У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 9 ПРО РОСІЙСЬКУ ПОЛІТИКУ

Щиро кажучи, чхати я хотів на політику! Єдине, що мене цікавить саме цієї миті, — як заробити грошей і вибудувати своє життя. Я ж знаю, що ще багато років жодної демократії ми не матимемо, то навіщо надаремно витрачати сили й енергію, — каже Петро, ліниво видмухуючи носом цигарковий дим.

Петрові або ж Пєті, як його кличуть друзі, двадцять шість, історик за освітою, походить з родини вчених, власник успішного маркетингового підприємства в Москві. Зустрічаємося ми не надто часто, бо обидвоє дуже зайняті. Однак підтримуємо стосунки відтоді, як я брала в нього, молодого російського бізнесмена, інтерв'ю. Петра все цікавить. Зокрема Фінляндія і те, як вона зуміла побудувати стабільну демократію і розвинену ринкову економіку, зберігши добрі відносини з Москвою.

— Ви суперові! — полюбляє він казати. — Все робите правильно. Естонцям варто у вас повчитися!

Ми сидимо в улюбленому ресторані Пєті Антрекот на Нікітському бульварі в центрі Москви. Тут вишуканий інтер'єр, заможні клієнти. Проте не нувориші. Середній клас у Росії постійно набирає потуги, дедалі більше людей живе в достатку завдяки нормальній роботі.

Пєтя один з них. Звісно, син вченого мав кращі за інших стартові умови, але свою фірму він створив цілком самостійно. Пєтя кремезний чоловік майже двометрового зросту з поголеною головою та косичкою на потилиці. Він їздить на Harley Davidson, носить мішкуваті джинси й футболку, що незвично для Москви, де дуже важливо мати репрезентативний вигляд. Однак Пєтя виробив собі власний імідж. Звичайно, він ретельно продуманий, а тому й справляє позитивне враження.

Пєтя — один з моїх улюбленців, людей, з якими я люблю порозмовляти про російську політику. Освічений, з ліберальними поглядами, інтелектуал, об'їздив пів світу. І водночас дуже російський. Пишається своєю країною. І реаліст.

— Я хочу жити в нормальній країні. У країні, де підприємцеві не треба годинами вистоювати у черзі в податковій інспекції, щоб сплатити податки. Я знаю, як живеться на Заході, і сам дуже прагну жити в такому суспільстві. Але sorry — тут це не працює. Принаймні поки що...

На думку Пєті, у Росії ще нема благодатного грунту для демократії, бракує відповідної культури.

— Демократія передбачає компроміси. А ми в Росії не маємо культури компромісів. Тут панує право сильнішого.

Незважаючи на це, Пєтя дивовижний російський виборець — він щиро вірить, що ходити на вибори — важливо. Відколи став повнолітнім, не пропустив ще жодних. І надалі теж не має наміру їх ігнорувати.

— Я вважаю, що треба брати участь у голосуванні, хай навіть мої партії не мають жодного шансу на обрання. Я голосуватиму в будь-якому разі. Це справа принципу — демократію треба підтримувати, навіть якщо вона слабка.

Водночас Пєтя хоче, щоб зберігався статус-кво. Як громадянин, він може їздити, куди хоче, і думати, що хоче, і цього йому поки достатньо.

— Чесно кажучи, я сподіваюся, що жодних великих змін з приходом нового президента не відбудеться. Як на мене, хай би все залишалося так, як є. О'кей, ми не маємо демократії, як на Заході, зате я можу казати й думати, що мені заманеться, можу їздити, куди заманеться, можу заробляти гроші. Мені цього достатньо. Найменше мені хочеться революцій — революції в Росії завжди закінчуються однаково...

Багато росіян міркують так само, як Пєтя. Тобто для них стабільність важливіша за демократію. За останні вісім років життя хоч трішечки стало передбачуваним, досі росіяни такого не знали.

Більшості громадян Росії демократія ще видається зайвою розкішшю. Всі їхні помисли спрямовані на те, аби вижити, упоратися з сірими буднями, спробувати ояскравити їх. З тієї свободи, яка була за Єльцина, росіяни глузують: нащо вона здалася, якщо в країні суцільний бардак?

Це одна з причин, чому демократичний рух у Росії такий слабкий. Громадяни не мають довіри до демократів. Росіяни не хочуть виходити на вулиці й протестувати, вони хочуть лише вчасно одержувати свої зарплати й пенсії.

Зневага до політиків безмежна. І це мас своє пояснення. Найголовніша причина — у Росії нема хоч мінімально ефективної партійної системи.

На Заході більшість партій народжується внаслідок суспільної активності. Скажімо, певна суспільна група прагне відстояти свої інтереси, борючись водночас проти несправедливості. Найкращим прикладом є робітничий рух, найдавніший політичний рух Фінляндії. Вимоги робітників бути справедливо представленими в суспільстві загрожували інтересам привілейованих суспільних станів. Однак після громадянської війни 1917-1918 років антагоністи поступово навчилися співпрацювати й іти на компроміс — саме так і робиться політика. Щойно з'являлися нові політичні питання, створювалися нові партії. Деякі тримаються на політичній арені й донині, як-от, партія зелених.

У Росії ніколи не було партійної системи. Нинішні партії виросли не з народних рухів — їх клепає або Кремль, або якийсь геній популізму, що надумав зробити на цьому кар'єру.

Партії Росії можна умовно розділити на три групи:

— Провладні партії — по суті, продовження Кремля (Єдиная Россия і Справедливая Россия).

— Опозиційні партії, які узгодили свою роль з Кремлем (ліберал-демократи, комуністи).

— Власне опозиційні партії, які успішно замовчують підконтрольні Кремлеві ЗМІ (Яблоко).

Є своєрідні «межові» партії. Наприклад, Союз правих сил критикує Кремль, однак його фінансує Анатолій Чубайс, голова російської державної корпорації Єдині енергетичні системи Росії. Яблоко звинувачує Союз правих сил у тому, що вони, мовляв, злигалися з владою, — треба визнати, не цілком безпідставне звинувачення. Принаймні на виборах до Думи 2007 року партія так відкрито пішла на конфронтацію з Кремлем, що влада завдала удару у відповідь, провівши найогиднішу кампанію обливання брудом, яку я тільки бачила у своєму житті.

Тож зовсім неважливо, за яку партію голосувати, — це ніяк не впливає на владу. Перші дві партії самі є владою, а решта не мають шансів бути почутими. На виборах у Росії віддають свої голоси 50-60 відсотків населення, але існує реальний ризик, що в майбутньому відсоток зменшиться і впаде нижче 50 відсотків. Російські виборці наділені здоровим глуздом, тож розуміють — влада не має наміру до них прислухатися.

Російські опозиційні партії стоять перед вибором: піти назустріч владі або ж поволі згаснути. Водночас багато політологів вважають, що опозиція змогла б одержати шанс, якби опозиційні сили зуміли об'єднатися.

«Можливості уряду утримувати владу не безмежні. Звичайно, владі вдається певною мірою фальшувати результати голосування, але ж не цілком і повністю. Твердження, ніби всі голоси в Росії куплені, грубе перебільшення», — сказав політолог Дмітрій Орєшкін, коли я брала в нього інтерв'ю перед думськими виборами 2007 року.

Іншими словами, власне опозиційні партії, набравши достатньо голосів, могли б пройти в Думу. Проблема в тому, що яскраві особистості опозиції — Григорій Явлінський, Ірина Хакамада, Михаїл Касьянов — не уживуться разом. Надто велике ego в кожного з них. Вони вже дискредитували себе в очах виборців, продемонструвавши більше зацікавлення власною кар'єрою, ніж майбутнім демократичної опозиції.

Явлінський, Хакамада і Касьянов — головні фігури російської демократії, які нічим не ризикують. Вони не виходять на вуличні демонстрації, не стинаються у двобої з Кремлем. Але така поведінка не дає підстав для зневаги — всі троє немало ризикують уже своєю безкомпромісністю у стосунках з Кремлем.

На вулиці виходять Ґаррі Каспаров, Едуард Лімонов і Володимир Рижков. Каспаров і Лімонов ставлять собі метою не так пройти в Думу, як створити щонайбільше проблем владі. Постійно організовуючи по всій Росії дисидентські марші — так звані марші незгідних, — вони змушують владу поводитися, наче переляканий слон: демонстрації розганяють з нечуваною і невиправданою жорстокістю, бо ж демократичний рух не становить жодної небезпеки для Кремля. У цьому сенсі Каспаров та Лімонов досягли значно більших результатів, аніж їхні кабінетні колеги Явлінський та Хакамада.

Та навіть якби опозиційні партії просочилися у Думу, це б не надто вплинуло на загальну ситуацію. Дума не є законодавчим органом у західноєвропейському сенсі цього слова, тобто інституцією, яка ініціює і ухвалює законопроекти. Завдання Думи — схвалювати пропозиції президентської адміністрації, що вона покірно й робить.

Даремно шукати влади в Думі, вона в руках президента. Дума не зуміла створити собі статус органу, обраного народом, як у президентських демократіях, тобто не стала противагою президентові. Натомість вона стала збіговиськом надзвичайно цікавих особистостей, які влаштовують у її стінах розкішні телевидовища на всю країну, кулачні бої та майстер-класи красномовства.

Депутати Думи мають високу платню, чудове житло і купу пільг. Насамперед вони здійснюють комерційну діяльність, тобто продають свої послуги в різних сферах суспільства. Лобіюють чиїсь інтереси, тусуються на численних вечірках. Однак не мають жодних реальних шансів впливати на діяльність уряду, не можуть, до прикладу, послати його у відставку. Це не їхня компетенція. Їм суджено лише схвалювати пропозиції Кремля та хіба що вносити якісь несуттєві поправки.

Політика в Росії — це бізнес. Той. кому пощастило бути обраним до Думи, вважай, забезпечив собі небідне майбутнє. Водночас обранець одержує доступ до інформації та каналів, які можуть виявитися надзвичайно корисними. Невипадково чимало депутатів Думи — відомі бізнесмени. Таким був й олігарх Борис Березовський до своєї втечі з Росії.

Інші суспільні діячі теж не проти посісти прибуткові робочі місця, які, до того ж, надають їм нового статусу в суспільстві, не вимагаючи навзамін жодної політичної відповідальності за ухвалення рішень. Кінорежисер Станіслав Говорухін, співак Йосиф Кобзон, дев'ятиразова чемпіонка світу з спортивної гімнастики Світлана Хоркіна, олімпійська чемпіонка з ковзанярського спорту Світлана Журова — усі вони засідають у російському парламенті.

Хоча мушу визнати, не так вже й відрізняється російська Дума від фінського парламенту.

— Бійки, скандали... наче й смішно дивитися на це, та водночас не полишає почуття сорому. Що світ подумає про нас? Дума в своїй нинішній іпостасі нікому не потрібна, — каже Валерій Кіяшко, російський виборець, кадровий офіцер. Я брала інтерв'ю у нього вдома, на кухні, напередодні парламентських виборів 2007 року.

Тому й не вірять росіяни у своїх народних обранців, зате вірять у президента. Це мудро. Президент — єдина сила в Росії, здатна щось реально змінити.

Спонукати до якихось дій та змін політичним шляхом — справа безнадійна, сама ідея мертвонароджена. Змін натомість добиваються, вибудовуючи стосунки з владою. Хто не бажає визнавати влади, відразу опиняється на маргінесі — це і є проблемою Явлінського та Хакамади.

Іншими словами, треба всіма можливими засобами не допустити побудови громадянського суспільства в Росії.

— Дурниці, — ледь не спалахує Людмила Алєксєєва, голова російської Гельсінської групи, російська гранд-дама в питаннях щодо дотримання прав людини.

Я зустрічалася з нею навесні 2007 року з приводу маршів незгідних. Алєксєєва, якій уже за вісімдесят, приймала мене в своєму просторому помешканні в самому серці Москви, поблизу Старого Арбату. Ця поважного віку жінка очолювала Гельсінську групу ще за часів Союзу. Це людина без тіні страху, яка вірить у перспективи дисидентського руху в Росії. Вона говорить довго й грунтовно, але її думки гострі, мов бритва:

— Росіяни ніяк не збагнуть, ЩО таке демократія і як їхня виборча поведінка пов'язана з владою. Та росіяни навчилися принаймні одного: відстоювати свої інтереси. Народові не потрібна демократія — поки що... Але вони вже хочуть мати змогу розпоряджатися своїм життям. З'явилися спілки автомобілістів, людей, які постраждали від квартирних ошуканств і таке інше...

Важке пострадянське життя в безжальних умовах ринкової економіки добре загартувало певну категорію громадян. Настане мить, коли ці люди, врешті-решт, не захочуть більше миритися з авторитарною владою Кремля, переконана Алєксєєва.

Ринкова економіка розділила нас на людей першого й другого гатунку, на тих, що дають собі раду, і на тих, хто на це не здатний. Ті, що вихрапалися з усіх перипетій і зуміли побудувати нове життя своїми руками, державі нічого не винні. Вони стали людьми, спроможними думати самостійно і відстоювати свої інтереси. Оцього в Кремлі ніяк не збагнуть! Там вважають, ніби громадяни Росії і далі думають по-совковому.

Я згадала слова Алєксєєвої за рік. коли робила репортаж про феномен точкової забудови, тобто будівництва нових будинків у Москві на крихітних ділянках землі. Москва страждає від браку житла, тому щонайменший клаптик землі в середмісті коштує страшенно дорого. Потужні будівельні підприємства добувають дозволи на забудову крихітних ділянок, а потім просто прихоплюють ділянки сусідньої землі, щоб вигнати небосяги на 30-40 поверхів з елітними помешканнями. Але москвичам уже урвався терпець — вони організовуються у спілки, позивають будівельні компанії до суду чи просто здіймають галас усіма доступними способами.

— Це дало свій результат. Тепер випадків незаконної забудови стало менше. Звісно ж, будівництво не припинилося, однак влада почала пильніше придивлятися до будівельних фірм. Урядникам просто хочеться уникнути проблем з масою розгніваних мешканців міста, — пояснює один з активістів руху проти незаконної забудови Олександр Кульпін.

На думку Людмили Алєксєєвої, у Росії стає дедалі більше свідомих. упевнених у собі громадян. Але від появи свідомих громадян до Росії з справжніми партіями та функціональною партійною системою доведеться зробити ще немало кроків. Доки партії воюють з тінями, їхня енергія витрачається на обливання брудом одні одних, а не на співпрацю та пошук компромісів. Це цілком природно, бо ж їм не дозволено нічого вирішувати. Кремль не зацікавлений у спільному ухваленні рішень, Кремль сам прагне диктувати свою волю, одержуючи потім благословення Думи.

Навіть думка про регулярну зміну влади за результатами регулярних виборів наганяє на Кремль жах. А все тому, що в російській політиці той, хто програв, уже ніколи не зможе повернутися у владу. Колись на таких чекала смерть, заслання або ж монастир. Кому ж пощастило дорватися до влади, тримається за неї зубами.

Ось чому громадяни Росії на загал зовсім не цікавляться політикою. Така байдужість закономірна — однаково нічого не зміниться.

Та все ж на противагу багатьом іншим, які живуть в умовах часткових чи повних диктаторських режимів, росіян не оточує інформаційний вакуум — вони вільно подорожують світом і без жодних обмежень користуються інтернетом. Це не робить Росію повноцінним громадянським суспільством, однак створює умови до появи громадян з самостійним мисленням. Тож цілком можливо, що в словах Людмили Алєксєєвої таки є зерно правди...