У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 16 У НИХ ЩОСЬ НЕГАРАЗД З ГОЛОВОЮ, В ТИХ РОСІЯН...

Одного червневого пообіддя я, взута в кросівки, одягнена в шорти і футболку, бігла набережною Москви-ріки. Було тепло й сонячно, майже задушливо. Єдині місця, де можна бігати в Москві, це парки й берег річки, бо влаштовувати пробіжки вулицями міста просто неможливо — надто багато там автомобілів, чадних газів і вразливих перехожих.

Вздовж набережної навпроти стадіону Лужники рибалили з довгими вудочками кілька рибаків.

— Щось у них негаразд з головою, в цих росіян, — подумала я. — Ловити рибу в Москві-ріці, де кишать кишкові палички!

Коли я підбігла ближче, один з рибалок помітив мене. Ось він стоїть захоплений улюбленими заняттям, засмаглий і веселий, в оточенні своїх друзів. Вони зібралися тут зовсім не задля риболовлі, а заради спілкування. Чоловіки витріщалися на мене, молоду жінку, яка, розшарівшись і захекавшись, мчала повз них, ніби боячись спізнитися, ніби йшлося їй про питання житгя і смерті, хоч попереду перед нею уся благословенна неділя...

— Дівчино, чи ви геть розум стратили? — глузливо, однак приязно, гукнув рибалка мені навздогін. — Бігати в таку спеку! Куди ви так поспішаєте?

Я побігла далі, ледве стримуючи в собі життєрадісний, щирий сміх.

Так тобі й треба! Сама напросилася!