У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 4 ПРО РОСІЙСЬКУ ДЕМОКРАТІЮ

На Заході стало модно зітхати й бідкатися, як занепадає демократія в Росії. І Захід має цілковиту рацію. Російська демократія відкочується назад, відтоді як до влади прийшов Путін. Це доконаний факт, і нема чого бідкатися.

Питання у тому, що Заходові з цим робити. Удавати, ніби не в обличчя тобі плюнули, а дощик накрапає, і мовчати собі тихенько, доки Росія вчасно постачає свій газ та нафту? Спробувати поступово інтегрувати Росію в західні організації, такі як СОТ чи Велика Вісімка, і так намагатися впливати на її розвиток? Чи може, варто гримнути кулаком по столі й оголосити Кремлю, що для ЄС і США неприйнятно, коли закривають незалежні телекомпанії, коли кидають до в'язниці бізнесменів, які справно сплачують податки, коли прибирають з дороги нелояльних до режиму журналістів і панує безкарність.

Одне безсумнівно: російська влада не зацікавлена в повчаннях, якими повинні бути принципи демократії. Надто, коли повчати береться західний світ, бо, на думку Кремля, Заходові йдеться лише про те, щоб підірвати позиції Росії і встановити власну гегемонію. Насамперед це стосується США. які, на думку Росії, обплутують тенетами увесь світ, прикриваючись гаслами «поширення демократії».

Тому так гостро зреагувала Москва на наміри Штатів звести протиракетний щит у Польщі та Чехії. Росія стурбована й ображена дедалі ближчим просуванням США до її територій, відмовляючись розуміти, що американська протиракетна система в Центральній Європі та американські війська в Центральній Азії нічим не гірші за російську військову присутність у Мексиці чи розташування російської системи ПРО на Кубі.

Щоб зрозуміти, чому Кремль так вперто брязкає зброєю і б'є себе в груди, чому такий нетерпимий до критики й миттєво впадає у гнів, треба підійти до проблеми з іншого ракурсу. Тобто проаналізувати світ і зміни, які відбулися за останні двадцять років у колишньому Радянському Союзі та Східній Свропі з російської точки зору. Отже:

1. Радянський Союз розпався мирно. Росія дозволила балтійським республікам та більшості колишніх радянських республік проголосити свою незалежність майже без кровопролиття. У Ризі та Вільнюсі загинуло осіб з двадцять. Але порівняно з тим, що могло трапитися, це просто диво, бо рахунок міг піти не на десятки, а на тисячі життів.

2. Після того, як Борис Єльцин повернув Балтії свободу, ці держави інтегрувалися з Заходом і дуже скоро вступили в НАТО. Йдеться не лише про Естонію, Латвію та Литву, а й про колишні країни-сателіти: Польщу, Чехію, Словаччину, Болгарію, Румунію та Угорщину. Тобто організація, яку весь післявоєнний період вважали ворогом номер один Москви, раптом підійшла буквально до самих кордонів Росії. І на це Росія заплющила очі, не надто протестуючи.

3. За її поступливість США віддячили ще більшим посиленням військової присутності в регіонах, які завжди входили до сфери зацікавлення Росії. Перед Москвою постає питання: чому ми повинні мовчати, коли інші пруть напролом? Ми вже віддали своїх сателітів і величезні шматки своїх колишніх територій. Ми продемонстрували нашу добру волю. Чому ж США ще глибше вганяють ножа у відкриту рану?

Причина в одному, робить висновок Москва: Сполучені Штати Америки прагнуть домінувати в усьому світі. А базікання про демократію лише прикриття.

До таких міркувань можна ставитися по-різному, але те, що і як думають росіяни, не є ані надто дивним, ані несподіваним. Сподіватися, що нова Росія отак відразу відмовиться від свого минулого, від великодержавницького мислення, від своєї історичної пихи та заздрісного ставлення до сусідів, безглуздо і наївно.

Тому Заходові нема чого дивуватися з хворобливої реакції Росії на встановлення систем ПРО в Центральній Європі. Диво було б, якби було навпаки...

Однак між Росією і західним світом виникають ще й інші проблеми, вину за появу яких важко перекласти на байдужість та дурість Брюсселю й Вашингтона. Відколи 2000 року Володимир Путін став президентом, країна суттєво змінила вектор політики. Путін уважно приглядався до єльцинської Росії — непропорційно велика влада олігархів, безправність, корупція, нестабільність, цілковита дезорієнтація і непевність у суспільстві — та й вирішив, що йому потрібна інша Росія. Контрольована Росія, контрольована демократія. Путін завжди мав чудовий нюх на суспільну думку — розрахунок виявився правильним. Росіяни втомилися від єльцинського бардака й понад усе бажали порядку в країні.

Внаслідок політики Путіна стала, безперечно, більшою стабільність і впевненість у майбутньому, однак коштом обрізання крил демократії та непомірного розбухання бюрократичного апарату. У нинішній Росії державних та муніципальних чиновників більше, ніж будь-коли з моменту розвалу Союзу. Третина всієї робочої сили — 25 мільйонів осіб — зайнята в державних і комунальних інституціях. Результат однозначний: такого розгулу корупції, як тепер, не було ще ніколи. Найменша справа, яку треба залагодити в державних чи муніципальних установах, обростає паперами, люди збиваються з ніг, збираючи необхідні підписи та печатки. Це вбиває у росіян будь-яке бажання поважати закон. Навіщо дотримуватися правил та приписів, якщо вони існують лишень для того, щоб канцелярські писаки мали роботу?

Прагнення Путіна збільшити контроль ще раз підтвердило постулат, відомий росіянам споконвіку: закони існують для того, щоб їх порушувати або йти напролом, позолотивши ручку. Хто ж намагається поважати закон — ідіот. Закони створюються не для загального блага, а лише задля того, щоб державні та муніципальні служаки показували простим смертним, що життя — це вам не мед та ще й ложкою...

Отже: начхати на закони, діяти на власний розсуд і триматися якнайдалі від різного штибу чинуш.

Усе це надзвичай серйозно, бо найбільша проблема Росії у тому, що вона досі не є правовою державою. Правова держава не може функціонувати, якщо закони та правила існують лише на папері. Люди мають збагнути: дотримання законності — у їхніх інтересах, мають усвідомити що саме є їхнім благом. Цього ж у Росії немає, росіяни не розуміють, навіщо їм солідаризуватися із суспільством, якому байдуже до них. Державних і муніципальних службовців глибоко зневажають, вважаючи, що єдиним їхнім завданням є використання системи для власного збагачення — вкрасти, скільки влізе!

Ні західний світ, ані хто інший у цьому не винні. Усе це створив Кремль своїми руками. Утримуючи армію чиновників, як буфер проти власного ж народу, можновладці ревно пильнують, аби засилля бюрократії, заручниками якої завжди були росіяни, процвітало й надалі.

Новий президент Росії Дмітрій Медведєв сказав якось, що «законний нігілізм» — найбільша проблема країни. У десятку! Та, на жаль, нічого нового... Путін на початку свого президентства також заявляв про наміри запровадити «диктатуру закону». Та йому й на йоту не вдалося підняти повагу до суспільних законів — навпаки. В епоху Путіна правосуддя цілковито узалежнилося від Кремля. Бізнесмени та визначні суспільні діячі, які не бояться відкрито критикувати Кремль, рано чи пізно, без сумніву, постануть перед судом. Звинувачувальний вирок гарантовано, хіба підсудний пристане на співпрацю з Кремлем, тобто пообіцяє на майбутнє тримати язика за зубами.

Дмітрій Медведєв — кандидат юридичних наук, йому мав би бути відразним такий юридично-політичний коктейль. Бо ж він не мав за собою путінського кадебістського минулого, яке зробило його підозріливим параноїком, нетерпимим до жодної критики. Але спроба викоренити спадок Путіна коштуватиме Медведєву нечуваних зусиль, тієї сили, яку мав у час свого тріумфу Єльцин. Єльцин досі єдиний російський лідер, який дозволяв критику на свою адресу, до того ж, часто у вигляді дуже особистих образ. У його часи правосуддя було не менш корумпованим, ніж нині, але він ніколи не використовував його, щоб поквитатися зі своїми огудниками.

Саме у цьому відмінність між режимами Єльцина та Путіна. Яких форм набуде режим Медведєва ми поки не знаємо, та в будь-якому разі, новому президентові не вдасться позбутися путінського спадку вмить, ніби за помахом чарівної палички.

Аж ніяк не приязне ставлення Путіна до інакомислячих призвело за такої ситуації до удвічі важчих наслідків. Росія охоплена істеричним страхом перед будь-якою опозицією, страхом, який не має жодного реального підгрунтя. Опозиція слабка і не має підтримки серед широких верств населення. Більшість росіян щиро захоплювалися Путіним, тож і спадкоємного принца Медведєва, якого особисто призначив Путін, прийняли як належне. Росіяни на широкий загал схвалюють принципи Путіна: сильна влада — сильна Росія. Тож популярність колишнього президента визначається не лише тим, що Кремль контролює усі телеканали...

Однак Кремль переконаний, що проблеми можуть створити екс-чемпіон світу з шахів Гарі Каспаров та націонал-большевик Едуард Лімонов. Чи не найбільше налякали Росію революції у Грузії та в Україні. Російська влада не має жодних сумнівів: і революція троянд у Грузії, і помаранчева революція в Україні від початку й до кінця не що інше, як режисура США. Нічого подібного не сміє відбутися у Росії! Тому Каспарових, Лімонових і тисячі демонстрантів треба давити, мов блощиць, заздалегідь.

У березні 2007 року я готувала репортаж про демонстрацію незгідних у Санкт-Петербурзі. Це була одна з перших демонстрацій, яку жорстоко придушила міліція. Потім відбулося ще декілька, дві з них, у Москві, я також висвітлювала.

Такі демонстрації розганяють однаково: міліції та ОМОНу на них не менше, ніж демонстрантів. Сотнями вантажівок та переносними металевими парканами обгороджують місце, де має відбуватися демонстрація. Усіх учасників змушують пройти через металодетектори, після чого вони потрапляють до рук «качків» з ОМОНу, взутих у високі шкіряні чоботи, у шоломах з затемненими візирами й вишколеними вівчарками на повідцях.

І все це заради кількох сотень, щонайбільше тисячі нещасних активістів-демократів! Напрошується логічне запитання: кого, власне кажучи, боїться влада?

Що частіше відбуваються демонстрації, то, природно, ними більше цікавляться на Заході. З такими темпами кількість журналістів на демонстраціях, мабуть, невдовзі прирівняється до кількості демонстрантів. Абсурд та й годі! Якби влада дозволила демонстрантам мирно й спокійно пройти вулицями, західні репортери поступово втратили б до них інтерес, зате тепер кожний вірний своєму обов'язкові кореспондент з Європи, США чи Японії вважає справою честі особисто висвітлювати дисидентські марші.

Що численніші загони журналістів, то більша ймовірність сутичок і кровопролить. Так воно й сталося: останній російський марш протесту в Москві напередодні виборів до Думи наприкінці листопада 2007 року закінчився десятками арештів. Загинув юнак, вочевидь, від завданих міліцією тілесних ушкоджень.

Під час майже всіх демонстрацій з'являлися непрохані гості: члени молодіжного руху Наши, яких підтримує Кремль. Активісти руху заглушували промови демонстрантів, вигукуючи глумливі репліки через неймовірно потужні гучномовці, які дивним чином опинялися на місці проведення мітингу, змонтовані ще до його початку. Ясно, мов білий день: Кремль усіма способами намагається завадити активістам-демократам проводити свої марші мирно, не лише зганяючи численні полчища охоронців правопорядку, але й під'юджуючи всіляких невігласів до неподобств. Те, що тисяча активістів не могла спокійно провести мітинг, піддаючись зневажливому глузуванню прищавих молодиків, не просто знущання, а ще й відверте приниження.

Скидається на те, що Наши — організація з необмеженими фінансовими ресурсами. Я була на кількох їхніх акціях у Москві. Схема завжди однакова: роздають футболки, бейсболки, дорогі, високої якості плакати та листівки, споруджують гігантські сцени з професійним звуковим обладнанням. Не встигає журналіст прибути на місце, як не знати звідки вигулькує і відрекомендовується бездоганно ввічлива прес-служба. Всі заходи дуже схожі між собою, розважальні й видовищні, на них сходиться чимало молоді, насамперед тому, що там весело, а ще Наши, справді, роблять багато конкретних справ, влаштовують, скажімо, велопробіги та літні табори. Все це в поєднанні з часто агресивними, антизахідними гаслами.

Мета ж очевидна: виховувати лояльну до Кремля молодь. Як стверджує російське керівництво. Наши — це лише одна ланка в прагненні Путіна побудувати громадянське суспільство. Але Путін хоче мати громадянське суспільство, яке сам і контролюватиме — ось у чому слабина його міркувань. Тому й створено, окрім Наших, інші молодіжні рухи, як Россия Молодая, Молодая Гвардия і Местные.

На початку 2008 року раптом здалося, що Наши таки врізали дуба. З п'ятдесяти регіональних відділень закрилися сорок п'ять, лідер організації Василій Якименко спокусився значно вигіднішою пропозицією у державному апараті, Кремль суттєво обмежив щедре фінансування. Наши виконали своє завдання сповна. Кремль створив цю безглузду структуру напередодні виборів до Думи, щоб розпалити антиєвропейські настрої у суспільстві, а потім викинути на смітник.

Наш російський оператор Павло анітрохи не здивований.

— Покидати своїх напризволяще — це так властиво нашим владцям.

Кремль контролює величезну частину російського суспільства, однак не все. Ось у чому відмінність, якої Захід часто не бере до уваги. У Фінляндії я часто зі здивуванням ловила себе на тому, що захищаю Путіна, якщо звинувачення проти нього видаються мені примітивними. Припущення, нібито Путін особисто розпорядився убити Анну Політковську, як на мене, не те що невірогідне, а просто абсурдне. Путін анітрохи не був зацікавлений в убивстві Політковської — навпаки. Це вбивство створило йому купу проблем, зокрема на зовнішньополітичній арені, Політковську піднесло до рангу мучеників, а цього Путін хотів якнайменше. Упадало в вічі роздратування Путіна з приводу західної «істерії», як він це називав. Путін завжди вважав, що західний світ приписує Політковській значущість, якої насправді не було, а коли її вбили, виявилося, що Захід мав рацію. Це стало для Путіна ударом у спину. Тому він і не стримав своїх емоцій, поменшивши вагу журналістської діяльності Анни Політковської і заявляючи вголос, що її статті не мали впливу в Росії, а це було дуже не по-російському. Неповага до мертвих — важкий гріх, з огляду на російську традицію.

Труднощі з затриманням убивці Політковської — наслідок того, як відбувається врядування російським суспільством. У Росії безліч владних структур, але жодна з них неспроможна реально контролювати ситуації. Російською вони називаються силовими структурами й об'єднують під однією назвою ФСБ, армію та спеціальні війська міністерства внутрішніх справ.

Ці структури непрозорі й непроникні, дуже важко дізнатися, хто кого прикриває. До того ж, провідні політики дуже активно втручалися у розслідування, а це неймовірно ускладнювало завдання слідчого Петроса Ґаріб'яна, додаючи водночас ваги здобутим результатам. Ґаріб'ян виконав колосальну роботу, попри те, що йому постійно перешкоджали, і Генеральний прокурор Юрій Чайка також, який постійно відволікав його від слідства. Ґаріб'ян, до речі, з'ясував причетність до злочину деяких осіб з міністерства внутрішніх справ, що само собою не стало дивиною, — дивина, що це випливло на поверхню!

У випадку отруєння колишнього агента ФСБ Олександра Литвиненка головного підозрюваного мали від самого початку. Все вказувало на Андрія Лугового, теж колишнього агента ФСБ. Довести його вину досі не вдалося, Росія відмовляється видати Лугового. Але, підключивши здоровий глузд і здатність до логічного мислення, дійти до іншого висновку просто неможливо.

— Ага, хлопець пів Лондона засіяв полонієм-210, а рештки повернув до Москви.. Та ні, ні, це не він... Умерти можна від сміху... — регоче мій друг Женя, коли я заводжу про це мову.

Для тих, хто, як і він, звикли, що влада постійно бреше в живі очі, нема в цій історії нічого загадкового. Я ж довго сумніваюся — надто все скидається на мелодраматичну виставу... Навіщо ФСБ заварювати таку кашу, щоб позбавити життя одного-єдиного, цілком рядового агента?

Однак факт залишається фактом. Сліди полонію-210 вели Лугового від готельного номера, через кілька лондонських ресторанів аж до літака, яким він повернувся. Полоній-210 — надто рідкісна речовина, щоб усе виявилося збігом. На запитання, як можна роздобути цю речовину без допомоги ФСБ, задовільної відповіді також нема.

На думку багатьох, убивці Литвиненка не вірили в те, що лікарі зможуть встановити причину смерті, то й не потурбувалися замести за собою сліди. Лікарям пощастило визначити смертельну речовину останньої миті, перед самою смертю Литвиненка.

Реакція Кремля була передбачуваною: спершу роздратування, потім — ще більше роздратування. Та навіть якщо ми й далі не знаємо, хто віддав наказ убити колишнього агента, однаково всі сліди ведуть до ФСБ, і Кремлю це відомо. Тому в Кремлі й лютують, бо неспроможні навести лад у власних силових структурах.

Я, повторюся, не вірю, що Путін причетний чи то до вбивства Політковської, чи Литвиненка, але це не означає, що Путін не відповідає за це. У випадку з Політковською відповідальність важкою брилою лягла на плечі Путіна. Це ж він створив такий клімат у суспільстві, коли будь-яка критика є злом, і силові структури сприймають це як дозвіл затикати рота непокірним. Убивці Анни Політковської та Олександра Литвиненка добре знали, що мають великі шанси вийти сухими з води...

Ясно, мов день, що Путін і при наступникові, Дмітрієві Медведєві, збереже свій вплив, принаймні якийсь час. Медведєв alter ego Путіна, як висловилася аналітик Ольга Криштановська під час нашого з нею інтерв'ю у Москві в грудні 2007 року. Вони такі близькі за духом, що ще трохи, і Медведєва можна буде назвати сином Путіна. Усіма своїми досягненнями Медведєв завдячує Путінові, тому немає сумніву, що новий президент навряд чи дозволятиме собі значні вольності, щонайменше першого року правління. Спершу він мусить вибудувати власні владні підвалини й виробити власний план дій.

Порівняно з більшістю інших впливових фігур Кремля, Медведєв виражений ліберал, прихильник ринкової економіки. Якось він навіть сказав, що не вірить кремлівському поняттю «суверенна демократія» — демократія або є, або її нема. Ці слова, мов музика, для вух західного світу, однак Медведєву не дуже то й дають втілювати такі погляди в життя, принаймні не відразу. Поки що він залежний від Путіна. Але й ніхто, звісно, не поривається стверджувати, що йому не вдасться згуртувати власної команди і поступово звільнитися від Путіна.

Вибір Медведєва з-поміж інших претендентів на президентське крісло свідчить про одне: державна влада не є монолітною. Серед усіх кронпринців він, безперечно, найсучасніший, навчився користуватися iPhone для ведення нотаток, хоча ще й досі в Росії не купити легальних апаратів. Те. що вибір зупинився на Медведєву, доводить: Путін — політик, набагато більше зорієнтований на Захід, аніж вважають у Брюсселі та Вашингтоні. Про це говорили всі експерти, у яких я брала інтерв'ю 2007 року в Москві, коли Путін після кількамісячної загадкової мовчанки (яка, здавалося, неймовірно його розважала) оголосив нарешті ім'я наступника престолу.

Усе сказане звучить доволі суперечливо, бо останніми роками Путін буквально вергав полум'ям, озлоблено критикуючи Захід, та розкидався образливими слівцями на кшталт «вовки» та «шакали». Однак ніщо й ніколи не було в Росії однозначним.

Отже, демократія в Росії згортається. Та водночас інформаційне суспільство рухається вперед, а це означає, що російській владі стає дедалі важче приховувати правду від співгромадян. У новому мобільному інтернет-суспільстві інформація поширюється так блискавично, що недолугі, боязкі чинуші просто не встигають за нею.

У серпні 2007 року в потязі «Москва—Санкт-Петербург» вибухнула бомба — дивом ніхто не загинув. Усі інші потяги на цьому відтинку шляху, звичайно, дуже спізнювалися, їм довелося простояти багато годин поспіль. Обслуга потягів відмовлялася повідомляти пасажирів про те, що трапилося. Як у радянські часи, коли головне було втримати людей у невіданні якнайдовше. Даремні старання! Пасажири просто зайшли в інтернет зі своїх мобільних телефонів і про все дізнатися...

Дуже мало моїх друзів-ровесників дізнаються новини з офіційних джерел. Меншість вірить кремлівській пропаганді, яку поширюють «придворні» телеканали — Канал 1 і Россия. Більшість читає новини в мережі, маючи в своєму розпорядженні кілька класних інтернет-сайтів з об'єктивною інформацією. Російська влада досі ще не робила спроб обмежити доступ до інтернету, частково тому, що в технічному сенсі це доволі складна операція. Інтернет з'явився у Росії в час хаотичної свободи та відсутності контролю — на противагу, скажімо, Китаю. Нині більшість серверів у приватній власності, тож запровадження контрольних механізмів призвело б до фінансових збитків. Цікаво й інше: за яких політичних обставин можна було б забрати в росіян свободу, до якої вони звикли за десятиліття? А Володимир Путін завжди мав добрий нюх на громадську думку...

Контролювати людей більше не вдасться. Тому не можна називати російську націю невільною. Хоч і не мають росіяни демократії, зате живуть у глобалізованому світі. Глобальні інформаційні потоки в Росії нічим не відрізняються від інформаційних потоків Фінляндії, Франції чи США.

Іншими словами, російський люд має тепер більше простору, ніж будь-коли за всю історію Росії.