У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 8 ПРО ПАРАЛЕЛЬНУ РЕАЛЬНІСТЬ У РОСІЇ

Найперше, що я зробила, приїхавши до Москви, роздобула собі фальшиву реєстрацію. Щоб перебувати в Росії, іноземцеві потрібно зареєструватися. У моєму випадку це неможливо було зробити, бо я мала тимчасову візу і не мешкала в готелі.

Секретар нашого московського офісу вважала, що жити так два місяці ризиковано, тож запропонувала фальшиву реєстрацію. Залагодити справу було неймовірно просто: знайти в інтернеті відповідні фірми й зателефонувати. За кілька днів, заплативши 25 євро, я одержала свою фальшиву двомісячну реєстрацію.

Витрачені кошти мій працедавець, звісно, компенсував. Тобто фінська телерадіокомпанія пішла на те, аби удвох зі мною обвести російські органи влади довкруж пальця, що цілком нормально. Гадаю, більшість працедавців закордонних кореспондентів рано чи пізно змушені погоджуватися на такий обман, більший чи менший... Мій переступ незначний — я знаю колег, які багато місяців працювали без офіційної акредитації, доки російське міністерство закордонних справ опрацьовувало їхні подання.

Живучи в Росії треба засвоїти один дуже важливий момент, а саме: у яких ситуаціях можна а) порушувати правила, б) довільно тлумачити їх і в) коли, навпаки, варто дотримуватися їх до останньої коми.

А вихідна точка така: не існує абсолютних правил. Усі росіяни знають, що правила створені не задля загального блага, а є безглуздими вигадками дрібних бюрократів. Властивого громадянам Скандинавії уявлення про моральний імператив — безумовне дотримання законності — у Росії просто не існує.

Нема жодних моральних імперативів, є тільки різні способи пристосування до життя у ненадійному, несправедливому, непередбачуваному суспільстві. Тому росіяни ніколи не замислюються про загальне благо, прокладаючи собі шлях у суспільстві. Вони думають лише про себе та ще про своїх близьких.

Це не має нічого спільного з егоїзмом, навпаки, російська культура має дуже виразні колективні риси. Йдеться радше про раціоналізм. На суспільство годі покладатися, покластися можна тільки на себе. За всю історію Росії західні правові принципи ніколи міцно не приживалися на російському ґрунті, навіть за правління царя Олександра II, який запровадив цілу низку реформ у другій половині XIX століття. Тоді було реформовано судочинство, з'явилися незалежні суди, які взяли за головний принцип своєї роботи дотримання закону, а не догоджання примхам високих очільників.

Реформи, проте, виявилися недосконалими, половинчастими, бо діяльність загальної юридичної системи не поширювалася на селян.

Сімдесят років комунізму і десять років дикого капіталізму вщент зруйнували підвалини для створення правової держави в Росії. Нині тут існує формально незалежна судова система, однак на практиці суди ухвалюють рішення за велінням владної верхівки або ж на користь того, хто більше заплатить. Тож мало в кого збереглася хоч дрібка довіри до судів.

Однак оптимізм вселяє те, що навіть за такої ситуації дедалі більше росіян звертається до суду, аби відстояти свої права. Здебільшого це споживачі, які не хочуть миритися з обманом. Наприклад, люди, які купили помешкання, яких взагалі нема в природі. Ці люди й надалі не мають великих шансів виграти справу, але позивачі, буває, приводять до суду представників медій, що іноді спонукає суд оголосити звинувачувальний присуд фірмі, яка обшахрувала своїх клієнтів.

До найпоширеніших правил, які звично порушують росіяни, саме й належить закон про реєстрацію. Людина, яка приїжджає на постійне місце проживання до якогось міста, повинна там зареєструватися. Москва — найбільше місто Росії — росте неконтрольовано. Ніхто не знає, скільки люду вливається у неї щороку, бо більшість не реєструється.

Закон про реєстрацію (прописку) залишився у спадок від Радянського Союзу, коли влада пильно стежила за діяльністю громадян. Однак обмеження свободи пересування сягає корінням набагато глибше. Упродовж багатьох століть більшість росіян жили на правах рабів свого господаря — цілі села складалися з кріпаків. Вони були приватною власністю поміщика й прив'язані до одного місця від колиски до могили. Кріпосне право в Росії скасували лише за Олександра II — 1861 року.

Комуністи теж залюбки контролювали пересування громадян. Радянським Союзом подорожували з так званими внутрішніми паспортами, отримати закордонний паспорт щастило не кожному. Найважче було прописатися у Москві, приплив переселенців був лімітований суворими реєстраційними вимогами.

І внутрішні паспорти, і реєстраційні вимоги збереглися у новій Росії. Водночас розмаїтішими стали способи, як обійти встановлені правила. Дякувати, що зроблено хоча б цей крок вперед, інакше Москва втратила б чимало від своєї динаміки та енергії. Завдяки новоприбулим місто розквітло і, факт залишається фактом: саме найбільш зневажені серед них — таджики, узбеки, азербайджанці — незамінні для Москви. Хто ж іще підмітатиме вулиці мегаполісу, будуватиме нові житлові квартали чи продаватиме овочі й фрукти на базарах?

До речі, у похапливому прагненні забезпечити роботою росіян, права торгувати на базарах позбавили всіх, хто не має російського громадянства. Як наслідок, базари знелюдніли. Без прибульців життя у Москві просто завмирає...

З усіх моїх знайомих, які приїхали до Москви, офіційно зареєструвалися одиниці. Пощастило здобути статус москвичів лише тим, хто купив помешкання або ж одружився з корінними мешканцями столиці.

Причина проста: одержати справжню прописку або неможливо, або дуже складно. Найнездоланніша перешкода в тому, що для прописки треба надати чинну угоду про винайм житла.

Жодний власник, здаючи в найм помешкання, такого документа не надасть, бо не платить податку зі свого прибутку від винайму. Інакше кажучи, процес навіть розпочатися не може...

Інша причина в тому, що більшість не вбачає потреби в реєстрації. Решта без зусиль можуть роздобути собі фальшиву реєстрацію, відшукавши в інтернеті фірми, які це роблять. Ці фірми абсолютно відкрито рекламують себе в метрі й по всьому місті.

Зрештою, не біда, навіть якщо тебе хапне міліція. Здебільшого щастить виплутатися з прикрої ситуації завдяки нахрапистій і впевненій поведінці — за умови, що затриманий білий і етнічний росіянин (вихідці з Середньої Азії та Кавказу завжди змушені платити). У гіршому випадку позбудешся якоїсь копійчини, але це дріб'язок порівняно з реєстраційними клопотами.

Це, звісно, призводить до багатьох незручностей. Скажімо, неможливо проголосувати за місцем проживання — доведеться їхати до рідного міста, нерідко за тисячі кілометрів від Москви. Ймовірно, це й не вирішальний чинник низької виборчої активності росіян, але я переконана — щось у цьому таки є...

Неможливо одержати офіційні документи там, де мешкаєш. Коли моя подруга виходила заміж, їй довелося проїхати три тисячі кілометрів до Мурманська й назад, щоб одержати паспорт зі своїм новим прізвищем. Вона двічі мусила здолати ту відстань: першого разу — щоб подати заяви на заміну паспорта, вдруге — щоб забрати новий паспорт. Загалом шість тисяч кілометрів тільки тому, що вона не могла прописатися у Москві!

Згодом, купивши помешкання у столиці, вона нарешті прописалася. Їй довелося ще раз здолати три тисячі кілометрів, аби виписатися з Мурманська. Телефоном цього не залагодити. Від неї вимагали печатки, яка б підтверджувала її виписку з рідного міста.

Система просто ідіотична! Ось так і склалися дві паралельні реальності: реальність, у якій, на думку чиновників міністерства внутрішніх справ, живуть рядові громадяни, і та реальність, яка існує насправді.

Не ослабли лабети бюрократії і стосовно іноземних журналістів, останніми роками ситуація хіба погіршилася. Коли я в другій половині дев'яностих почала писати репортажі про Росію, президентом цієї країни був Борис Єльцин, а контроль над ЗМІ не таким жорстким, як раніше. Щоправда, уже тоді журналіст, які працювали в Росії, мусили мати спеціальну акредитацію міністерства закордонних справ. Однак можна було обходитися і без неї. Росію заполонили фінські журналісти, які їздили гуди іі сюди, маючи туристичні візи.

Я доволі багато написала під час своїх приватних подорожей. Мандрувала, звісно, з туристською візою. Коли ж поїздки стали регулярнішими, моє тодішнє керівництво, дирекція газети Гювудстадсбладет, вирішило, що на часі виробити мені річну візу й російську акредитацію, аби, стежачи з Гельсінкі за подіями в Росії, я в разі потреби могла негайно виїхати на завдання. Я зателефонувала до російського МЗС, поцікавилася, як краще владнати справи; зі мною дуже приязно поспілкувався один симпатичний пан, який багато років відав акредитаціями скандинавських журналістів.

Мої документи надіслали до міністерства. Процедура тривала майже рік. За цей час відбулася зміна поколінь в МЗС (зміна влади в Кремлі відбулася кількома роками раніше). Симпатичного пана замінили якимсь молодиком, якого годі було застати на місці. Коли МЗС нарешті дало про себе знати, я одержала річну візу й акредитацію, але як журналіст з місцем роботи в Москві, а не у Фінляндії. Міністерство хотіло обмежити кількість журналістів з постійною акредитацією, які висвітлюють події в Росії з Фінляндії. Таких стало надто багато, пояснив молодик телефоном.

— Невже ви не розумієте, що я однаково приїду, тільки за туристською візою? Чому ви не дозволяєте зробити мені це законно? — шипіла я в слухавку, просто у вухо чиновникові, який, здавалося, потішався з мого гніву.

Заради справедливості варто сказати, що, коли я за два роки вигулькнула в Москві як кореспондент телерадіокомпанії Рундрадіо, чиновник жодного разу не дорікнув мені за той спалах гніву. Ніхто мене не оштрафував за колишні порушення правил перебування у Росії. Можливо, тому, що багато службовців самі знають про паралельні реальності, у яких усі живуть, а може, через те, що я прибула, з російського погляду, з невеликої країни і з невеликої компанії. Чиновники міністерства закордонних справ зосереджують свою увагу на поважних країнах — США. Великобританії, Німеччині, Франції — і поважних засобах масової інформації — BBC, CNN, New York Times. Ціле щастя, що міністерським чинушам не вистачає енергії ще й на фінських гномиків.

Щоб працювати в Росії, іноземному журналістові треба отримати два документи: акредитацію російського МЗС і річну візу.

Процес може протривати кілька місяців, бо це не така проста справа, надто якщо подаватися вперше. І тому, що вимоги нереальні до виконання, сам процес дуже заплутаний і складний. Усі документи мають бути оформлені так, як цього хочеться міністерству, до того ж, правила можуть змінитися будь-якої миті.

Російське МЗС вимагає подавати: лист від працедавця, лист від московського представництва компанії, копію паспорта і візи, а також дві фотокартки.

Якщо твою заяву приймуть, одержиш акредитацію, і щойно тоді можна подавати заяву на одержання річної візи. Але не до МЗС, а до місцевого відділення міністерства внутрішніх справ. Маючи на руках листа з МЗС, копію угоди про винайм житла та ще кілька паперів можна подавати нову заяву.

Дуже важливо, щоб у документи не закралася ані найменша помилка чи одрук. Коли я прийшла за рік подовжити свою акредитацію, чиновник з МЗС стривожився. Він простягнув мені листа, якого я мала віднести в міністерство внутрішніх справ для подовження акредитації і тицьнув у нього пальцем:

— У паспорті ваше ім'я Анна-Лєна пишеться через дефіс, а в старій візі — без дефіса. Ми записали так, як у попередній візі. Дуже сподіваюся, що проблем з новою візою не виникне...

На моє щастя, чиновники міністерства прогавили брак дефіса...

Отож у Росії треба пильнувати ладу в своїх документах. Однак, буває, виникають ситуації, коли доводиться вибирати: або порушити закон, або втратити можливість зробити гарний репортаж.

Завжди можна знайти компроміс. У кожного, хто їде до Росії, може виникнути проблема з російським МЗС. У гіршому випадку журналіста позбавлять акредитації або ж відмовлять її подовжити. Тому варто навчитися передбачати, коли варто відважуватися на шахрайство, а коли й навпаки — не ризикувати даремно. Ніколи не знаєш наперед, що ліпше, покладатися можна лише на власну інтуїцію.

Навесні 2007 року я вирішила на свій страх та ризик податися до Чечні. Російське МЗС регулярно організовує виїзди до Чечні журналістів, які, звісно, перебувають під пильним наглядом упродовж всієї подорожі й не мають змоги працювати самостійно. Я давно вже збиралася у таку поїздку, однак завжди виникали якісь накладки з іншими відрядженнями.

Тієї весни я тривалий час одержувала повідомлення від своїх колег, що ситуація у Чечні суттєво стабілізувалася. Це, ясна річ, заперечувало міністерство закордонних справ, не бажаючи пускати туди журналістів-одинаків і вимагаючи, окрім того, спеціальної акредитації укупі зі спеціальним дозволом для іноземних журналістів на перебування у Грозному.

Існував лише один спосіб переконатися, спокійно там чи ні, — самій туди поїхати. Я роздобула номер телефону прес-служби адміністрації Рамзана Кадирова, зателефонувала туди й повідомила, що виїжджаю.

— Я маю спеціальну акредитацію, тож, гадаю, проблем не виникне? — запитала я.

— Жодних проблем! Вишліть нам факсом особисті дані й приїжджайте. Будемо вам раді! — приязно запевнив мене прес-секретар на іншому кінці лінії.

Наступного дня він сам зателефонував.

— Усе наче гаразд з паперами, але вам ще треба одержати спеціальний дозвіл на перебування від російського МЗС. Зателефонуйте ось цій особі... — секретар замовк на мить. — Ви ж розумієте, якщо зателефонуєте, такого дозволу вам ніколи не бачити. — а тоді додав: — А без нього я не зможу вам допомогти... офіційно...

Я подякувала й поклала слухавку. Кілька днів мій протестантський фінський мозок працював на повні оберти. Я намагалася допетрати, що ж хотів донести до мого розуміння чеченський прес-секретар. Без сумніву, він радо б зустрів мене у Грозному, справа лише за міністерством закордонних справ у Москві, яке, вочевидь, не поділяє радості кадирівської прес-служби. Проблема в тому, що я не вмію, як росіяни, читати поміж рядками і не відразу можу збагнути, що ж мені насправді хотіли сказати. Порадитися з секретаркою нашого офісу я не могла, вона негайно запанікувала б й відраджувала б мене від подорожі — як і більшість росіян, вона переконана, що Чечня — небезпечне для життя місце.

Врешті-решт до мене таки дійшло, що прес-секретар застерігав мене не вплутувати в цю справу МЗС, просто обійти його, інакше вся поїздка зірветься. І водночас попереджав: якщо мене викриють, що я мандрую Чечнею без спеціального дозволу, виплутуватися я буду сама.

Іншими словами, йшлося про типову для Росії неузгодженість між різноманітними державними інституціями. Через суцільний брак відкритості й демократичного контролю, кожна інституція живе своїм окремим життям. Вони не контактують одні з одними й нерідко керуються абсолютно різними інтересами. Тому в російському царстві не варто сподіватися, ніби права рука знає, що робить ліва.

Тож висновок я зробила такий: їдь до Грозного на власний страх та ризик і сподівайся ліпшого!

Так я і зробила. Подорож вдалася на славу! Я вільно пересувалася Грозним та його околицями, фільмувала все, що хотіла, і брала інтерв'ю, у кого хотіла. Перед поверненням до Москви я коротко і дуже невизначено прозвітувалася перед прес-службою Кадирова. Усний звіт, якого вимагала чеченська адміністрація, був єдиною формою контролю наді мною, якщо не брати до уваги того, що іноді мені телефонували на мобільний, цікавилися, чи все в мене о'кей.

Лише один-єдиний раз прес-секретар поцікавився у мене про спеціальний дозвіл.

Я на секунду завагалася.

— Може, ліпше про це не питати? Скажімо так: я маю дозвіл, у разі комплікацій сама відповідатиму...

— Гаразд.

І все. Більше ніхто й ні про що мене не запитував.

А могло ж усе полетіти до дідька. Мене могли вигнати з Чеченської республіки чи навіть з Росії, позбавити акредитації чи попередити. Однак нічого такого не трапилося, бо становище в Чечні, справді, було стабільним, а місцева адміністрація міцно тримала владу в руках. Я б ніколи про це не довідалася, якби не поїхала туди... З'ясувати все доступно лише одним способом: наплювавши на формальності, не побоятися полетіти до Чечні.

Усього лиш за кілька місяців було вже цілком неможливо поновити чеченську акредитацію, не зареєструвавшись попередньо для поїздки, зорганізованої МЗС. Не інакше, як міністерство закордонних справ Росії помітило, що надто багато іноземних журналістів почало самостійно їздити до Чечні. Однак мої колеги-журналісти з Чечні не вбачали в цьому жодних перешкод. Наступного разу приїдеш інкогніто, ми вже не раз допомагали в такий спосіб колегам з інших країн, казали вони.

Навіть якщо забезпечити себе всіма можливими паперами, проблем, мабуть, однаково не уникнути. Не всі урядники знають, як функціонують правила, надто провінційні. Що далі від Москви, то більший ризик втручання у ваші справи надто запопадливих і не надто компетентних чинуш, які всюди пхають свого носа.

Правило просте: треба мати акредитацію від російського МЗС. Це дає право працювати по всій Росії. Жодне спеціальне запрошення від місцевих адміністрацій не потрібне.

Цього, як з'ясувалося, не знала місцева імміграційна служба Ставрополя, куди ми поїхали робити репортаж з моїм фінським колегою у жовтні 2007 року. Останнього робочого дня у тій області нашого автомобіля зупинив для рутинної перевірки наряд дорожньої міліції. Ми помахали перед їхнім носом акредитаційними картками, звичні ще з Москви до того, що штамп МЗС часто відлякує захланних даїшників. На жаль, то не була добра ідея, бо даїшники відразу зателефонували до місцевої служби в справах іноземців і повідомили про затримання на дорозі кількох підозрілих чужинців, які, очевидно, не мають спеціального дозволу на роботу в Ставрополі.

За двадцять хвилин прибуло троє молодиків у шкіряних куртках й начищених до блиску лакованих черевиках. На вигляд, їм ще й тридцяти не було, і дивилися вони на наші акредитації, як кози на атомний реактор. Про те, що журналісти з акредитацією російського МЗС мають законне право працювати й пересуватися усією Росією, вони, звісно, зеленого уявлення не мали. Напевно, вперше в житті бачили таку картку. Насуплено й похмуро, вони вертіли в руках наші документи і ніяк не могли збагнути, чому ми не маємо хоч якогось офіційного запрошення.

Я вже починала втрачати терпець, знаючи, що наші папери просто бездоганні, а нас ще чекало інтерв'ю. Після десятихвилинної напруженої роботи мозку молодики звеліли нам пакуватися до їхнього авта, нас повезли в імміграційну контору. Закипаючи гнівом, я намагалася умовити цих самозваних поліцейських, котрі не мали жодного права арештовувати нас, відпустити хоча б оператора, аби той встиг зняти інтерв'ю, про яке заздалегідь було домовлено. Та міліціонери насамперед були зацікавлені продемонструвати нас своєму шефові, до моїх благань їм було глибоко байдуже. Секретарка нашої редакції зв'язалася тим часом зі службою у справах іноземців у Москві. Не минуло багато часу, як московська контора зателефонувала своїм ставропольським колегам і вилаяла їх за порушення та незнання законів. Нас негайно ж відпустили. Коли ми вже поспішали до авта, щоб встигнути на інтерв'ю, нам навздогін долинуло запобігливе блеяння: Може, кави? Або чаю?

У Росії ніколи не можна розраховувати на те, що урядники самі знають закони, яких покликані дотримуватися. Влада — аж ніяк не інстанція, до якої можна звернутися, перебуваючи у скруті, а неминуче зло, яке іноді доводиться стерпіти.

Такий стан речей поділяє росіян на дві групи. Представники першої групи не відчувають жодної поваги до бюрократів, вони цілеспрямовано й зі спокійним сумлінням обманюють систему в разі потреби. Звичайно, не відкрито й не щодня, а лиш тоді, коли це їм на руку. Тут не йдеться про якусь форму суспільного протесту, а лише про розуміння того, що приписи часто позбавлені раціонального зерна, а тому немає потреби сприймати їх буквально.

Представники ж другої групи дотримуються приписів від ать до ять, і не через переконання, а заради того, щоб ніхто не міг до них причепитися. Іншими словами, тут ідеться про людей, боязких за своєю природою, які не люблять ризику. Ясна річ, що цій групі людей живеться у російському суспільстві найважче, престижна робота найчастіше їм не світить...

Більшість людей зі сфери обслуговування — реєстратори в готелях, офіціанти й секретарі — належать до останньої групи. Іноземці доволі часто змушені конфліктувати з ними. Вони не здатні на самостійні рішення, не вміють користуватися власним здоровим глуздом у розв'язанні спірних питань, а заклопотані лише одним — як би самим не потрапити в пастку проблем.

Якось пізньої морозної ночі, під мокрим снігом, мені довелося обійти пів Єкатеринбурга в пошуках справного банкомата. Реєстратор відмовлялася поселити мене в готель, якщо я негайно не сплачу всієї суми за три ночі, до того ж, готівкою (про кредитну картку мова, звісно ж, не йшла). Готельний банкомат не працював, як і решта банкоматів поблизу. Поселити людину в номер і дозволити заплатити наступного дня — річ нечувана.

Реєстраторка повелася, як на неї, цілком логічно — «перестрахувалася», убезпечила себе від зайвого клопоту. їй легше було вигнати мене вночі на мороз, аніж потім одержати прочуханку від свого начальства за те. що неретельно дотрималася правил. Росіяни навіть слово мають на означення цього феномену — перестрахуватися, тобто врятувати свою шкіру.

Іноземному журналістові в Росії треба приглядатися до людей першої групи і вчитися від них, як виживати в цій країні. Через спроби і помилки...