У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 2 ПРО СТАВЛЕННЯ ДО ГРОШЕЙ

— Хочу до нічного клубу! Ходімо, замовимо катер, — каже Ілля і рушає униз, до причалу, де пришвартований човен щонайменше на двадцять осіб.

Нас шестеро.

Дві хвилини перемовин, і він ступає на трап. Галантним жестом запрошує на облавок. Ми сідаємо в катер і летимо петербурзькою Мойкою у білу червневу ніч. Ніжно-рожеві барви неба переливаються у блакитно-бузкові, повітря вогке й холодне, капітан роздає пледи, тож нам тепло. Візерунчасті петербурзькі мости, пастельних кольорів фасади будинків, мерехтячи у присмерку, пропливають повз нас. Ніч така світла, що можна розрізнити їхні відтінки: матово-рожеві, ванільно-жовті, блідо-блакитні. Коли випливаємо на Неву, зривається вітер. Ми цокочемо зубами від холоду, та це не заважає захоплюватися довколишньою красою. Освітлений уночі, велично височіє біля Палацового мосту м'ятно-зелений Зимовий палац, а на іншому боці неначе вистрілює золоченими шпилями в темну блакить неба Петропавловська фортеця. Новий фонтан біля Стрілки мерехтить то червоно, то блакитно й рожево, струмені витанцьовують у такт класичній музиці.

Я обертаюся до Іллі й цілую його в щоку.

— Дякую тобі, любий, за розкішну прогулянку!

Ілля навіть не відповідає — у Росії не прийнято хизуватися своєю щедрістю. Але з виразу його обличчя бачу — він тішиться. Він задоволений і гордий.

Звісно, Ілля запросив нас на цю річкову прогулянку, тож він і платить — інакше й бути не може. Я, мої приятелі з Фінляндії, Швеції та Норвегії — його гості, і він хоче показати нам рідне місто. Пропозиція скинутися усім разом грошима образила б Іллю. Нікуди не подінешся, росіянам на правах господарів треба це дозволяти. Найважчий переступ гостя — наполягати заплатити за себе, мовляв, так прийнято в Скандинавії. Росіяни вважатимуть таке за незрозумілу скнарість і дріб'язковість.

Біля стадіону в Петроградському ми сходимо на берег розім'яти ноги. Ілля біжить до кіоску й повертається з пластиковою скринькою пива — єдине, чого нам бракувало до повноти вражень. Потім ми знову пливемо Невою, проминаємо Хрестовський острів і прямуємо далі до Фінської затоки.

Там, де Нева розливається і впадає у Фінську затоку, розташувався фешенебельний яхт-клуб з дискотекою просто неба. Напої продають у наметах, а на березі стоять розкішні канапи, на яких можна розлягтися в перервах між танцями.

Ми танцюємо до четвертої ранку, коли нічний клуб вже зачиняється. Потім беремо таксі до вишуканого азербайджанського ресторану на Васильєвському острові, замовляємо там кавказькі закуски, грузинські хачапурі й шашлика. Ілля, звісно ж, подбав про рахунок.

Ілля — успішний бізнесмен, може дозволити собі частувати. І частує. По-російському — на широку ногу, з чарівливою невимушеністю, не даючи нікому шансу на протест. Зазвичай платить він не за якісь там дрібнички. Приватна прогулянка катером нічним Санкт-Петербургом, пиятика увесь вечір і заключний акорд — вечеря на десять персон.

Я, урешті-решт, таки засвоїла урок і більше не намагаюся пропонувати свою лепту для оплати посиденьок. Натомість голосно, з захватом дякую Іллі. Наступного дня не втомлююся повторювати, як фантастично було вчора і як класно Ілля все для нас влаштував. У Росії важливо висловлювати вдячність, висловлювати свої почуття, хвалити...

Якби Ілля не володів укупі з партнером успішною фірмою, йому була б не по кишені така щедрість. Та це однаково не завадило б йому частувати. Частувати — надзвичайно важливо, надто чоловікам. А якщо чоловік при грошах, частувати треба з розмахом. І не лише задля того, щоб задемонструвати свою заможність, навпаки, так має бути, це природно і крапка! Грошовиті люди повинні якось сигналізувати про це своїм стилем життя, тобто матеріальними символами: дорогими автомобілями, ексклюзивними годинниками, взуттям від відомих виробників. А ще важливіше демонструвати багатство своєю поведінкою. Ніколи не цікавитися, що й скільки коштує. Ніколи не дивитися на цінники й не переглядати ресторанних рахунків. Завжди залишати щедрі чайові, незалежно від рівня обслуговування.

Звичайно, бувають винятки. Багаті шахраї, як, скажімо, олігарх Роман Абрамович, часто фотографується у джинсах та шкіряній курточці. Він може собі на це дозволити. Але не можуть ті, хто належить до середнього чи нижче середнього класу. Вони мусять підтримувати імідж людей ліпше забезпечених, аніж вони є насправді. Навіть ті, у кого зроду нічого не водилося, окрім мідяків, радо вдають шурхіт банкнот.

Мене невимовно дратує, коли російський приятель, у якого — я знаю — у кишенях вітер свище, запрошує на вечерю і не дозволяє залишити чайові десятками. Негідно, мовляв. Давати треба щонайменше п'ятдесятирублеву банкноту. Заплатити чайові дрібняками — річ нечувана, жахлива, навіть якщо сума правильна, тобто становить десять відсотків від замовлення.

Та й взагалі, у Росії дуже важливий зовнішній бік вчинків і поведінки. Мобільний телефон є символом статусу, хоча ціни на мобілки суттєво знизились, і майже кожний вже може собі їх дозволити. Тому все залежить від моделі мобільного телефону...

Моя старенька зачовгана Нокіа 6310, найвдаліша модель з усіх випущених досі, неприховано дивує: чому іноземний журналіст користується моделлю десятилітньої давнини? Пояснення, мовляв я ще не бачила телефонної батарейки з такою тривалістю життя, наштовхується на цілковите нерозуміння. Бо росіянам йдеться не про практичні властивості телефону, а про те, якого іміджу він тобі надає.

Одна моя знайома взяла в банку позику, щоб придбати омріяну мобілку. Вона здобуває фах працівника культури й підробляє офіціанткою. Я вважаю не надто розумним кроком брати кредит на купівлю побутових речей у такій життєвій ситуації, але суть у тому, що це я не розумію сенсу її вчинку, Віра ж добре знає — вона інвестує у свій імідж. У такому місті, як Москва, це аж ніяк не викинені на вітер гроші.

Згодом вона і її хлопець придбали собі гірські велосипеди. Найдорожчої фірми, ясна річ. Довелося брати кредит. Кажу «довелося», бо варіант купівлі дешевших велосипедів просто не розглядався.

Виїхали мої друзі на тих великах раз чи двічі, і Віра зрозуміла, що Москва не найідеальніше місто для велосипедистів. Відтоді велосипеди припадають пилюкою на балконі одного з приятелів.

Росія — земля обітована матеріалізму. Більшість молодих росіян дуже мало пам'ятають комуністичну епоху, однак, спрагле бажання володіти речами, які колись були дефіцитними, передалося, видно, їм у спадок. Вони всі до одного експерти щодо брендів взуття, одягу, годинників, DVD-програвачів, айподів, стерео-приладів, пласких телеекранів. Мій хлопець гордо приніс додому й подарував мені на моє тридцятиліття DVD-плеєр фірми SONY, хоча дешевший корейський чи китайський був би практичніший з огляду на те, що «бачить» піратські DVD-диски. Левова частка дисків, які продаються у Москві, є піратськими копіями, тож тепер я не певна, чи зможемо ми подивитися ті фільми. Але це не головне для мого хлопця, якому хочеться мати шикарну вітальню, укомплектовану і телевізором SONY, і програвачем SONY.

Я, до речі, дуже захоплююся широтою російської душі. У Росії я навчилася двох речей: цінувати частування і самій частувати. Це своєрідна втіха на щодень, яка робить життя приємнішим. Як приємно запрошувати в гості й ходити в гості. Усі ці дрібні докази любові та прихильності, які ти висіваєш у повсякденність, збагачують життя.

Такої втіхи лише зрідка можна зазнати у Фінляндії, де кожний офіціант знає, що рахунок треба подати кожному з товариства за столом, а «стріляючи» сигарету, треба тицьнути навзамін двадцять центів. Оте останнє може спричинити в росіян заціпеніння. Навіть у московських «корках» на дорогах я не раз була свідком, як водії стукають одне одному в вікно, щоб попросити сигарету. І досі жодного разу не бачила, аби хтось відмовив, не кажучи вже, вимагав плати. У підсумку однаково всі квити...

Сумно, якщо цих неписаних правил поведінки змушені дотримуватися ті, хто неспроможний частувати. Скажімо, весілля у Росії дуже недешеве задоволення, а надто в Москві, де скажені ціни на оренду залів, на послуги конферансьє на вечір — весільного тамади, без якого останнім часом не обходиться жодний банкет. Тамада мусить бути в кожного, і байдуже, маєш ти гроші чи ні. Усі мають їхати на Rolls Royce, в усіх мають ломитися столи від наїдків.

Одна моя товаришка москвичка одружувалася з хлопцем, з яким прожила вже кілька років. Обидвоє докупи вони заробляють менше тисячі доларів на місяць. Батьки незаможні люди. Але весілля влаштували традиційно несусвітне. Після вінчання молоді сіли в Rolls Royce, який возив їх містом усе післяобіддя у супроводі міні-автобуса, напхом напханого друзями. Це називається кататися — така розважальна прогулянка є обов'язковим пунктом програми російського весілля.

Опісля ми споживали розкішну вечерю у ресторані, де нас увесь вечір розважав професійний конферансьє. Ніч наречений і наречена провели в готелі, а наступного дня ми зібралися вдома у молодят. Там і з'ясувалися джерела фінансування весілля: батько нареченого продав помешкання — єдину велику власність родини.

Я промовчала, однак довго не могла отямитись. Продати нерухомість заради одного вечора! Це ніяк не вкладалося у моїй раціональній фінській голові. Я ж порівняно з ними багата людина! Тому я не розумію, як можна ледве зводити кінці з кінцями й постійно намагатися зберігати бездоганний фасад, удаючи, ніби все у вас «нормально». Усе так, як має бути. Кожній нормальній молодій парі мусить бути по кишені Rolls Royce, власний конферансьє і вечеря з чотирьох страв на тридцять осіб.

Головне не те, як є, а те, який ти маєш вигляд збоку. Це зовсім не означає, що люди не розуміють реального стану речей. Просто про це не говорять. Фасад добре виконує свою функцію, доки хтось не зазирне з тилу. Позірна гідність — понад усе, байдуже, можеш ти собі це дозволити чи ні.

Росія — країна, де відкрито говорять про багато речей, які є табу у Фінляндії: зарплатня, хвороби, смерть. Тут можуть дискутувати на екзистенційні теми з цілком незнайомими людьми. Тут пристойно поцікавитися, скільки заробляє співрозмовник. Абсолютно нормально розмірковувати вголос про своє ставлення до Бога. Але говорити про суму ресторанного рахунку — зась...