У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 15 ПРО ТЕ, ЯК ВСЕ Ж ТАКИ СПРИЙМАТИ РОСІЮ

Росіяни люблять похвалятися, яка надзвичайна країна — Росія, не схожа на жодну іншу. Це дратує багатьох іноземців, бо, на їхню думку, така позиція унеможливлює прихід російського суспільства до реальної демократії.

— Росія не є чимось особливим! Чим ви особливіші за Україну? Чому українці можуть мати демократію, а ви — ні? — вигукнула якось під час спільного відрядження колега-журналіст із Швеції.

— Ти робиш властиву європейцям помилку, міряючи Росію західною міркою. Ми — не ви! І ніколи не станемо вами! Ми, уявляєте, навіть не хочемо бути такими, як ви! — відповів їй гнівною тирадою російський оператор нашої компанії Рундрадіо.

Моя шведська колега поставила дуже релевантне запитання. Якщо можливо побудувати (відносно) демократичне суспільство в Україні, чому це має бути неможливим у Росії?

Я не вважаю це неможливим. Усе залежить від самих росіян, чи вони цього хочуть. А я якраз не маю певності, що росіяни прагнуть демократії нашого західноєвропейського зразка. Принаймні самі сумніваються...

Тому й нелегка справа вирішити для себе, як нам сприймати Росію. З одного боку, не хочеться бути культурним расистом, який вважає, ніби лише вибрані народи достойні демократії. З іншого ж, не хочеться бути й сліпим європейцем, упевненим, що наша система є універсальним рішенням для будь-якого суспільства, тож варті жалю ті країни й народи, які не розуміють цього.

Але факт залишається фактом: Росія не така, як ми. І ніколи нами не стане. А спроби збагнути Росію винятково під нашим кутом зору заведуть нас хіба в глухий кут.

Саме це найважче усвідомити багатьом західним спостерігачам. Частково через думку, яка міцно вкоренилася у західних головах, що в 90-ті роки минулого століття Росія обрала демократичний шлях розвитку, а потім від нього відмовилася. Та все ж — і насамперед — через певне роздратування, що росіяни вперто відмовляються сприймати наша цінності. А мали б розуміти, у чому полягає їхнє благо!

Як на мене, західноєвропейська демократія довела, що це найвільніший, найефективніший і найгуманніший спосіб керування суспільством. Демократія генерує благоустрій, динаміку розвитку, виховує особистості, які вчаться покладатися на власні сили. Я щиро б бажала, аби Росія ступила на цей шлях. Я знаю багатьох росіян, які мають таку ж думку, але їх меншість.

Більшість населення Росії не хоче жодної західноєвропейської демократії. Слово «демократія» стало лайливим і найбільше асоціюється з хаотичною епохою правління Єльцина, коли олігархи безкарно розкрадали державну власність, а суспільство було лабільним і непередбачуваним. Нині суспільство єльцинського перехідного періоду усталилось у своєрідній формі м'якого авторитаризму. Стало стабільнішим і передбачуванішим. А це набагато важливіше для більшості звичайних громадян, ніж цінності на кшталт свободи слова й особистого вибору.

Така перспектива розвитку російського суспільства гідна жалю, та я не можу сказати, що не розумію росіян. Легко говорити про свободу та демократію тим, хто все життя тільки те й робив, що пожинав її плоди. Як іще можуть ставитися до демократії ті, що живуть у суспільстві, де будь-які кардинальні повороти в системі призводять лише до катастроф у житті звичайного люду.

Це зовсім не означає, що, міркуючи так, росіяни мають рацію. Як на мене, вони помиляються. Неймовірно шкода, що народ Росії не хоче відважитися розпочати складний і важкий процес творення демократичного суспільства, суспільства, у якому не всезнаючий президент братиме народ під своє крило, а кожна людина відповідатиме за своє життя. Демократія — це багатопартійна система, де різні політичні сили змагаються за владу, але водночас опановують непросте мистецтво компромісу. Саме цієї якості завжди бракувало російському суспільству, а нездатність знаходити щонайменший спільний знаменник і компроміс у рішеннях, які всім принесуть користь, завжди буде їхнім бичем.

Демократія — це процес, а не готовий пакет рішень. Однак саме так трактують її в Росії — готове рішення, апробоване в 1990-х роках лише для того, щоб зробити висновок: таке не для нас.

Народ віддав перевагу хазяїнові й радо повернувся до спокійного, добре знайомого авторитарного суспільства. Це полегшує життя на нетривалий час, але неминуче породить труднощі на дальшу перспективу, бо розв'язання проблем лише відкладається. Доки Росія залишатиметься державою самодержця, проблеми корупції, економічного застою і браку контролю за державними органами не розв'яжуться.

Та все ж росіяни обрали саме цей шлях. Як журналіст, я вимушена займати критичну позицію стосовно того, що бачу. Та я б не змогла працювати в цій країні, якби водно задавалася питаннями: Чому вони не роблять так, як ми? Чому вони не такі, як ми?

Ми не хочемо, аби росіянам подобався Путін. Але вони вперто захоплюються ним. Ми вважаємо, що росіянам варто було б улаштувати помаранчеву революцію і скинути кремлівський режим. Вони ж хочуть зберегти його заради спокою у суспільстві. На нашу думку, російським жінкам треба більше думати про рівність у правах з чоловіками, а не про те, як ліпше їм догодити. Жінкам же подобається догоджання...

Я не вважаю, що з тим, що в Росії нема демократії треба миритися тільки тому, що Росія — це Росія. Це так само примітивно, як вірити, що західноєвропейський стиль життя — вершина всіх моральних цінностей на світі.

Але факт зостається фактом: вони думають не так, як ми. Вони чинять не так, як ми. І не моя це справа переконувати їх змінити спосіб мислення, моя справа — спробувати зрозуміти, чому вони думають так, як думають.

Усе це не означає, що Росія ніколи не стане демократичною країною. Росія має такі самі можливості реформації суспільства, як, скажімо, Україна, Грузія чи Естонія.

Але тими можливостями не скористалися. Чому?

Звинувачення у такому розвиткові подій Володимира Путіна ані на йоту не допоможе нам збагнути Росію. Я зумисне наголошую на особі Путіна, хоча нинішній президент Росії Медведєв. Але саме Путін створив Росію, яку успадкував Медведєв. Правління Медведєва — продовження путінського режиму.

Західний світ любить демонізувати образ Путіна лише тому, що це дає нам простішу й зручнішу модель для розуміння, чому Росія поводиться так, як поводиться. Та навіть незважаючи на те, що Росія — самодержавство, народ по-справжньому підтримує путінський режим. Більшість виборців Путіна проголосували за нього зі щирого переконання. Частково це пояснюється контролем ЗМІ з боку Кремля, однак не все залежить від Кремля. Росія — не Північна Корея, тут є опозиційні газети й радіостанції...

З цього погляду відмінність між Росією і такими країнами, як, скажімо, Бірма чи Куба, дуже суттєва. Це відмінність між абсолютно закритими державами й державами перехідними, які хоч і скеровують спецпідрозділи на демонстрації незгідних, все ж дозволяють своїм громадянам подорожувати світом і користуватися інтернетом, скільки душа забажає.

Росіяни вважають Путіна добрим президентом, вони завжди хотіли мати авторитарного лідера, який зумів би тримати в шорах бюрократів та олігархів або ж злодіїв, як їх називають росіяни. Те, що de facto за правління Путіна бюрократії і корупції побільшало, не применшує його популярності. Незбагненно, але так воно є.

Росіяни люблять Путіна, бо він не засуджує радянської історії. Комуністичний режим фізично знищив щонайменше 120 мільйонів людей: під час голодомору на Поволжі та в Україні, розкуркулювання і насильної колективізації у 20-х роках минулого століття, Великого терору, розв'язаного Сталіним у 30-х роках. Не кажучи вже про несусвітню кількість намарно загиблих через некомпетентність комуністичного керівництва під час Другої світової війни. Однак багато росіян і надалі не бажають засуджувати злочинний радянський спадок. Дивно, але так воно є.

Росіяни схвалюють діяльність путінського уряду на зовнішньополітичній арені і його безкомпромісність щодо США й НАТО.

Під керівництвом Путіна Росія провадить непропорційно агресивну політику супроти малих сусідніх держав, як Грузія та Естонія. Це шкодить іміджу Росії насамперед за кордоном, однак населення підтримує таку політику. Незрозуміло, але так воно є.

Водночас Путін повернув росіянам те, що вони втратили з розвалом Радянського Союзу й без чого їм потім довелося жити далі. Упевненість в собі. Гордість за свою державу. Усвідомлення того, що Росія теж має чим пишатися. Віру в майбутнє.

Борис Єльцин хотів перекреслити минуле, відсторонившись від радянського спадку. Я — велика прихильниця Єльцина, бо він один з небагатьох російський лідерів відважився сказати правду: радянська влада була жахливим, жорстоким терористичним режимом, який винищував власний народ і нівечив російську культуру. Але таку правду чимало росіян сприймають за особисту образу. Це ж наша історія, кажуть вони, уперто не бажаючи (а може, просто нездатні) розмежувати критичну оцінку радянської влади й критику російського народу.

До такого ставлення спричинилося одне з найсильніших людських відчуттів — відчуття зневаженої гідності. Багато росіян не забули приниження і ганьби, через які їм довелося пройти після розвалу Союзу: тотальний хаос, могутня колись країна — на колінах.

Путін зі своїм витонченим нюхом до думки народу це зрозумів. До того ж, він патріот своєї країни й поважає традиційні російські цінності, як церква та родина. Тому путінська ідеологія складається з дивовижної суміші старовинних російських узвичаєнь та шанобливо-апологетичного ставлення до Радянського Союзу.

Путін маневрує між цими двома полюсами. Коли людина, яка назвала розвал Союзу найбільшою геополітичною катастрофою в історії, відвідує у Бутово під Москвою у жовтні 2007 року богослужіння за жертвами сталінського терору, це багато про що свідчить. Путінові добре відомо про комуністичні злочини. Путін тепло ставиться до церкви, що було нечувано в комуністичну епоху. Однак він несхильний засуджувати радянське минуле, бо, як і багато росіян, сприймає його як частку самого себе.

Один історик сказав, що знання Заходу про Росію значно більші, ніж його розуміння Росії. Мені часто доводилося відчувати цей феномен. Що більше читаєш про Росію, то розгубленішим почуваєшся. Найскладніше збагнути, як зуміла Росія за стільки століть зберегти й не розпорошити своєї неосяжної території. Часами царство збільшувалося, часами — зменшувалося, але Росія і російська культура існують довше, ніж більшість подібних імперій.

Мені не хочеться цього визнавати, але, можливо, незважаючи ні на що, росіяни таки мають рацію? Можливо загадкова російська душа, справді, існує? Бо як інакше можна було пережити монгольське ярмо, самодержавство, радянський терор, посткомуністичне беззаконня і хаос?

Одухотворена, тепла, сильна, жива російська культура пройшла крізь пекельні випробування. Її катували, ламали, калічили й піддавали систематичній руйнації. Але вона вистояла.

Росіяни й самі цього не розуміють. Наступні століття вони мають намір присвятити себе спробам збагнути власне буття.

Ясна річ, марно...