У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 5 ПРО КОРУПЦІЮ

— Ніколи й копійки не даю міліції. Це справа принципу, — каже мій добрий друг Сергій.

Насправді ж це не зовсім так. Якось його затримала міліція за те, що він пив пиво в метрі. Я була при тому й відразу зрозуміла, що міліціонери мають рацію — у метрі справді заборонено пити пиво. Порушник громадського порядку мусить бути покараний. Сергій мав заплатити штраф.

Та він про це й чути не хотів! Коли міліціонери зупинили його, він ввічливо послав їх до дідька, після чого вони його, звісно, потягли до свого закамарка, де й продовжили перемовини. Я зумисне пишу «перемовини», а не «допит», бо йшлося саме про домовленості. Міліціонерам кортіло одержати свою щоденну додаткову лепту до зарплати, а Сергій упирався. Йшлося лише про те, як вив'язатися з ситуації.

За двадцять хвилин перемовин Сергій вийшов з міліційного закамарку неймовірно задоволений. Йому пощастило збити ціну до п'ятдесяти рублів (приблизно півтора євро) та ще й отримав квитанцію. Гроші не потрапили до кишені міліціонерів.

Я нічого не второпала, лише згодом зрозуміла всю логіку. Як і більшість росіян, Сергій відчуває безмежну зневагу до всіх, хто називає себе охоронцями правопорядку. Немає у Росії такої людини, якій не було б відомо, що більшість міліціонерів цікавить лише одне: гроші. Це стосується і «патрульних», дядечків у сірих мундирах з велетенськими кашкетами, яких можна побачити по всьому місту, і дорожньої міліції.

— Не треба платити! Просто не треба платити. Вони однаково нічого не зможуть тобі зробити, — повчає мене Сергій.

Його зневага до міліції глибша, аніж усвідомлення власної вини тоді, у метрі. Всім відомо, що міліція тільки й думає, як залізти до кишені звичайних громадян, то навіщо перейматися їхнім прискіпуванням? А що в Росії про все можна домовитися, то й треба домовлятися.

Ось чому чужоземці такі беззахисні перед міліцейською зажерливістю. Іноземні туристи в Санкт-Петербурзі, яких раптом посеред міста обступають з усіх боків грізні дядьки в сірому, не знають, що міліціонери аж ніяк не можуть їм нашкодити. Ситуація лякає, бо міліціонери поводяться так, ніби йдеться про дуже, ну дуже серйозне порушення. Ті, що не розмовляють російською, навіть не зуміють порозумітися з охоронцями порядку. Тому наймудріше, на їхню думку, заплатити.

Натомість туристам треба було б вперто вдавати, ніби вони з іншої планети, і так «дістати» міліціонерів, аби ті врешті відчепилися. Не варто недооцінювати жадібності міліції — ніч коротка, а об'єкти вимагання трапляться і деінде.

Охорона правопорядку — це взагалі окрема стаття. Вона поділена на численні різноманітні структури та підрозділи, що й збагнути важко, хто й що, власне, робить. Російська любов до абревіатур справи аж ніяк не полегшує.

Міліція, яка патрулює вулиці та площі, скорочено називається ППС (Патрульно-постовая служба). Дорожня міліція — запеклий конкурент митної служби — є, напевно, найкорумпованішим державним органом Росії і нині пишно називається Государственная инспекция безопасности дорожного движения, ГИБДД. Їй на п'яти наступає ДПС (Дорожно-патрульная служба) — підрозділ ГИБДД. Раніше це називалося просто ГАИ (Государственная автомобильная инспекция). Народ охрестив їх гаїшниками.

Своє прізвисько вони зберегли досі, а корупція і надалі має форми пандемії. Гаїшників також щиро ненавидять, не менше за чиновників чи загалом державних службовців. Усім їм не бракує сприту встромляти палиці в колеса звичайним людям, створювати незборимі труднощі в одержанні дозволів, напихати грошима власні кишені й докладати всіх зусиль, щоб паралізувати ринкову економіку.

У високому мистецтві корупції гаїшники сягнули, мабуть, найвищих вершин. На російських дорогах ледь не щокілометр можна побачити автомобілі дорожньої міліції. Зазвичай, вони стоять на перехрестях чи узбіччях доріг, ліниво киваючи паличкою своїм обранцям з автомобільного потоку. Зупинити можна за будь-яке «порушення» — тут вибір величезний, — але мета одна: «здоїти» з водія кілька сотень рубликів. Тому абревіатура ГИББД породила в устах посполитих росіян купу нових імен: Господа и Бандиты, Дайте Денег або ж Гони Инспектору Бабки и Дуй Дальше.

Анекдотів про гаїшників не злічити. Один балакучий водій таксі дорогою до летовища Домодедово розповів мені такого:

«Гаїшник проспав зранку на роботу і будить сина: "Швиденько вставай! Ці козли он уже скільки часу безкоштовно катаються!"»

Але й тут помітний прогрес. Якось ми їхали фільмувати репортаж, і нашу знімальну групу затримали під Петрозаводськом. Ми рухалися 49 км на годину при обмеженні швидкості 40 км/год. Треба було платити штраф. Та чомусь міліціонерів це не тішило, вони були, на диво, похмурі, що пояснювалося новими правилами — їм більше не дозволялося брати штрафи готівкою, на місці видають лише квитанцію, за якою водій сам повинен сплатити гроші в банку.

— Ото везуха, що я офіційно безробітний, — усміхнувся наш водій. — Можу не платити ні копійки. А ці козли про це знають, тому й скислі такі...

Корупція в Росії — гігантська проблема. Ставши президентом, Володимир Путін проголосив боротьбу з корупцією своєю головною метою. Його наступник, Дмітрій Медведєв, не менш пишномовно проголошує те саме й гостро, не добираючи висловів, засуджує хабарництво.

Державне керівництво, міністри та впливові особи ось уже понад десять років говорять про корупцію.

Отож проблеми не замовчують, навпаки — про корупцію говорять усі, кому не лінь. Однак від цього вона нікуди не зникла, лише поглибилася з розростанням за часів Путіна бюрократичного апарату. Що чисельніша армія чиновників, то більше вони мають можливостей гальмувати, наприклад, видавання дозволів чи вимагати грошей з бізнесменів щоразу, як потрібні новий підпис або ж печатка. Цей процес породжує сам себе, котиться, як лавина: Кремль прагне посилити контроль над громадянами країни й запроваджує нові правила, побільшуючи тим паперову тяганину, а щоб її розгребти, потрібно збільшити кількість здирників. Для посполитих — це ще більше інстанцій, де треба залишати хабарі.

Я — іноземка, тому до мене ставляться, звісно, інакше, ніж до своїх. Мені немає потреби тицяти гроші лікарям, аби ті ліпше доглядали за моїми рідними, віддавати дві тисячі доларів якомусь офіцерові, аби «відмазати» свого сина від виконання військового обов'язку.

Ні як журналіст, ані як приватна особа, я ніколи й нікому не давала хабара — ніхто й не вимагав. Частково так склалося через те, що я працюю для фінської телерадіокомпанії, яка має свого секретаря у Москві. Вона бездоганно залагоджує усі мої паперові справи, тож ніхто не придереться до моєї акредитації, реєстрації чи всіляких інших дозволів. Коли міліція зупиняє мене, щоб перевірити документи, їй нічого мені закинути. Не те, що попередні десять років, коли я мандрувала Росією на власний страх і ризик, ігноруючи реєстрацію у міністерстві внутрішніх справ. А реєструватися повинні всі іноземці, якщо перебувають у Росії довше, ніж три робочі дні.

Причина такого непоштивого ставлення до приписів проста: я не поселялася в готелі, а мешкала в своїх російських друзів. Іноземців, які живуть у готелях, реєструють автоматично. Ось тут система виявляє свою недосконалість: мешкаючи приватно, зареєструватися практично неможливо.

Звичайно, можна прийти до відділення ВВІРу (відділ віз і реєстрацій). Якось я спробувала так зробити. У петербурзькому відділенні ВВІРу мене просто відмовилися прийняти, після чого я вирішила наплювати з високої вежі на цю ідіотичну систему й влаштуватися у російський спосіб. Тобто послати правила до дідька і сподіватися, що клопоти мене оминуть.

Вони й оминали. Кілька разів мене спиняла міліція, але я, не боячись сваритися й сперечатися з ними, виплутувалася з ситуації без великих проблем.

Головний секрет, як зарадити собі з корупціонером чи з ідіотичними правилами, дотриматися яких на практиці неможливо, у правильній поведінці. Правильна поведінка дає свої позитивні плоди в більшості ситуацій, які виникають в Росії. Ті, що мають достатньо самовпевненості, сильні духом і можуть відстояти себе, часто лише своєю незалежною поведінкою змушують міліціонерів відступитися — навіщо їм зайвий галас... Слабкі й закомплексовані (а також бідні) найчастіше змушені платити. І звичайно, найбільш незахищені в Росії кавказці та прибулі з Середньої Азії.

Різниця між старшим і молодшим поколіннями росіян у цьому випадку особливо впадає у вічі. Старше покоління, покоління наших батьків усе ще відчуває страх перед охоронцями порядку, повагу до них, а тому щосили намагається дотримуватися закону та ладу в своїх документах. Чимало молодих росіян, навпаки, нікого не поважають, не бояться ні патрульних, ні гаїшників і голосно протестують, якщо з ними, на їхню думку, повелися несправедливо.

І це нормально. Це вказує на те, що молода російська генерація навчилася мислити самостійно. Зле, ясна річ, що міліція майже не має поваги в суспільстві, а з іншого боку, благо, що нині багато людей у Росії почуваються достатньо впевненими в собі, щоб не толерувати дурні.

Якось разом зі своїм приятелем я побувала в московській лікарні. Його друга Макса споїли в якомусь барі, підмішавши наркотики, пограбували й покинули в стічній канаві, де його вранці підібрала «швидка». Максові було дуже погано. Його дружина Ольга не знаходила собі місця від хвилювання, однак лікарка не пустила нас до нього. Сказала тільки, що діагноз ще невідомий, до того ж, стан хворого може будь-якої миті погіршитися, бо не знати, наскільки сильно постраждала його нервова система.

Уже перед самим відходом Ольга запхала лікарці до кишені п'ятсотрублеву купюру. Я була шокована. Корупція у лікарні, де мають рятувати людські життя!

— Люба Анно-Лєно, лікарі в муніципальних лікарнях заробляють двісті євро на місяць. А що пацієнти допомагають їм, чим можуть, лише свідчить про їхню порядність. Ти ж не забувай, лікарі — люди з вищою освітою, а платня зневажливо мізерна порівняно з тим, що вони роблять, — пояснювала мені моя вчителька російської Маргарита, коли я поскаржилася їй на неподобство.

Згодом я зрозуміла, що вона мала на увазі. Іноді корупцію буває важко назвати корупцією. Чи корупція це насправді, допомогти фінансово висококваліфікованому лікареві, який заробляє копійки в комунальній лікарні, хоча міг би скосити удесятеро більше в приватній клініці?

Звісно, корупція. Та іноді буває корисно глянути на речі під іншим кутом зору.

Макс, до речі, видужав, відбувшись легким переляком. Гадаю, що й без зайво витрачених чотирнадцяти євро він чудово б одужав. Той хабар був, мабуть, певним перестрахуванням його дружини.

Існує в Росії така собі рутинна корупція, яка досі виживає лише тому, що люди до неї звикли. Одна моя подруга, готуючись до екзамену для одержання водійських прав, жалілася мені, як важко впильнувати за пішоходами, які «перебігають вулицю, де їм заманеться».

— Усе приходить з досвідом, — пояснювала я їй. — Ось трохи поїздиш і звикнеш усе навколо помічати, авта й людей.

— Ага, звикнеш... Добре, що можна заплатити інструкторові перед екзаменаційною поїздкою. Він має свої зв'язки в міліції, — задоволено відповіла Лена.

— А ти певна, що не можна отримати права, просто навчившись добре водити авто? — поцікавилась я.

Про таке Лєна й не думала. Надійніше, вважала вона, заплатити триста євро інструкторові, який розділить здобич зі своїм знайомим у міліції, і без проблем отримати права. Їй навіть на гадку не спадало, що права можна здобути, просто навчившись їздити. Простіше ж дати хабара!

Я поцікавилася досвідом отримання водійських прав серед інших своїх друзів, і з'ясувалася, що в Росії це цілком можливо, достатньо лише навчитися водити авто.

Я нечасто запально сперечаюся зі своїми російськими друзями, посваритися випадало лише з приводу, наскільки допустимо шахраювати на екзаменах. Дві товаришки гордо розповідали, як вони дурили викладачів, навчаючись в університеті. Усі рекорди побила Ліда. Вона записала відповіді на екзаменаційні запитання на iPod, навушник причепила скотчем до долоні, забинтувала руку по лікоть і сиділа на екзамені, притуливши долоню до вуха. Винахід, яким, на думку Ліди й Віри, можна пишатися!

Зазвичай я намагаюся не «наїжджати» на Росію у присутності своїх друзів, та цього разу не стримала обурення.

— Невже ви не розумієте, що шахраювати на екзаменах не годиться! — дивувалась я. — Несправедливо у стосунку до тих, хто готувався і не хоче махлювати.

— Але ж, Аню! УСІ так роблять! Це абсолютно нормально! І зовсім не означає, що ніхто не зубрив матеріалу. Це — як невеличке додаткове перестрахування у разі, якщо перенервуєш і щось забудеш, — пояснювала Ліда.

— Я ніколи не шахрувала на екзаменах! Нема потреби, якщо сумлінно підготуватися, — неймовірно гордовито відповіла я зі своїх фінських позицій.

— Аню, ти надто формально підходиш до справи, — спробувала вгамувати мій запал Ліда.

Я не могла збагнути, навіщо мої подруги марнують стільки часу й енергії, вдаючись до усіляких хитрощів. Хіба не легше підготуватися до екзамену?

Ліда й Віра так і не второпали, чого це я завелася. Звісно, вони вчилися і зубрили, але ж треба мати, про всяк випадок, якийсь запасний варіант. Зрештою, шахрують усі без винятку. Правила на те й існують, щоб їх порушувати й обходити.

На жаль, оце вічне ходіння доокола часто призводить до невпевненості в собі та беззаконня. Один мій добрий московський приятель купив собі дачну ділянку за містом. Ціна сягнула кількох сотень тисяч доларів, однак сума, вписана в офіційну угоду, була набагато нижчою — так і продавець, і покупець уникали сплати податку. Такий спосіб укладення угод переріс у систему при купівлі й продажі вигідних земельних ділянок на околицях великих міст, як Москва та Санкт-Петербург.

Мій приятель Данило заплатив, за домовленістю, кілька тисяч доларів завдатку. Та раптом продавець передумав продавати, не маючи певності, чи заплатять йому повну суму. Посередник теж умив руки. Тоді агенція нерухомості подала до суду... на Данила. Агенція хотіла повернути свої гроші, і їй байдуже, хто вивертатиме кишені. Данило опинився у надзвичайно складній ситуації, у яку ніколи б не потрапив, якби від самого початку йшов законним шляхом.

Феномен непотизму споріднений з корупцією. Не знаю, власне, чи можна говорити про політику кумівства в Росії у фінському сенсі, бо що таке кумівство в суспільстві, де все побудовано на особистих зв'язках?

У російському суспільстві без зв'язків далеко не заїдеш. Особливо це стосується пошуків роботи. Знайти добру й високооплачувану роботу без контактів практично неможливо. Вся система базується на тому, що хтось знає когось, хто знає когось, хто знає відповідну кандидатуру на ту чи ту роботу. По суті, все тримається на довірі. Якщо йдеться про вигідні посади, працедавцеві важливо знайти людину, яка б потім почувалася зобов'язаною йому та вдячною.

Мій друг Гліб з Санкт-Петербурга є співвласником процвітаючого успішного підприємства, яке переробляє сміття. За останні два роки він влаштував до себе на роботу двох найближчих друзів і тестя. А тепер намагається умовити іншого найближчого друга, Женю, переїхати до Москви, щоб там відкрити філіал фірми. Мова йде лише про Женю, найкращого приятеля, людину, на яку він в усьому може покластися.

Для такої роботи Женя мав би мати спеціальну освіту й досвід. Але не це головне. Довіра набагато важливіша за професійну компетентність. Відкривати свій бізнес у Москві надзвичайно ризикована справа. Людина, яку ти не надто добре знаєш, може запросто накивати п'ятами разом з усіма клієнтами й зв'язками, відкрити власну справу й загребти всі прибутки.

У Росії мені не раз траплялися неперевершені професіонали, скажімо, співробітники прес-служб різноманітних підприємств та інституцій. А ще доводилося натикатися на таких некомпетентних працівників медій, що вже й не знала, сміятися мені чи плакати. Усі рекорди побили в жорстокій конкуренції двоє: 22-річна Лєна з прес-служби Газпрому та Ірина, на вигляд іще молодша дама, з міністерства закордонних справ.

Лєна супроводжувала нашу групу в робочій поїздці, організованій Газпромом, до Ноябрська. Це була дуже вродлива блондинка, яка зеленого уявлення не мала про газ чи нафту та й про сам Газпром як підприємство. Її особистий внесок за два дні відрядження полягав у безперервних розмовах мобільним телефоном зі своїм чоловіком. З'ясувалося, що її чоловік — о, диво! — теж працює у Газпромі.

З Іриною з російського міністерства закордонних справ я познайомилася під час поїздки до Калінінграда. Вона мала дорожню торбу Louis Vuitton (приблизно за 1000 Є) і дамську торбинку Gucci (300 Є), передбачалося, що Ірина керуватиме нашим журналістським пулом. Ірина не підготувала копій програми конференції, не знала, де відбуватиметься конференція і хто братиме в ній участь. Дівчйна уявлення не мала про тему конференції і навіщо нас взагалі туди запросили. Я втратила дар мови від того, що така особа могла потрапити до міністерства закордонних справ і їй наважилися доручити роботу з журналістами!

— Не дивуйся, Анно-Лєно! Її ж таточко має там якусь посаду в міністерстві... — пояснив мені наш оператор Павло, коли я вголос висловила своє здивування.

Отож російська система добору персоналу дає різні результати. Трапляються нам, звісно, чудові профі, ось тільки ніколи наперед не знаєш, з ким матимеш до діла. Рівень професіоналізму то піднімається вгору, то опускається, і це годі передбачити.

Йдеться, по суті, про дуже давню проблему в Росії — тут годі покладатися на закон. Суспільство функціонує не згідно з загально прийнятими принципами, які захищає незалежне правосуддя. Все опирається на особисті стосунки та зв'язки. Ситуація будь-якої миті може зазнати драматичних змін. Це суспільство, у якому покладатися можна тільки на свої зв'язки.

Тому в усьому, що стосується професійної діяльності, потрібно оточувати себе людьми, з якими маєш надійні особисті стосунки. А цим людям треба, ясна річ, час до часу віддячувати іншими послугами. Наприклад, забезпечувати їхніх недалеких дружин та доньок роботою, яка не вимагає великої відповідальності.