто спізниться... – Тютя хитнув лисою головою в бік старого дуба.

Усі, хто стояв на майданчику, прожогом кинулися до величезного шатра, де розташувалася таборова кухня. А я, ховаючись за кущами, побіг до густих заростів ялівця, що вкривали гору і де вчора, підіймаючись на вершечок Підстави, випадково натрапив на печеру. Відгорнувши купу сухих гілок, якими був замаскований вхід до криївки, проліз усередину, ввімкнув ліхтарика і почав розробляти план втечі.

Але спершу я маю розповісти, з чого все почалося...

* * *