Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава

Розділ 6. Коли драйву буває забагато

І ось тепер я сидів у вологій печері, прислухався, як у кутку шарудить якийсь дрібний гризун, і намагався зрозуміти – чому я так по-дурному вскочив у цю примітивну пастку? Але ж повідомлення прийшло на мій приват. А секретне псевдо «Музикант» знали лише кілька членів ТТБ, включно з Жуком та Зайцем. Звісно, мені було відомо, що хлопці вирушили в піврічне закордонне циркове турне. Але, мабуть, мені так хотілося сторч головою кинутися у вир екстремальних випробувань, що я не дуже замислювався над цими дрібницями.

Найгірше, що всі свої ґаджети я залишив удома – як останній дурбелик точно виконав вказівку того, хто прислав запрошення в табір «Екстремал». Треба було діяти негайно, поки мені ще не причепили на руку бейджика чи не вживили в тіло якийсь хитрий чіп. Тоді сховатись від Тюті та його помічників (я розумів, що вони в нього точно є!) буде не можливо.

Раптом біля входу в мою схованку почувся тихий шурхіт, я швидко згасив ліхтарика і сидів, сторожко прислухаючись до кожного звуку.

– Ну, ми ще довго гратимемося в мовчанку? — в отворі, що вів до моєї печери, з’явилася голова, але я не міг розібрати, хто до мене звертається — дівчина чи хлопець. Адже в печері було зовсім темно, а увімкнути ліхтарика я не наважувався.

– Слухай, немає часу, я тебе ледве знайшла, мене прислали... наші ботани.

– Хто? – вражено запитав я.

– Ну, ті, хто не схотів за наказом цього лисого садюги ставати в колону до тих слухняних зомбі, – пояснила дівчина.

– Не схотів?!

– А ти як думав? Ми наперед домовилися бути разом. Слухай, а я що — так і буду перегукуватись з тобою, устромивши голову в печеру й тримаючи, гм, решту корпусу назовні? Чи ти мене все-таки запросиш всередину? А то якось некультурно виходить.

«Нічого собі витримка у цього дівчиська», – подумав я, увімкнув ліхтарик і пробурмотів: – Звичайно... заходь. Точніше... залазь.

За хвилину дівчина вже сиділа навпроти мене, склавши ноги по-турецькому, притиснувшися спиною до вологої стінки печери і говорила швидко й упевнено:

– Я тут уже третій день. Познайомилась майже з усіма, кого сюди заманили. Виявилося, кожному прислали в приват на ФБ повідомлення від людини, якій ти абсолютно довіряєш. Усі в цей час були вдома самі — дорослі кудись поїхали у справах. Усіх попередили, щоб не брали з собою жодних ґаджетів. Кожен мав залишити записку і набрехати щось правдоподібне — щоб батьки нас не розшукували. А головне, ті, хто все це замислив, звідкись знали, що ми страшенно нудьгували і будь-що хотіли відчути драйв. До речі, мене звуть Лі.

– Ліда? – перепитав я, вирішивши, що не розчув.

– Ні! Саме – Лі! Ненавиджу галіме ім’я, яким мене назвали. Лі-ле-я! Таке солоденьке, мімішне, аж губи злипаються, коли вимовляєш.

– Ну добре, називатиму тебе Лі, — усміхнувся я, — розуміючи, що сперечатися з новою знайомою не варто.

Хоча мені якраз здалося, що ім’я Лілея їй дуже пасує. Дівчина й справді була схожа на квітку – біле-біле пухнасте волосся і великі зелені очі кольору першого весняного листя.

– Ти чого замовк? – Лі смикнула мене за руку, повертаючи до реальності. – Треба негайно щось вирішувати.

Я стріпнув головою, відганяючи дивні думки про її ім’я, очі й волосся, і відповів, намагаючись говорити так само впевнено:

– Спершу я хочу з’ясувати, хто нас так підставив. Хто міг знати про наш скажений потяг до адреналінових пригод. І взагалі – кому знадобилося зібрати нас на цій горі. Мені здається, що Тютя не зміг би все це організувати сам. Тут попрацювали професійні хакери і спеціалісти, які вміють маніпулювати людською свідомістю. До речі, можеш називати мене Климом.

– Класне прізвисько! — засміялася Лі.

– Та ні, – трохи ображено заперечив я, — мене справді так звуть – Клим Джура.

– Я не про тебе, а про Тютю. Таке прізвисько страшенно підходить цьому голему, прикрашеному найогиднішим у світі тату. Справді, він тут майже всіх залякав, а сам схожий на карикатуру. Теж мені монстрило в рожевих кроксах!

Забувши про обережність, ми зайшлися від реготу. Та за мить наш сміх урвався. Бо крізь отвір у печеру простяглися дві величезні руки, на яких переплелися витатуювані змії, щупальця та ошкірені пащі. Розчепірені пальці загребли нас із Лі, як ковші екскаватора, і потягли з печери назовні. І хоч як ми викручувалися й чіплялися за вогкі кам’яні стіни ногами й руками, та вже за мить Тютя волік нас за собою в бік дуплавого дуба.

І я зрозумів, що драйву іноді буває забагато...

* * *