У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 10 ПРО РОСІЙСЬКИЙ КОЛЕКТИВІЗМ

Одного травневого вечора першого мого року в Москві я і мій хлопець зустрілися з друзями в парку Сокольники. Весняний вечір був теплим і ясним. Ми смакували шашликами та пивом на терасі одного з ресторанчиків. Нам було затишно й весело весь вечір, повз нас проходжувалися сотні москвичів.

Коли вже всі збиралися розходитись, несподівано виникла дискусія, яку лінію метра нам обрати. Я нічого не розуміла.

— Ми з Сергієм їдемо від станції Сокольники до Садового Кільця, а звідти до Добринінської. Що тут складного? — дивувалась я.

Виявилося, мова зовсім не про те, як кожному з нас скоріше дістатися додому, а про вибір спільного маршруту, аби якнайдовше побути ще разом.

У Росії найважливіше — бути разом. Спілкування з друзями та родичами ставиться на перше місце, воно понад усе й навіть не сприймається як пріоритет. Поняття quality time — час на спілкування з близькими та коханими — не існує, росіяни б його просто не зрозуміли. Бо ж ми завжди з близькими та коханими, щодня, а на роботу ходимо, щоб мати за що жити.

Запрошення у гості тут рідко буває формальною ввічливістю. Запрошують щиро й щиро радіють, коли гості стають на порозі. Росіяни люблять приймати гостей, бо це означає довгі посиденьки з бурхливими суперечками — найліпше, що може бути в світі. Заночувати потім у господарів — річ майже звична, без ночівлі забава закінчиться надто рано.

Щодо мене, то я волію прокидатися у своєму ліжку, тож зазвичай таки повертаюся додому після гостини в московських друзів. Щоразу мені доводиться делікатно випручуватися з обіймів господарів. Серце крається, дивлячись на їхні обличчя, доки я одягаюся. Вони завжди засмучені й розчаровані, хоч на годиннику п'ята ранку, і галасливі посиденьки тривають вже понад десять годин. А як класно було б прокинутися усім разом!

У гостях зазвичай частують закусками (розмаїті салати, холодна нарізка з язика та шинки, рибні консерви, сир з ковбасою — словом, усе, що можна знайти в холодильнику), на стіл ставлять сік, вино й горілку. Тоді всі сідають і спілкуються. Спілкуватися — означає розмовляти між собою, без упину й дуже голосно. Росіяни ненавидять мовчанку. Цим вони нагадують американців, та все ж тут існують істотні відмінності.

Якось на весільному банкеті мене посадили за стіл з американцями. За три години я вже була, мов вичавлена цитрина. — вони говорили, говорили, говорили... Замовкав один, розмову підхоплював інший. Головне не що мовиться, головне — не мовчати! Американці торохтіли про все, що на язик спливало, лиш би заповнити тишу. Якщо всі теми для розмови вичерпувалися, хтось починав оповідати про свій останній похід до супермаркету. Урешті-решт я так охляла, що весь банкет обернувся для мене запеклою боротьбою з утомою і спробами демонструвати хоч якусь зацікавленість.

Росіяни також полюбляють багато говорити, але надзвичайно рідко описують свої походи до супермаркету. Вони ведуть балачки про життя, кохання та смерть, про друзів і ворогів, близьких та рідних, про війну, насильство й жахи, про літературу, поезію і полтергейст, про пожежі, катастрофи й китайську міфологію. Вони ніколи не розмовляють про несуттєві речі, завжди захоплені темою бесіди.

Передусім росіяни дуже цікавські. Якщо ти єдиний фін за столом, приготуйся до навали запитань. У чому секрет лінії Маннергейма? Чому ти, фінка, розмовляєш шведською? Чому в Фінляндії так спокійно, тихо й затишно? Чому у вас такі добрі дороги? Добре, що Фінляндія вирішила не вступати до НАТО! Нам, звичайно, відомо, що то ми розпочали Зимову війну, але війна Продовження була вашою помилкою!

Раніше я вже згадувала, що більшість росіян, на диво, добре знають Фінляндію і нашу історію, а отже, вони мають певні усталені погляди на нас. Погляди, яких не мають наміру змінювати, але про які з величезним задоволенням сперечаються.

Росіяни ставлять такі запитання, які б у Фінляндії потрактували за неввічливість і нетактовність. Чи віриш ти в Бога? Коли ви з своїм хлопцем заведете дітей? Чому ти не малюєшся? З макіяжем була б набагато гарнішою!

Не хочеш відповідати, можеш преспокійно промовчати, але не роби собі ілюзій, що від тебе відчепляться. Проте я навчилася цінувати російську прямодушність, вона допомагає уникнути багатьох проблем. Росіяни, не соромлячись, запитують про такі речі, про які фін може тільки думати. Бо щиро цікавляться відповіддю. Так можна довідатися щось важливе одне про одного з уст співрозмовника і не чекати, доки інформація прийде до тебе обхідними шляхами.

Лише росіяни можуть щиро засмутитися, почувши про мою старшу сестру, яка померла в дев'ятнадцятирічному віці, і відразу поцікавитися, від чого ж вона померла. Вони вислуховують усю історію про інфекцію, менінгококи, про те, як бурхливо розвивалася хвороба, про горе, втрату, біль. Потім ми. за російським звичаєм, п'ємо за померлих, тобто піднімаємо келишки, не цоркаючись, і мовчки випиваємо горілку до дна. Тоді переводимо розмову в інше річище. Ніхто й не збирається розмовляти про горе і біль увесь вечір, але і смуток, і радість однаково цінні в спілкуванні.

Ось так я стаю повноцінним членом товариства — зі своїми радощами, своєю журбою, такою, якою я є. Росіяни радо приймають до свого гурту й не обходять незручних тем, які фіни воліють ніколи не виносити на люди, особливо під час забави, коли всі веселяться. У Росії ж увесь життєвий спектр може стати темою спілкування. Тут сміються і плачуть разом, тут це звична річ...

Спілкування у Росії настільки важливе, що зовнішні обставини втрачають своє значення. Кілька разів ми вибиралися на шашлики у дощ та холод: якщо вже вирішили зустрітися у парку й посмажити шашлики, то так і зробимо, незалежно від сил природи. Мої пропозиції перенести забаву кудись під дах завжди залишалися поза увагою. Мокро під задком? Підстели пластиковий пакет! Мерзнеш? Випий горілки і заспівай — миттю зігрієшся!

Вислів добре сидимо — найбільш російський з усіх мені відомих. Так кажуть, сидячи в колі добрих друзів з закусками на тарілках і горілкою в келишку. Словом, коли тобі насправді добре.

Перший келишок росіяни зазвичай випивають за зустріч, щоб підкреслити радість зустрічі друзів, надто, коли друзі давно не бачилися. Інший обов'язковий тост — за господиню, яка всім влаштувала чудову вечірку, за Таню або за Машу... Неодмінно п'ють за жінок, тоді всі чоловіки за столом підводяться з місць. А ось жінки ніколи не виголошують тостів за чоловіків, не чоловіча це справа претендувати на возвеличення.

Збереглися в Росії і старомодні комуністичні тости, на зразок, за мир в усьому світі чи за дружбу народів, але молодша генерація рідко їх згадує. Молоді росіяни дотримуються традиції, коли кожний гість за вечір виголошує коротенький спіч. Усі промови, мов дві краплі води, схожі між собою: їх починають похвалою господарям за чудову вечерю, а закінчують, висловлюючи пошанівок усім гостям і дякуючи примсі ласкавої долі, яка звела нас нині разом тут.

Слова в Росії важать багато, не варто піддаватися омані, начеб усі промови однакові. Вони щирі. У Росії прийнято так говорити, висловлювати своє захоплення, радість, зворушення. Це частина спілкування, те, що об'єднує людей.

Російських дітей рано долучають до цієї усної культури. На весіллях є традиція: кожен гість щось бажає молодим. Навіть дітей це стосується. Мені не раз доводилося бачити діток восьми-дев'яти років, які промовляли до молодих перед великою публікою, не менше сотні людей. І робили це гідно. Звісно, діти повторювали фрази, почуті від дорослих, тож про якісь особливі таланти не йдеться. Суть у тому, що діти рано починають розуміти: є ситуації, коли треба щось сказати. Тому російські школярі дуже відрізняються від фінських в умінні поводитися й виступати перед публікою.

Російський колективізм також передбачає, що спільні проекти проводяться демократично, а тому все відбувається неймовірно хаотично й неефективно. Спільна розважальна поїздка з російськими друзями — справжнє випробування для фіна, який звик сам вирішувати, що він хоче побачити і куди піти сьогодні. Фіни, вибираючись у спільну мандрівку, не роблять бозна-якої проблеми, коли хтось хоче відділитися від гурту й подивитися на щось своє.

У російському товаристві всі мають триматися купи, усюди і завжди. Тож встигаєш побачити щось одне за день. Спершу всі збираються, а це, ясна річ, розтягується у часі, бо хтось неодмінно хронічно спізнюється. Упродовж дня треба поїсти, випити кави, відвідати туалет, а рішення щодо кожного з пунктів ухвалюється гуртом. Насамкінець треба ж домовитися про ресторан, де всі вечерятимуть. Домовленості супроводжуються галасливими дебатами й гострими суперечками.

Фіни часто потішаються з любові шведів до ухвалення спільних, демократичних рішень. Зовсім як росіяни, от тільки останні не такі організовані, зате цікавіші, бо не бояться конфліктів, миттю стають у войовничу позу, бачачи, що вибір ресторану на вечір ось-ось піде під три чорти. Сварка, звісно, розтягує процес ухвалення рішень ще на довше, але ж як весело!

Якось я зі своїми друзями з Петербурга подалася до Швейцарії кататися на лижах. Мешкали ми в Женеві й щодня виїжджали щораз на інші лижні розваги. За кермом був Коля, який працює на фірмі Рено в Парижі, де вже встиг набратися західних звичок.

— Моє авто вирушає о дев'ятій ранку. Хто спізниться, залишиться вдома! — повідомляє він.

Коля дуже любить кататися на лижах і добре знає: єдиний спосіб зібрати всіх вчасно — погроза та шантаж. Я зі своєю фінською ментальністю цілком нормально сприйняла те, що пасажири повинні підлаштуватися під водія. Інші ж ледь не образилися на Колю, як на нелюда. Невже, справді, потрібно так нервувати щоранку?

Найбільше обурювалася й хвилювалася його сестра Анна.

— Брат став таким неввічливим бурмилом у тій Франції. Боже, як соромно... — зітхала Анна.

Росіяни просто помішані на всіляких ювілеях та спільному святкуванні якихось визначних подій. Нікого не дивують велетенські плакати в аеропорту на кшталт: «З днем шістдесятиріччя, дорогий аеропорте!» Вулиці Москви щоосені рясніють привітаннями з днем народження «Нашому рідному місту».

Якось я побувала в одній московській середній школі, де на дошці оголошень висів список усіх ювілейних дат. Я нарахувала 15 визначних днів, а тоді покинула ту марну справу. Ця школа, з-поміж іншого, святкувала День людей похилого віку, День музики, День тварин, День учителя, День пошти, День Імператорського Царськосельського ліцею, відкритого 1811 року. День шкільної бібліотеки та День ООН.

Ювілеї — це просто привід зібратися разом і відчути, що ти не сам, а частинка згуртованого товариства. Тож не дивно, що свят так багато, і вони такі популярні саме в Росії. Скасування застарілих свят відтягують до краю. Яскравий приклад — день жовтневої революції, 7 листопада. Святкування цього дня протрималося аж до 1994 року, коли Борис Єльцин вирішив перейменувати його на День згоди й примирення. Росіяни ледь животи не понадривали зі сміху з цієї незрозумілої дефініції, однак не мали нічого проти збереження ще одного вільного дня і святкували День згоди й примирення аж до 2005 року, коли Кремль оголосив про нову зміну назви — День народної єдності, саме ж святкування перенесли з 7 на 4 листопада. Кремль збагнув, що День святої Богородиці Казанської — однієї з чільних святих російської православної церкви — дуже близький до 7 листопада. Матір Божа Казанська вважалася головною покровителькою російських військ, коли вони витіснили з Москви поляків та козаків 4 листопада 1612 року.

У такий спосіб з усіх можливих історичних дат вдалося виокремити 4 листопада, який став офіційним святковим днем у Росії. Коли я запитувала російський персонал у московському офісі нашої телерадіокомпанії, чому саме цей день призначено вихідним, ніхто не зміг мені відповісти. Вони вже й не намагалися стежити за усіма змінами, що відбувалися щодня.

Однак не всіма виявами російського колективізму я захоплююся. Іноді бути гостем на російському весіллі справжня мука — тобі не дадуть ні посидіти спокійно, ні попоїсти, ані поспілкуватися з сусідами за столом. Гостювання постійно уриває якийсь пункт обов'язкової для всіх програми: треба брати участь в іграх, виголошувати тости, дивитися відеофільм або виступи паяців. Найнятому тамаді рот не закривається ані на мить! Йому ж заплатили за те, щоб розважав гостей.

Як фінка, яка живе в Росії, я вважаю своїм обов'язком навчитися поважати всі вияви російської культури, однак, мушу визнати, що весільні конферансьє змусили мене усвідомити, де межі мого терпіння.

Хай там що, російський колективізм симпатичний ще й тому, що є підгрунтям появи багатьох позитивних феноменів, як, скажімо, культурна єдність, яку мені не часто доводилося бачити в інших народів. У Росії культура, поезія, література невід'ємні від життя. І це не стереотип, а цілковита правда, що геть усі читали в школі Пушкіна, а дехто й досі навіть може цитувати його. І не лише Пушкіна. Російська література настільки важливий шкільний предмет, що більшість моїх ровесників знають усіх визначних російських класиків і скрізь цитують Некрасова чи Блока. І стосується це не тільки фахівців, а й людей, які жодного разу після закінчення школи навіть не розгортали книжки.

— Знаєш, Аню. якщо російська жінка може коня у скоку зупинити, то ти — лося! — якось сказав мені Ілля.

Я не могла збагнути, що він мав на увазі, доки моя вчителька російської не пояснила мені, що це вірші Миколи Некрасова. У поемі Мороз, Красний нос він оспівує російську жінку: Коня на скаку зупинить, в палаючу хату ввійде!

Ілля — бізнесмен, який не має часу на поезію, але він закінчив російську середню школу. Тому має загальне уявлення про літературу, як і більшість моїх знайомих у Росії.

Російська література безмежно багата й розмаїта. її вплив на світову літературу важко переоцінити. Я переконана, що одна з причин цього саме в колективізмі, який формує суспільство, де достатньо багато людей читають один і той же твір і жваво його обговорюють у широкому колі — так виникає літературна дискусія. У Росії класики — це класики, а не імена з енциклопедії, народ справді їх читає. Це додає їм більше ваги, аніж багатьом західним класикам.

Усі мають особистий досвід прочитання Толстого, Достоєвського, Гоголя, Буніна, Булгакова. Усім відомі одні й ті ж вірші, класичні твори, їхні персонажі та зміст. Довкола них точаться вічні суперечки, з яких народжується нова література, нові думки, нові класики. Це надзвичайно родючий ґрунт для молодого покоління письменників.

Раскольников Достоєвського, Доктор Живаґо Пастернака, Душечка Чехова — усі ці персонажі знайомі кожному в цій країні. Наприклад, у новелі Душечка Чехова йдеться про жінку, яка не може жити без кохання і вся до решти віддається своїм чоловікам, що в Фінляндії потрактували б щонайменше за божевілля. У Росії ж її вважають героїнею і шкодують, що такий тип жінки надто рідко трапляється в наші дні. Я бачила культурну програму, де письменники та журналісти жваво обговорювали типаж Душечки і сперечалися про те, чи має він майбутнє у Росії. Мене вразило, що росіяни й далі так глибоко живуть у своїй класиці, що дискусія про чеховського персонажа, створеного ще в XIX сторіччі, може бути такою пристрасною.

За совєтських часів усі читали ті ж самі книжки і дивилися ті ж самі фільми. Про свободу можна було хіба мріяти, зате, на щастя, росіяни мали високоякісну літературу й кінематограф. Народ дуже багато читав і дуже часто ходив у кіно — а що було ж іще робити в ті часи? Не дає мені спокою думка, що через таке поринання у культуру росіяни стали терпимішими до деяких явищ у соціумі, ніж ми, фіни, яких останні п'ятдесят років виховували в одновимірній англосаксонській площині.

Нікому не під силу змагатися з росіянами в дискусіях про людське буття, сенс життя і долю. Вони вміють добирати слова для явищ і людських характерів, які я раніше тільки відчувала на якомусь підсвідомому рівні. До свого переїзду до Росії я не розуміла, наскільки притуплені мої рецептори і який вузький діапазон, коли треба збагнути й витлумачити для себе довколишній світ.

Треба визнати, росіяни дуже добре знаються на людях, вміють їх читати — дар, який вони вишліфували за сотні років суспільного тиску. Щоб вижити, треба було швидко визначитися, що за людина перед тобою. Тому так важко мені щось приховати від російських друзів чи колег по роботі, вони вмить здогадуються, у чому річ.

Користь від російських надчутливих рецепторів я збагнула, щойно приїхавши до Москви працювати кореспондентом. Тоді моя російська була ще дуже недосконалою, я часто не могла дібрати слова. Однак наш російський персонал чудово мене розумів. Вони приглядалися до мого обличчя, жестів і про все здогадувалися, чого я недоказала. Здатність росіян спілкуватися не лише за допомогою слуху залишила фінів далеко позаду — це зовсім інший щабель.